Змолоду Танюка намагалися неодноразово «закрити»: виключали з Київського інституту театрального мистецтва, забороняли вистави, які він ставив, та книжки, які писав. Однак Лесь Степанович, попри все, йшов обраним раз і назавжди шляхом, обстоюючи позиції українського патріота, зі справжньою гідністю і непохитністю. Час мало змінив його зовні, хіба що сивини додав...
«День» у № 28 уже писав, що в Будинку актора відбулася презентація «Щоденників» (виданих у видавництві «Альтерпрес») відомого українського режисера, громадського діяча, народного депутата п’яти скликань, голови Національної спілки театральних діячів, письменника, публіциста, перекладача, педагога, професора Київського національного університету театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого. Як зазначає автор, якщо опублікувати всі його мемуарні записи, то вийде томів 60!
«БОЙОВА ЗБРОЯ» — ДРУКАРСЬКА МАШИНКА
— Лесю Степановичу, кажуть, ви не використовуєте комп’ютер, і свої щоденники, які ведете років п’ятдесят, як і колись, друкуєте на машинці?
— Правду кажуть. Не склалися в мене відносини із сучасною технікою. Дружина (доктор мистецтвознавства, директор Національного центру театрального мистецтва ім. Л. Курбаса Неллі Корнієнко. — Л. О.) працює за комп’ютером, намагалася й мене привчити, навіть подарувала на день народження ноутбук, але ми з ним так і не подружилися. Одного разу тексти двох днів роботи, набрані в електронному вигляді, комп’ютер «проковтнув», і я на нього образився. Вирішив більше не зраджувати вірному другові — друкарській машинці. А за старих часів у мене було їх кілька: одна — для самвидаву, друга для листів на захист товаришів, яких у ті роки назвали «дисидентами», на третій я друкував щоденник. На четвертій — те, що передавалося до закордонних видань, на п’ятій — п’єси й театральні матеріали. Була ще окрема друкарська машинка для листівок...
— А що — одна машинка не справлялася?
— На одній не можна було: кожна була на обліку, щоб «спостережні органи» тих часів могли відстежити нашу творчість за шрифтом. Друкарські машинки були тоді прирівняні до бойової зброї! Вони в мене тепер як бойові товариші. Надійні й безвідмовні. Можу за ніч надрукувати 20—30 сторінок без виправлень. Тож нові технології мені без потреби.
— З якого ж часу ведете свої щоденники?
— Із 1956 року. Зробив власноруч палітурки уже 217 томів. У цих записах не лише мої особисті міркування. Я називаю їх «історією одного життя на тлі цілої генерації». Потихеньку видаю. Ось уже вісімнадцятий дійшов до читачів. Гадаю, випущу за життя хоча б 60 томів.
— Ви пишете тільки українською мовою?
— Та ні, є записи й російською, і німецькою. Можу писати й іншими мовами, але поки не було необхідності. Потяг до мов у мене, мабуть, у крові. Німецькою став вільно говорити в концтаборі, куди всією сім’єю ми потрапили під час фашистської окупації... Нас, трьох дітей і батьків, розлучили, розкидали по різних місцях. А до того мама роздала нам по томику поезій Пушкіна, які вона возила із собою, ховала в речах. За цими книжками вона і знайшла нас. Тепер ці томи, видання 1937 року, зберігаються в моїй домашній бібліотеці, яку ще дід починав збирати.
Мій дід був зі зросійщених німців. До війни був авторитетною людиною, добре знав усю українську еліту, очолював Гільдію юристів. Його розстріляли в 1937-му як німецького шпигуна, коли він не мовчав і попереджав про змову Гітлера і Сталіна... Я бачив його «розстрільну справу», в якій найбільше вразили дві фрази. На допиті, коли слідчий запитав: «Чи правда, що ви сказали про свого підзахисного, нібито він із банди кулацької перейшов до банди радянської?» дід відповів: «Правда...» А на друге: «Чи правда, що ви на зборах робітників казали, що без фашизму Леніна і Сталіна не було б фашизму Гітлера й Муссоліні?» І він коротко відповів: «Так». За три дні до арешту дідусь розлучився з бабусею, щоб уберегти її від репресій. Моя мати Наталя Миколаївна була дворянського роду, змалку знала кілька європейських мов, її виховували бонни (була вчителькою іноземних мов), а батько Стефан Самійлович — із бідних селян. Після зустрічі з мамою він здобув освіту, викладав українську мову.
ПЕРШИЙ «ЗЛОЧИН» — ПРЕЗИДЕНТ КЛУБУ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ
— Лесю Степановичу, хто або що справив на вас найбільший вплив?
— Як на всіх, мабуть, передусім батьки, книжки, вчителі — мої «університети». У людському плані — Андрій Дмитрович Сахаров. У професії — Мар’ян Михайлович Крушельницький та Юрій Завадський, Віра Марецька.
— Мається на увазі професія актора й режисера? Адже у вас їх багато: поет, перекладач, театральний критик, політик, громадський діяч...
— Ну так. А починав я творче життя в акторській групі Волинського обласного музично-драматичного театру. Там ми жили після війни, бо моїй сім’ї не дозволили повернутися до Києва.
— До Театрального інституту легко поступили?
— Та де там! Адже я тільки в Києві хотів учитися. А для жителів Західної України квота до вступу була нижча за єврейську. Хоч я закінчив з відзнакою культпросвіттехнікум, і не лише грав, а вже вистави ставив. Але до інституту вступив лише з третьої спроби. У той час ректором був Семен Михайлович Ткаченко. Він казав: «Нам таких не треба, нам потрібне «сире м’ясо», а ти вже зварене». Але мені пощастило: курс набирав Крушельницький, ось він мене і взяв. Учився я дуже добре, отримував Сталінську, а потім Ленінську стипендію. У студентські роки почав займатися перекладами. Багато в чому завдяки Ірині Іванівні Стешенко — онуці Михайла Старицького. Вона була в Леся Курбаса акторкою, володіла багатьма мовами. З її допомогою я перекладав Гійома Аполлінера, французького поета з польським корінням, представника європейського авангарду ХХ століття, і Рабіндраната Тагора — великого індійського поета й письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури, автора гімнів Індії та Бангладеш. Вивчив італійську мову. Шекспіра перекладаю зі староанглійської, а Едуардо де Філіппо — з неаполітанського діалекту...
І тут я вчинюю свій перший «злочин» — стаю президентом клубу творчої молоді, з якого пішли всі українські шістдесятники: Драч, Дзюба, Костенко, Параджанов... Ми організовували концерти Євтушенка. До речі, перший вечір у Києві Окуджави теж я організував. Його тоді запросили на студію, щоб він написав пісні до фільму, але картину заборонили... Нас познайомив Віктор Некрасов, і я організував у фойє Оперної студії Консерваторії вечір, де Булат Шалвович співав, читав своїх «Комісарів». У вечорі брали участь Наум Коржавін і Василь Симоненко... Вечір вийшов чудовий, але резонанс мав такий, що мене вирішили виключити з інституту. Це було вперше, а потім були ще чотири спроби розправитися. Одного разу за те, що вивісив у Театральній студії плакат: «Размовляемо украинскою!» — легендарна фраза, якою Максим Рильський на З’їзді письменників України закінчив свою промову. Ректор Театрального інституту Ткаченко заявив: «Я таких гадів, як ти, в 1917 році топив!». Ось у такий час довелося жити...
У МОСКВІ «ЗАКРИВАЮТЬ», В УКРАЇНУ — НЕВ’ЇЗНИЙ...
— За що вас так переслідували?
— За те, що не дотримувався реалізму. У мене споконвічно були дві генеральні ідеї — відновлення методики Леся Курбаса в театрі та постановка п’єс Миколи Куліша, чия драматургія була зовсім невідома радянським глядачам. Методика Курбаса, бо це справжня Європа, а все решта — провінція! А Куліша — тому, що в його творах — душа українського народу... Ми з художницею Аллою Горською поїхали до Львова і поставили спектакль у стилі раннього Петрицького — «Так загинув Гуска» Куліша. Дуже дотепний текст, герой — міщанин, який вирішив втекти на незаселений острів від більшовиків, аби перечекати лихоліття. Але виявилося, що на острові теж революція, яку зробили рибалки... За три дні до прем’єри спектакль забороняють, а всі квитки вже розкупили... Нагадаю, в той час у Москві генсек ЦК КПРС Микита Хрущов влаштовує погром у Манежі, а обкоми отримують завдання викривати націоналістів, ухильників від соцреалізму, і в кожну область направляється партійний діяч, щоб влаштувати публічне каяття «типів», які відхиляються від «генеральної лінії» тодішньої влади. І я потрапляю під цю «роздачу». Нас із Аллою Горською звинувачують у тому, що ставимо сатиру на революцію, виставу закривають, нас виставляють зі Львова у двадцять чотири години. І пішло-поїхало... Я поставив сім вистав і всі сім закрили! Коли поставив у Харкові «У день весілля» за Віктором Розовим, міністр культури Бабійчук розкритикував і хотів зняти з репертуару. Я виступив на нараді, де сказав, що «в Україні два нещастя — Бабин Яр та Бабійчук». Мені не простили такого демаршу. Перекрили «кисень» і фактично виставили з України. Це був 1965-й. Я думав, що їду в Москву років на два-три, а виявилося — на всі двадцять! У Москві опинився на запрошення Шахазізова, працював у Центральному дитячому театрі, яким він керував, а починали Єфремова, Ефрос, Розов...
— А що ви тоді ставили?
— Першою була вистава «Гусяче перо» — анти сталінський твір, за Лунгіним і Нусиновим. П’єса ніби про школу, а взагалі ж — про Радянський Союз. Я в ту постановку додав багато своїх віршів. Розов подивився, сказав, що це краща вистава, а відомий мистецтвознавець Борис Поюровський написав хвалебну статтю. Тодішній міністр культури СРСР Катерина Фурцева подивилася виставу, про яку їй нашептали багато хорошого, і в першому антракті водила мене під руку по фойє. Вона запитувала, чому не погодився на МХАТ, де мені пропонували ставити «Солов’їні ночі», чому в Малому театрі не погоджуюся поставити Тургенєва «Батьки й діти»? Я зрозумів, що вона стежить за моїми першими кроками в Москві. А в другому антракті Катерина Олексіївна вже водила Шахазізова по колу, і він розповідав їй мою біографію. Знаєте, я в розлам потрапив до цього театру. Шахазізов — людина дуже цікава, колись був секретарем у Лаврентія Берії. Боявся, що його теж загребуть. Шахазізов був найбільш «лівим» директором у театральній Москві, а потім став повертатися в інший бік (Ефроса вижив у Ленком, знаючи, що йому там зламають шию — він по іншій лінії, не з комсомолом. А запросив Петра Фоменка й мене). І ми розпочали невелику реформу. Петро поставив «Короля Матіуша» про Корчака, дуже гарна вистава, в іншому стилі, аніж те, що Фоменко робить нині. У нього вийшла дуже розумна і тонка вистава. А я після п’єси «Гусяче перо» поставив «Казки Пушкіна». Це була перша вистава, до якої написав музику Альфред Шнітке. Та постановка викликала різке несхвалення влади: «Танюк і тут примудрився показати, що ми, прагнучи гарного життя, приходимо до розбитого корита». Якби не заступилися відомі пушкіністи Сергій Бонді й Валентин Непомнящий, закінчилося б усе для мене дуже сумно. До речі, ту постановку навіть на Держпремію висунули, щоправда, не дали. Фурцева сказала, що «Танюка ще виховувати треба». І почали виховувати, а закінчили звільненням. Але встиг ще поставити казку «Про мертву царівну і сім богатирів».
Паралельно мене Завадський запросив ставити п’єсу Юхана Смуула «Вдова полковника, або Лікарі нічого не знають». Марецька там блискуче зіграла головну роль. Але навіть вона не врятувала спектаклю — закрили. Цього разу — через Керенського.
— Тобто?
— Театр поїхав спочатку в Болгарію на гастролі, а потім — у Францію, де «Вдову» грати не дозволили. А Віра Петрівна Марецька, коли її запросила на зустріч російська еміграція, на запитання якогось допитливого дідка відповідала фразами із забороненого мого спектаклю. Той уїдливий дідок виявився... Олександром Федоровичем Керенським — екс-міністром Тимчасового уряду Росії. Спостерігачі (з посольства СРСР) написали до Москви депешу, що Марецька і Керенський мали таємне «побачення». Після цього спектакль у Москві вже не йшов.
— Але десь ставити все ж таки вам дозволяли?
—Так, Охлопков мене запросив до Театру ім. Маяковського, але доки ми вибирали, що ставити, Микола Павлович помер. У театрі почався розлад... Я вважаю, що режисер, коли приходить до нового театру, повинен зробити першу роботу, що виражала б цей театр у той чи інший момент, ситуативно. Узяв п’єсу Едліса «Світ без мене», присвячену смерті та відродженню Ландау, який гине, бо відітнув життя і присвятив себе ідеї. Але немає такої ідеї, через яку можна відітнути людей. Це фанатизм. Друга дія — зворотний хід подій, самоаналіз і міркування. Вистава складна. Грали хороші актори: Олександр Лазарєв, Світлана Мізері, Ігор Охлупін, Едуард Марцевич, Анатолій Ромашин, з яким ми подружилися на все життя... І тут у театр призначають нового художнього керівника — Гончарова, якому все, що до нього було — погано. Андрій Олександрович став казати акторам: «Будете грати не за Танюком, а за Гончаровим». Але прем’єру все ж таки зіграли по-моєму. Критики високо цінували виставу. Гончаров заборонив вивішувати в театрі рецензії, заявивши, що вистава знімається з репертуару. Ось так «весело» мені було: в Москві закривають, в Україну — нев’їзний...
— Лесю Степановичу, коли ви повернулися до Києва?
— 1986-го мене запросили до Києва керувати Молодіжним театром. Часи були складні, в Україні ще не можна було говорити те, про що вже вільно говорили в Москві. Тож мене незабаром звільнили. А до Верховної Ради обирався, по суті, не маючи роботи... Сьогодні ж, дякувати Богові, роботи вистачає.
«СЬОГОДНІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ РАДЯНСЬКЕ СТАВЛЕННЯ ДО КУЛЬТУРИ, А ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО!»
— А тепер запитання як голові Національної спілки театральних діячів України: що ви думаєте про нинішні тенденції в театральному житті нашої країни?
— Нині головне завдання — вижити українським театрам. Бо держава кинула театри, і кожен колектив виживає, як може. Існують театрики, які не переймаються високим мистецтвом, а ставлять маленькі сюжетні вистави, що їх можна вивозити на гастролі, а в межах цієї маленької сюжетної вистави все ж таки сказати про щось справді значиме... Наприклад, так ставляться п’єси Олександра Марданя. Вони не охоплюють усього життя, але на мікрорівні вирішують певні проблеми. Добре, що це є, що хтось над цим працює. Сьогодні театр переживає серйозну кризу. За радянської влади на нього тиснула цензура — партійна організація і партійна література, але на партійну організацію давали гроші, тож ізсередини йшла робота з «олюднення» тієї радянської диктатури... Я вважаю, що, власне кажучи, саме театри розвалили ту систему радянської диктатури. Так, Товстоногов, Любимов, Ефрос розвалили її силою духу, прагненням бачити людину особистістю, моральною, а не ідіотиків, «гвинтиків», які піднімали б руки і вставали за кожного Брежнєва. На жаль, усе в житті йде по колу. І говорити про розквіт українських театрів сьогодні не доводиться...
— Ви намагалися цьому протистояти: цілих сімнадцять років були народним депутатом у парламенті — чи не шкодуєте про проведений там час?
— Не шкодую. Бо багато зроблено. Із зусиллями, але вдалося «пробити» закони про кіно, музеї, бібліотеки, фінансування культури... На жаль, сьогодні повертається радянське ставлення до культури, а справа це небезпечна! А все тому, що культурою займаються люди, які від неї далекі. Коли я бачу тих, від кого сьогодні залежить культура, то пригадую одного гітлерівського діяча, який казав: «При слові «культура» я хапаюся за пістолет!» Коли згадують такі поняття, як освіта, медицина, культура — все, що потребує вкладень коштів, то вони хапаються якщо не за пістолет, то за кишеню... Театр починає шукати свого мецената. А той вимагає, щоб його портрет стояв у фойє в усіх на очах, або втручається в репертуарну політику творчого колективу... Але є й позитивне, наприклад, радує, що живий сьогодні студійний рух, зокрема, молоді студенти з Національного університету театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого, з театральної студії Києво-Могилянської академії. Вони роблять вистави для себе, для самопізнання, набираються досвіду, домагаються майстерності й приходять до театрального вузу, де я вже зробив шість випусків. Молодим властивий експериментальний дух, і дуже важливо, щоб творча людина не розгубила його з роками. Вони говорять зі сцени про Бога, про душу, про батьків, про сокровенне... Втім, часом на вступних іспитах ми бачимо й жахливу неосвіченість абітурієнтів. Я вважаю, що це наслідок відсутності культурних впливів. Раніше школа давала певний рівень знань. Сьогодні більшість навчається «по-Поплавському» — поверхово. І така тенденція домінує. А так не має бути! Ми допомагаємо всім студійним театрам. Зберегли 124 студії — до речі, в Росії закрилися 425 театрів, а ми всі зберегли. Студії — це не лише аматорська «хвиля»: самі пишемо п’єси й самі граємо. Там народжуються справжні індивідуальності!
Сьогодні в Москві досить тісно в театральному просторі. Часи Васильєва, Райхельгауза минули. І режисери, які шукають новий простір для реалізації, знаходять його в Києві. Нині три сцени працюють у Києво-Могилянці. Реагують на все. Грають не лише українською. У Центрі Леся Курбаса Марк Нестантинер дуже цікаво поставив російською «Записки божевільного». Хоча, здебільшого, звісно, ставиться українська культура, і подібні театральні роботи протистоять засиллю вєрок сердючок, які подають образ України через сало і борщ.
— А що скажете про театри зі статусом «національних» та «академічних»?
— Їх псують дотації від держави. Артисти отримують більші, ніж колеги без «статусу», зарплати, але це все одно невеликі гроші, яких завжди мало, і актори йдуть у рекламу. Так, популярний актор Богдан Бенюк рекламує якесь мило й не соромиться цього. А ось Амвросій Бучма пішов би? — запитую, хоч відповідь і так знаю... Звісно, є колективи дуже високі за майстерністю, які цікаво працюють.
— Чи є у вас найближчі вам театри?
— Такої закоханості немає. Мене дуже дратує театральна «проституція». Духовна. Коли, задерши штани, керівники колективів, біжать за кожним, хто підкине їм грошенят. Мені подобаються кілька вистав у Національному театрі ім. І. Франка, там справді хороший рівень майстерності. Подобаються окремі вистави в Російській драмі, хоч відчувається в М. Рєзниковича якась утома. Подобається також Театр драми і комедії Едуарда Митницького на Лівому березі Дніпра, який дає сцену молодим режисерам. Цікавий лабораторний варіант. І Театр на Подолі Віталія Малахова, з яким я працював у Молодіжному театрі...
ПОНАД СОРОК РОКІВ РАЗОМ
— Національним центром театрального мистецтва ім. Леся Курбаса керує відомий мистецтвознавець Неллі Корнієнко, ваша дружина. Ви разом із самої молодості? Вас поєднала любов до театру?
— Випадок. Неллі тоді до театру ніякого стосунку не мала. Вона закінчила історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченко, працювала в міськкомі комсомолу інструктором. Саме їй і доручили виключити мене з комсомолу за «націоналістичну» діяльність. А замість цього вона вийшла за мене заміж. Вона підкорила мене не лише красою, а й характером — сильним і безкомпромісним. Неллі прикидатися не вміла і не вміє. Я можу змовчати, з дипломатичних міркувань, а вона — ні. Що думає, те й каже. До речі, її виключили з Московського інституту, де вона вивчала історію мистецтв «за троцькізм»: захищала Єфремова за його виставу за п’єсою Шатрова «Так переможемо». Причому Олег Єфремов казав: «Не треба мене захищати, у мене все нормально, живу в будинку на Набережній, без шматка хліба не залишуся...» Цікава була історія. У «Щоденниках» у мене є про цей інцидент... Ми з Неллі й у Києві, й у Москві «набралися» різного. Кандидатську дисертацію вона захистила за творчістю Леся Курбаса, коли він був під забороною ще в колишньому СРСР, а потім стала доктором мистецтвознавства, нині вона — академік Академії наук України. Ми понад сорок років разом.
— Чим займається ваша донька Оксана?
— Вона театрознавець, працює в Національному університеті театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого. Випустила книжку прози «Повість про феєчку». Нещодавно її п’єсу «Авва і Смерть» переклали італійською, і вона іде в трьох театрах. Оксана йде своїм шляхом...
Леся Степановича можна слухати і слухати. І все одно не дізнаєшся про все, що написано в «Щоденниках», сторінки яких рясніють подіями, іменами. Серед тих, із ким він спілкувався, Володимир Висоцький, Євген Євтушенко, Алесь Адамович, В’ячеслав Чорновіл, Микола Лукаш, Григорій Кочул, яких Танюк називає «людьми високого класу». Його «Щоденники» — це частина не лише його особистої історії, а й нашого життя і країни...
