У майстра вражаюче творче довголіття — понад шістдесят років (!) роботи та творчий доробок, який не піддається обліку, бо втілений не тільки в сотнях оперних вистав, але й в незліченній кількості хорових і ораторіальних творів, у знаних і вже маститих митцях, які вважають себе його учнями, у найвищих мистецьких відзнаках і державних нагородах, і не тільки українських. Захоплені відгуки музичних критиків багатьох країн світу. Справжнє визнання і пошана в музичному світі... Це про Льва Миколайовича Венедиктова, корифея оперного мистецтва, одного із найяскравіших українських диригентів-хормейстерів нашої доби, який своєю творчістю доніс до нас найпрекрасніші традиції класичної опери, сприяв її збереженню і збагаченню, підняв до мистецьких вершин; це про безпосереднього учасника формування сучасного обличчя Національної опери України, знаної зараз в усьому світі як одного з найкращих музичних театрів Європи.
Його життя — велика розгорнута книга про служіння мистецтву, багатий внутрішній світ майстра й велике подвижництво, бо й направду, віддати мистецтву шістдесят років — не поле перейти. Лев Венедиктов народився у родині відомого російського диригента і церковного регента, автора світських і церковних творів Миколи Яковича Венедиктова, який, закінчивши Петербурзьку консерваторію у класі М. Черепніна та О. Лядова, працював хормейстером знаменитого Маріїнського театру в Петербурзі, у двадцяті роки активно гастролював у російських провінційних містах, зокрема, Тамбові (де й народився Лев Венедиктов), створював там філармонійні колективи. Він був організатором і художнім керівником Ансамблю пісні і танцю Карельського фронту, на основі якого у 1944 році був створений уславлений Ансамбль Київського військового округу. Усе, що оточувало Льва Венедиктова в дитинстві, — дихало мистецтвом і музикою, бо в оселі Венедиктових постійно збиралися композитори, співаки, артисти драми, художники. Грали класику й нові твори, сперечалися, співали. Дуже рано стало очевидним, що Лев Венедиктов піде шляхом батька і присвятить своє життя музиці. Так воно й сталося. У шість років він починає навчатися в музичній школі, потім на хормейстерському відділенні Борисоглібського музичного училища. Планує вступати до Мінської консерваторії. Але Друга світова війна різко змінила не тільки плани, але й життя. Сімнадцятирічним юнаком стає до лав Червоної Армії і у складі військового ансамблю спочатку Північно-Кавказького, а згодом Волховського та Карельського фронтів проходить вогняними дорогами війни. У березні 1944-го талановитий фронтовий хормейстер вступає до Київської консерваторії... Його беруть до свого класу, а згодом і аспірантури, видатні хорові диригенти Григорій Гурійович Верьовка та Елеонора Павлівна Скрипчинська.
Його педагогами були також Козицький, Скорульський, Шреєр-Ткаченко, Аерова, Хінчин... Вони навчили юнака не тільки досконалої техніки диригування, розкриттю хорової партитури і законам хорових ансамблів, а й заклали міцний фундамент бездоганного професіоналізму, музичної культури, широти світогляду, збагатили духовний світ високими принципами та еталонами служіння мистецтву. Він повертається у свій Ансамбль пісні і танцю Київського військового округу, який, власне, і не полишав. Спочатку диригентом, потім замінює батька на посаді художнього керівника. Створює кілька програм. Павло Вірський запрошує його на посаду головного диригента Державного заслуженого ансамблю танцю України, але військове керівництво не дає на це згоди. У 1954 р. Льва Венедиктова запрошують хормейстером Київського академічного театру опери і балету, де він працює ось уже п’ятдесят п’ять років.
Свою діяльність починав у досить важкі повоєнні роки. Але для нього вони були дуже щасливими. Зал заповнювали спраглі до високої культури люди, в театрі працювали блискучі майстри — Володимир Пірадов, Веніамін Тольба, Костянтин Сімеонов, Володимир Скляренко, Михайло Стефанович, Анатоль Петрицький, Володимир Колесник, Михайло Берденников, співали Борис Гмиря, Михайло Гришко, Лариса Руденко, Єлизавета Чавдар, Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай, Марія Бем, Петро Білинник, Андрій Кикоть, Іван Паторжинський, Андрій Іванов, Юрій Кипоренко-Доманський ... І їхнє мистецтво, ставлення до Його Величності Театру і сцени були для Венедиктова також школою, а точніше — академією творчого зростання. Він, немов передчуваючи, що з часом стане їхнім безпосереднім творчим спадкоємцем, по крупинці вбирав у себе той великий мистецький потенціал, який мав тогочасний театр, ще живими спогадами і практикою прив’язаний до спадщини Федора Шаляпіна, Леоніда Собінова, Антоніни Нежданової, Володимира Дранишникова... Разом із диригентом Веніаміном Тольбою працював над постановками опер «Трубадур», «Бал-маскарад» Дж. Верді, «Приборкання непокірної» В. Шебаліна, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» М. Лисенка. В. Тольба запросив його своїм асистентом-диригентом, а згодом, лишаючи у зв’язку із хворобою театр, передав йому більшість вистав свого репертуару.
Наприкінці 1950-х і на початку 60-х років Венедиктов взяв участь у блискучому і поки що єдиному українському широкомасштабному мистецькому проекті — постановці на сцені Київського театру всієї оперної спадщини Миколи Лисенка — від «Різдвяної ночі» та «Енеїди» до дитячої «Зими та Весни». Йому як хормейстеру випало щастя бути співпостановником багатьох вистав Костянтина Сімеонова, зокрема, і вершинної в його київській творчій спадщині — «Катерини Ізмайлової», яку Дмитро Шостакович назвав найкращою інтерпретацією цієї опери і наполіг, щоб у фільмі-опері, знятому «Мосфільмом», хори звучали у виконанні київського колективу.
За роки роботи в театрі Венедиктов як диригент-постановник, а пізніше (з 1972 р.) хормейстер-постановник брав участь у народженні понад 140 вистав! Різні композитори, різні епохи, різні стилі... І всі ці твори опромінені його творчим горінням, невтомною працею, умінням захопити й надихнути великий хоровий колектив, який завжди відчуває не тільки його руку, але й душу, пульс творчого серця. Серед вистав, створених хормейстерським талантом Льва Миколайовича Венедиктова, — «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Захар Беркут» Б. Лятошинського, «Аскольдова могила» О. Верстовського, «Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа» П. Чайковського, «Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського, «Аїда», «Набукко», «Макбет», «Бал-маскарад», Реквієм Дж. Верді, «Турандот», «Манон Лєско» Дж. Пуччіні, «Фауст», «Ромео і Джульєтта» Ш. Гуно, «Любов до трьох апельсинів», «Війна і мир» С. Прокоф’єва... Саме Лев Венедиктов вивів хор як самодостатню творчу одиницю театральної вистави, хоч як нелегко давалося це йому, бо ще донедавна міцно трималася традиція бачити хор допоміжною ланкою у складі вистави. Тепер це зовсім не так. Хор несе на собі ще й ідейно-художнє розкриття оперного сюжету, зв’язує як вокально, так і грою різні пласти музичної драматургії. Це постійно відзначають і вітчизняні, і зарубіжні музикознавці та критики, які визнали хор під керівництвом Венедиктова одним із найкращих оперних хорів світу. Нема жодної рецензії на оперні постановки першого музичного театру України, де б не відзначався хор, його виразне й монументальне звучання навіть при піанісимо, свіжість і чистота інтонування, дзвінкі сопрано, чудові низькі баси й теплі альти з тенорами... Не треба думати, що така гармонія хорового звучання далася просто — тільки уродженим талантом та професіоналізмом. Домінуючу роль у цьому зіграла велика і природжена творча інтелігентність Льва Миколайовича, який бачить у кожному артистові не виконавця, а насамперед творчу особистість.
Робота хормейстера, та ще й керівника такого великого колективу, вимагає стратегічного художнього мислення, бачення перспективи як кожного окремого артиста, так і хору як спільного творчого організму. Адже підготовка артиста хору, навіть із вищою консерваторською освітою, введення його в репертуар забирають не менше п’яти років наполегливої праці хормейстера, індивідуальної роботи не тільки над партіями, але й над адаптацією особистості в колективну творчість. Якраз це часом і є найскладнішим, бо кожна людина прагне до індивідуалізації, а специфіка хору зумовлює злиття в єдиному виконавському пориванні. Тим часом, Венедиктов не прагне уніфікувати, «підстригти» під один ранжир артистів хору, а зберігає природну красу людського голосу, вимагає цього від своїх колег, дає можливість розкритися в обширі великого класичного репертуару.
Лев Венедиктов завжди бачив хор як самодостатній колектив, який може вирішувати найскладніші творчі проекти. Не випадково в його репертуарі чимало хорових та ораторіальних творів , зокрема: Реквієм Дж. Верді, здійснений разом із видатним диригентом ХХ століття Стефаном Турчаком; Реквієм В.-А. Моцарта, ІХ симфонія Л. Бетховена, «Дзвони» С. Рахманінова, «Олександр Невський» С. Прокоф’єва, «Страта Степана Разіна» Д. Шостаковича, над якими він працював із диригентом Володимиром Кожухарем; «Чотири духовні пісні» Дж. Верді, акапельна програма української духовної музики ХVІІ—ХХ ст., —що з грандіозним успіхом показані не тільки на сцені рідного театру, а й під час зарубіжних гастролей.
Багато що про творчий рівень оперного хору засвідчує фраза французького режисера Ж.-П. Валентина, який, приїхавши до Києва здійснити постановку вердіївського «Набукко», заявив: «Я повністю змінюю свою концепцію і ставитиму цей твір на звучання вашого хору!»... Власне, домінанта хору використовувалася в режисерських трактуваннях Ірини Молостової («Хованщина», «Євгеній Онєгін», «Катерина Ізмайлова»), Дмитра Смолича («Борис Годунов», «Абесалом і Етері»), Дмитра Гнатюка («Запорожець за Дунаєм», «Тарас Бульба», «Золотий обруч», «Князь Ігор»), Італо Нунціати («Бал-маскарад», «Макбет», «Манон Лєско»).
Дивна сутність професії хормейстера. Глядач бачить його хіба що на прем’єрі вистави. Решту часу він працює з хором у репетиційній залі, а підготувавши — передає диригенту... На виставах може контролювати своїх підопічних за кулісами чи із зали. Це так — і не зовсім! Особливо у випадку зі Львом Венедиктовим. Щоразу кожний артист хору, виходячи на сцену в тій чи тій виставі, зв’язаний з ним невидимим енергетичним імпульсом, відчуттям, бажанням не підвести свого керівника. І кожний диригент, який стоїть за пультом в оркестрі, теж відчуває цей імпульс, бо мова йде про бездоганність підготовлених хорів, глибинне розуміння партитури, наповненість звуковедення, точність зазначених темпів і штрихів. І навіть найнеймовірніші режисерські мізансцени не можуть поруйнувати потужну і вивершену звукову палітру хору, підготовленого Львом Миколайовичем Венедиктовим. І скільки б хористів не було на сцені — сто чи тільки двадцять, — вони створюють враження монументального колективу, який сповнений єдиного пориву у виконанні поставленого творчого завдання.
Як головний хормейстер Лев Венедиктов з 1972 р., плавно здійснюючи зміну виконавців, сформував чотири склади хору, забезпечивши не тільки високий рівня виконавства і традиції, але й бездоганність щоденного звучання колективу, що так важливо для збереження його форми. Усі ті болісні зміни, невідворотні під час такого процесу влиття в колектив нових голосів — прекрасних, проте, без будь-якого досвіду співу саме в оперному хорі, — були абсолютно непомітними для тих, хто приходив на вистави. Хор залишався таким само чудовим, динамічним, творчо зрілим й емоційним. Тим часом, усі ці зміни полишали карби на серці маестро. Адже доводилося прощатися зі своїми колегами, поряд із якими долалися не тільки роки життя, але й цілі етапи творчості, хто виливав своє натхнення і горіння на спільну справу, бо хор — то немов бджолиний рій, де всі працюють на одну мету. Зараз маестро формує п’ятий склад, який має продовжувати та збагачувати чудові виконавські та творчі традиції, які ось уже шість десятиліть були альфою і омегою життя видатного українського хормейстера Льва Венедиктова — Героя України, лауреата Шевченківської премії, удостоєного багатьох вітчизняних і зарубіжних нагород та відзнак.
Треба окреслити ще одну творчу іпостась Льва Миколайовича — його педагогічну діяльність. П’ятдесят років він віддав роботі в Національній музичній академії України, пройшовши шлях від старшого викладача до професора, очолював кафедру хорового диригування, підготував майже 120 першокласних митців, які працюють у найкращих театрах і колективах не тільки України, а й за кордоном. Нині поряд з маестро в Національній опері працюють колишні учні, колеги: Інеса Шилова, Владислав Згуровський, Богдан Пліш, Анатолій Семенчук.
Бог любить митців, дарує їм довголіття і натхнення!
Подарунком до ювілею майстра стануть дві творчі акції: 7 жовтня у Національній опері артисти зіграють виставу «Турандот», а 23 жовтня у Національній філармонії відбудеться хоровий гала-концерт «Учні — вчителю», який присвячено Льву Венедиктову.
