Це питання мали б вирішити на громадських слуханнях. Однак результатів немає, а міська влада готується до чергового конкурсу... Нагадаємо, протягом вересня у столиці тривали громадські обговорення, як організувати публічний простір на місці поваленого пам’ятника Леніну на бульварі Шевченка. Департамент архітектури та містобудування КМДА спільно з киянами пробував знайти відповіді на запитання: ставити тут постамент Василю Стусу, Йосипу Бродському, Степану Бандері, Івану Мазепі або Діві Марії, чіпати цей простір взагалі чи лишити на певний час у спокої? Щовівторка збиралися чиновники з громадою міста, радилися, слухали спікерів, але до спільного бачення так і не дійшли. Останні слухання стали передостанніми, і до яких сюжетів розвинеться ця історія — невідомо.
До речі, що ж ставити замість Леніна, мав би підказати відкритий міжнародний конкурс «Територія гідності», у його рамках одночасно вибирали найкращі проекти меморіалу Небесній Сотні, переоблаштування Українського дому, створення Музею Майдану. Чи чули ви, що хоч один із цих проектів уже реалізований? Довкола кожного з озвучених об’єктів — навіть якщо є переможці у номінації, а іноді по декілька призерів на одне місце — точаться дискусії, розмови, вода тече, а камінь не точить. Може, це і на краще, бо невідомо, як би кияни та туристи сприйняли перетворення у столиці, який би вигляд це мало, як би це вписалося в атмосферу центру Києва. Організатори конкурсу ще з самого початку озвучували тезу, що обравши переможців, доведеться шукати спонсорів для втілення проектів, навіть була думка, що будуть збирати добровільні внески від киян та всіх охочих.
ДЛЯ ЧОГО ТЯГНУТЬ ЧАС?
Слухання щодо перетворень на бульварі Шевченка нагадують профанацію, створюють видимість, що місто тримає це питання на контролі. Бо чому тоді на останнє обгорнення виносили лекцію на тему єгипетських пірамід, чи їхнє розташування у Єгипті якось допоможе нам вирішити, а що ж робити з місцем, де вже немає Леніна? На одне зі слухань запрошували німкеню Катарину Георге, котра ділилася досвідом декомунізації в Німеччині, також були лекції про історію ринків, зокрема і Бессарабського. Але ж кияни чекають на якийсь вердикт.
— Я був двічі на цих слуханнях, приходять люди з різними думками, з комуністичною позицією також, — ділиться враженнями громадський активіст Іван ЯВОРСЬКИЙ. — Але на цих слуханнях роблять все так, щоб людей не почути. Виглядає все несерйозно. В кінці вересня мали бути обговорення заключні, мали б вирішити, чи треба новий конкурс, а нам почали показувати взагалі єгипетські піраміди, і люди збунтувалися, самі взяли ініціативу в свої руки. Затягують час, для чого — не розумію?
За словами в.о. заступника директора Департаменту містобудування та архітектури Анни Бондар, поки немає чіткого поняття, якою має бути ця територія. «Колишній пам’ятник Леніну стоїть на початку бульвару, який є пам’яткою природи та потребує серйозних заходів із благоустрою. Навіть навігаційний стенд тут потрібно оновити. Територія бульвару, зокрема навколо місця пам’ятника, на сьогодні є не дуже привабливою і потребує певного переосмислення», — зазначала Анна БОНДАР в одному з інтерв’ю.
ЧОМУ НАГЛЯДОВА РАДА НЕ ВИКЛИКАЄ ДОВІРИ
Крапки над «і» має розставити громада, тому в департаменті киян готують до чергового конкурсу. Як зазначила Анна Бондар, можливо, це буде локальний, український чи знову міжнародний конкурс. В оголошеннях про чергові громадські обговорення, що з’являються з певною періодичністю на сайті КМДА, також одним рядком згадується, що слухання — це підготовка до конкурсу.
Цікавий момент, що всі обговорення проводить Департамент архітектури та містобудування разом із соціальним проектом спільної дії «Зробимо разом». Цей проект у Києві з’явився буквально кілька місяців тому, нібито об’єднав підприємців, чиновників та небайдужих киян для колективних дій. Мета — покращити життя міста, у тому числі і його візуальну складову. «Зробимо разом» уже підтримав проект відновлення фундаментів Десятинної церкви, благоустрій Лук’янівської площі з черговим торгово-розважальним центром, а раніше планували облаштувати простір на вулиці Гончара, заодно взятись і за недобудову на Гончара, 17-23. Тоді експерти висловлювали побоювання, що така опіка може просто узаконити нелегальну висотку. Поки що ця ідея не озвучується. Але наглядова рада, у складі якої — бізнесмени з будівельної сфери, банкіри і навіть звільнений із посади головний архітектор Києва Сергій Целовальник, не викликає повної довіри у киян.
«СУСПІЛЬСТВУ ТРЕБА ЗАСПОКОЇТИСЯ»
У свою чергу києвознавці та архітектори сходяться на думці, що треба дати місту час, не поспішати із заміною Леніна. На думку Михайла Кальницького, слід зрозуміти не тільки що ставити на п’єдестал, а що являє собою це місце у громадському просторі Хрещатика та Бессарабської площі: «Тому що зараз його не можна назвати організованим, він подертий на шматки, десь є простір ринку, десь проїжджа частина, досить потужний транспортний вузол, а десь є невеличкий шматочок території для пам’ятника та бульварі, треба вирішити, що тут найбільш привабливе і що насамперед продемонструвати. А просто ставити ще один випадковий елемент, для цього не треба бути великим розумником. Зараз я бачу конфлікт інтересів, приходять деякі учасники, в яких існує конкретна думка, і вони будь-що хочуть її протягнути. Але є ті, хто хоче зрозуміти на прикладі історії Києва та інших міст, як подібні конфлікти вирішувалися».
Дати час — так вважає і архітектор Георгій ДУХОВИЧНИЙ. Він згадує, що перший капітальний пам’ятник Леніну поставили у 1946 році, напередодні 30-річчя революції. А з 1921 року, коли Київ став більшовицьким, і до 1946-го на цьому місці нічого не було, при цьому місто не відчувало дефіциту пам’ятника. «Мені здається, що коли це місце постоїть без чогось, наприклад, два роки, а ми всі подумаємо, що там робити, нічого страшного не відбудеться. Хай там буде просто клумба, фонтан, місце, де можна спуститися бульваром до підземного переходу, — додає Духовичний. — Сьогодні, коли іде війна, коли всі пам’ятають події 2013 року, коли ми всі ходили через те місце, коли маніфестації йшли до Хрещатика по бульвару Шевченка, суспільству треба заспокоїтися, перевести дух і спокійно приймати рішення, що там робити. До речі, до революції 1917 року в Києві було всього сім фігуративних пам’ятників, і всім цього вистачало. Сьогодні тільки список об’єктів декомунізації — 472. Це ж не шахи, коли замість однієї фігури ставиш іншу. Треба подивитись, як складеться життя міста та країни, як себе будуть усвідомлювати кияни»....
P.S. Хотілось би нагадати, що коли відбувалася Революція Гідності, коли почалися розстріли, коли периметр майдану Незалежності протистояв цілій махині озброєної та злочинної тодішній влади, уповання людей було тільки на Пресвяту Діву, фігурка якої стояла на сцені, а кожної години співали Гімн України та проголошували молитву до Богородиці. То чому, коли революція завершилася, влада в особі нинішніх київських чиновників та тих, хто співпрацює з ними, робить все, щоб вшанування Діви Марії через встановлення Її фігурки на місці, де десятиліттями прославлявся символ тоталітаризму й людиноненависництва, не відбулося? А чи знаєте ви хоч одну європейську столицю, де б не було встановлено скульптуру Богородиці на Її вшанування? І мова йде, власне, не про фігурку чи пам’ятник. Мова йде про Особу Матері Божої, яка завжди була зі своїм народом і надалі буде освячувати серце Києва, Україну і всіх нас!
