Тиждень тому з Кельна надійшла сумна звістка. У віці 85 років помер широко відомий у Росії, Україні та на Заході письменник, вчений-германіст, історик, правозахисник Лев Копелєв. Шлях уродженця Києва був довгим та важким. Комсомолець-колективізатор, "тридцятитисячник", майор переможної радянської армії. А потім - протест проти поведінки вояків цієї армії щодо цивільного населення Німеччини (є й такі сторінки історії), п'ять років сталінських таборів, правозахисна та літературна діяльність. Видання на Заході пронизливої книжки "Зберігати довічно", позбавлення радянського громадянства...
Останні 17 років життя Лев Копелєв жив та працював у Німеччині.
Одне з останніх інтерв'ю Лев Зиновійович дав кореспондентові "Дня".
- Ви завжди строго розмежовували народ та політиків?
- Так. Для мене держава і нація - сутнісно різні світи. І не тільки у Росії. Німецька нація розвивалася у безлічі різних держав. Польська нація досягла високого культурного розквіту, хоча була поділена між трьома різними державами - Росією, Німеччиною та Австрією. При цьому, я впевнений, не можна засуджувати цілий народ, націю або клас, засуджувати мільйони людей за злочини сотень та тисяч їхніх співвітчизників. Я вважаю це однією із страшних помилок протягом всього існування людства.
- А що, на вашу думку, людство поки що не оклигало?
- Навпаки, зараз - час розпаду, страшного розпаду. І не тільки в Росії, Радянському Союзі; розпалася Югославія, розпадається Бельгія; в Італії хоче відокремитися Північ... Це, як мовиться в Екклезіасті: "Є час розкидати каміння, а є час збирати каміння, є час розривати і час зшивати, час мовчати і час говорити". Зараз ми живемо у час, коли розкидають каміння, коли розривають, коли руйнують.
- З часу падіння Залізної завіси чи бували ви на території колишнього радянського Союзу?
- Був шість разів.
- Як Ви оцінюєте нинішню тамтешню владу і зміни, що відбуваються?
- Бували часи й гірші, та не було підступніших.
- Що Ви думаєте про незалежність України і повернення державної атрибутики, яку в 20-ті - 30-ті роки Ви вважали "буржуазною" і "петлюрівською"?
- Це для мене дуже болюче запитання. Те, що Київ - "закордон", я просто не можу усвідомити. Київ - моє місто, таке ж, як Москва, таке ж, як ним став Кельн.
Додаток:
- У своїх книжках Ви критикуєте Сталіна й створену ним командно-бюрократичну систему. Однак я не зустрів у Вас чіткої оцінки Леніна.
- Про своє ставлення до Леніна я написав у книжці "Майбутнє вже починається". Почав я її ще в Москві. У ній є розділ, присвячений Ленінові. Книжка ця писалася багато років (і вийшла друком 1995 року в московському видавничому будинку "Два века" - О.П.). Справді, до Леніна у мене певний час було складне ставлення. Ще у 40-і роки у спецтюрмі, де я познайомився із Солженіциним, ми часто сперечалися з цього приводу. Для нього вже тоді, на відміну від мене, Ленін не був ідеалом. Вийшовши "на волю", я почав читати і перечитувати книжки, за якими колись навчався, і з'явилися сумніви щодо Ілліча. Сумніви зростали, і зрештою я зрозумів, що взагалі не варто витворювати кумирів. Ні Ленін, ні Маркс не підходять.
- Скажіть, а вдруге Ви вийшли з партії добровільно чи Вас виключили?
- Мене виключили, і на це було чимало підстав. Я був серед тих, хто виступав проти неправедних судів над Бродським, Синявським і Даніелєм, над Гінзбургом і Галансковим та ін. "Соломинами, які зламали спину верблюду", стала моя стаття "Чи можлива реабілітація Сталіна?", надрукована у лютому 1967-го в австрійському комуністичному журналі, та мій виступ проти сталінців на партзборах у Спілці письменників у березні 1968-го. Тоді я сказав, що Сталін та Гітлер - споріднені явища і реабілітація Сталіна рівноцінна реабілітації Гітлера. Мене викликали в МК партії і вимагали негайно зректися цієї заяви. Я, звичайно, відмовився і став готуватися до партзборів. Та їх не скликали. Виключили мене з бюро райкому. До райкому я не пішов і написав, що чинив так, як мав за обов'язок чинити комуніст і громадянин. Я знаю про те, що відбудеться і можу передбачити перебіг подій. Після цього, рішенням директора Інституту історії мистецтв мене звільнили з роботи, що було проти правил. Згідно зі статутом інституту, старшого наукового співробітника могла звільнити тільки вчена рада. Проти цього звільнення я заперечував, звичайно, марно. Тоді ж мене хотіли виключити і зі Спілки письменників. Але не виключили, завдяки великій статті Генріха Бьолля "Промова на захист друзів", яку передавали по радіо та надрукували в газеті "Die Zeit". У ній Бьолль вступався за художника Бориса Біргера і за мене. Бориса не позбавили майстерні, а мене не виключили зі Спілки й винесли сувору догану. Терпіли мене у Спілці до 1977 року. Щоправда, уже ніде не друкували. Та я став друкуватися за кордоном.
- На Заході ви опинилися три роки згодом...
- 1980-го нам з дружиною дозволили виїхати на рік до Німеччини. Запрошували нас туди щороку. Запрошував Генріх Бьолль, запрошувало об`єднання письменників "Група 47", запрошував головний редактор "Die Zeit" графиня Маріон Денгоф і деякі університети. Раїсу Орлову - мою дружину, американістку, запрошували видавництва й університети в США, але ми не хотіли їхати, розуміючи, що нас можуть не пустити назад, як це зробили з Петром Григоровичем Григоренком. І тому не ризикували. Однак після візиту Віллі Бранта до Москви надійшло відразу кілька запрошень. У тому числі й від Германської академії мови і поезії, що присудила мені премію Гундольфа і від міста Бад-Мюнстерайфель на 200-річчя доктора Гааза, про нього я писав і розповідав німецьким глядачам у передачах з Москви, які вели Фріц Пляйтген і Клаус Петерс. Улітку 1980-го приїхав до Москви Егон Бар і повідомив мене, що йому та Віллі Бранту обіцяли "на Старій Площі, на найвищій горі", що якщо я не буду займатися у ФРН політичною діяльністю, то зможу повернутися. Я розраховував провести рік у ФРН і ще один - у Веймарі (НДР). Я розпочав велику працю "Гете і театр". Планувалося п`ятнадцять розділів, й одинадцять було вже написано, і я хотів попрацювати у Веймарі й у Франкфурті. Коли нам на нашу заяву відповіли, що дають паспорти лише на один рік, це нас переконало, що нам дозволять повернутися. 12-го листопада 1980 року ми вилетіли зі зворотними квитками. І коли на нас у Франкфурті накинулися журналісти, я сказав їм завчасно приготований текст: "Ich bin gekommen um zu studieren und nicht zu lehren. Interviews bitte ich Innen in Moskau nеchstes Jahr. (Я приїхав дивитись, а не виставляти себе напоказ. Я приїхав вчитися, а не вчити. Інтерв'ю я пропоную Вам наступного року в Москві). Наступними місяцями я прочитав дві лекції на тему "Фауст у Росії". Та вже в січні нас позбавили громадянства й тим самим "розв'язали руки".
- За те, що ви прочитали лекцію?
- У стандартних текстах, отриманих мною й моєю дружиною з посольства зазначалося - "за поведінку, яка не гідна радянських громадян". Певна річ, рішення це було ухвалене давно. Нас і випустили з тим, щоб не випускати назад. За тим же указом було позбавлено громадянства Василя Аксьонова й когось ще... Войновича? Ні! Войновича було вигнано за наступним указом.
- Я з великою цікавістю почитав пасажі у Вашій спільній з Раїсою Орловою брошурі "Без минулого й майбутнього". Тут гарна літературна критика різко контрастує з пропагандистськими кліше на кшталт "класово свідомий пролетаріат", "горезвісний американський образ життя", "свинцеві мерзоти капіталістичного світу", "пропагандистський обоз". Скажіть, тоді, 1960 року, ви думали так чи це була соціальна кон'юнктура?
- Тоді ми були ще віруючими марксистами. Багато з того, що відкрили в історії Маркс і Енгельс, вони серйозно досліджували й справедливо оцінювали. Це зараз заведено їх лише паплюжити. Вони були геніальні чоловіки, але геніальні в аналізі, а не у прогнозах. В аналітичних дослідженнях у них, як у Плєханова, багато цікавого, але їхні прогнози утопічні. Суттєвими й важливими є не стільки їхні цілі, скільки засоби, що застосовували їхні учні. Маркс і Енгельс визнавали свої теорії гіпотетично-утопічними й не давали рецептів, як їх практично втілювати.
