Виступ росіянина Євгена Гришковця на театральному фестивалі «Березілля» виявився для організаторів самого фестивалю дуже «влучним пострілом»: коли вони запрошували Євгена до Києва, про його шанси на отримання «Золотої маски» не знала жодна жива душа, а до нашої столиці він приїхав уже лауреатом найпрестижнішої театральної премії Росії у категоріях «Новація» і «Приз критики». Так чи інакше, два вечори у Молодому театрі, де Гришковець показав моноспектаклі, які принесли йому славу — «Як я з’їв собаку» і «ОдноврЕмЕнно» — стали справжнім відкриттям для киян. Від такої енергії і сили таланту наші театрали, мабуть, встигли відвикнути. Розказуючи, загалом-то, історії зі свого життя, Євген з простих побутових сюжетів прямо на очах аудиторії створює особливий світ, з головним героєм якого його поєднує, мабуть, тільки форма оповіді від першої особи. Герой Гришковця — це невелика людина, котра щоразу потрапляє в умови, які не дуже від нього й залежать, такий собі борець з безмірною армією дрібних обставин, що звалюються на нього зненацька. У цього персонажа свої моменти слави і небезпечного вибору, він не дуже-то поспішає жити і схильний до рефлексії, до неквапної насмішки над власними невдачами. Гришковець творить для свого невидного, пошарпаного життям альтер его повноцінну долю, з напруженим, насиченим часом («Як я з’їв собаку») або фатальним простором («ОдноврЕмЕнно») — і підвішує цю дивну конструкцію на живих нитках свого хисту.
Біографія Євгена як театрального артиста така ж нестандартна, як і його мистецтво. Народився і виріс у далекому сибірському промисловому місті Кемерово, там же закінчив університет за фахом «російська філологія». Спеціальної театральної освіти не має, однак ще у студентські роки створив камерний театр «Ложа», який успішно існував майже десять років, підкоряючи вершини одного за одним численних фестивалів у Росії і за рубежем. Після переїзду до Калінінграда Євген створив свої перші п’єси і моноспектаклі. Нині він — однаковою мірою успішний драматург (премія «Антибукер» за найкращу п’єсу, постановки його п’єс у Москві та Єкатеринбурзі) і сценічний виконавець. Те, що робить ця досить молода людина, пройняте настільки зрілою майстерністю, що перше запитання виникає саме собою:
— Чи були у вас учителі в театрі, чи ви все пізнавали самотужки?
— У Кемерово, звичайно, про театрального вчителя не доводиться говорити. Перед переїздом до Калінінграда у мене був рік спілкування з Москвою: формально я був студентом «ГІТІСу», курсу Бориса Юхананова. Насправді я практично був відсутній на заняттях, хоч досить довго перебував у стані діалогу з Юханановим, тривалого і дуже корисного для мене з найрізноманітніших причин. Він дав мені спілкування, якого я не мав ніколи, аж до дуже жорстких сварок. Нас сьогодні пов’язує справжня дружба, він багато важливого відкрив для мене, і добре, що це було у Москві. Однак як вчителя у повному розумінні слова я його також назвати не можу. Можу сказати так — цієї пори я приміряв на себе життєву модель, хотів побачити хоч одну долю, яку можна було б прийняти як можливу. У театрі не знайшов жодної. Поняття учительства я все-таки більшою мірою пов’язую з університетом і з літературознавством, але я намагаюся не звертатися до тих навичок і до того інструментарію, який там отримав. Бо живу зовсім інакше.
— Як же з’явилися ваші чудові моноспектаклі?
— Мій театр у Кемерово прожив всю долю маленької провінційної трупи — магія її створення, повного щастя і успіху на фестивалях. Розлучаючись з «Ложею», я залишався певною мірою не без, а після театру. Тому я зробив таку акцію прощання з театром: «Як я з’їв собаку». Я ніскільки не турбувався про те, що буде з цим спектаклем, чи буду я цим займатися, живучи у Калінінграді, не роблячи зовсім нічого, без усяких контактів з тамтешнім театром.
— З чого ж почалися ваші нинішні успіхи?
— Я привіз до Москви першу п’єсу і співпав з величезною кількістю молодих драматургів, які носяться столицею з цими п’єсами, залишають їх завлітам, а потім отримують папірець «Вибачите, ваша п’єса не входить до наших репертуарних планів». Я розумів, що цього не можна робити, але також їздив і пропонував. Один мій друг-критик запитав: «Що ти зараз робиш?» Пам’ятаю, я почервонів і жахнувся від того, що зараз скажу: «Я п’єсу написав». Він мені відповів: «Це не кримінально». Чотири дні, коли я пропонував свою п’єсу, були найнещаснішими у моєму житті. Потім плюнув на це. Нарешті, її взяв у роботу Йосип Райхельгауз у своїй «Школі сучасної п’єси». Проте до того часу я вже заспокоївся, було все одно. Всі ці пригоди дали абсолютно несподіваний результат — премію «Антибукер» через півроку після написання першої п’єси. Тепер мої «Записки російського мандрівника» ідуть у Москві, друга прем’єра за п’єсою «Зима» відбулася в Єкатеринбурзі. А секрет у тому, що просто цього року, внутрішньо розлучившись з театром і відкинувши неспокій, я зажив абсолютно спокійно, розмірено, не поспішаючи. Ні Москва, ні Калінінград мені не рідні, мене там ніхто не знає і не смикає, я соціально там не оформлений. Ніде ніяких тривог.
— Чи має у такому разі значення географія як момент натхнення?
— Мої спектаклі неможливі у сибірському ландшафті. Це можна було зробити тільки збоку. Калінінград — ідеальне місце. Це відірваний від метрополії острівець, історія якого у складі Росії нараховує 50 років, там усі приїжджі. Люди там, коли збираються до Москви, кажуть: поїдемо в Росію, по дорозі проїжджають дві держави — Литву і Білорусь. Дуже дивно. Головна новина у калінінградців — курс долара. Їх мало цікавить, що відбувається у метрополії. Мене це цілком влаштовує. Там немає того нерву в автобусі чи тролейбусі, коли хтось обговорює очі і ніс Єльцина або Путіна. Для мене там присутність могили Канта або місця, де народився Гофман, дорівнює наявності петрогліфів на скелях і курганiв Сибірського ханства біля Кемерово. Мені що ці кургани, що єгипетські піраміди байдужі. Я не знаю, де живу. Якщо б народився у Калінінграді, у цьому місті також було б неможливо працювати, бо тільки рідне місто може так тиснути, мучити і бути таким нестерпним, залишаючись рідним.
— Наскільки складно режисувати самого себе?
— Це настільки природний стан, що я зараз почуваюся цілковито щасливим. Два роки нікому нічого не пояснюю, не брешу, не кричу, не змушую нікого, уявляєте? Хоч у мене була невелика трупа і чудові стосунки з нею; світ бачив ці спектаклі — вони не були жорстко режисерськими, оскільки робилися у колективній імпровізації. Я розказував історії, які актори у свою чергу переказували мені, а я допомагав їх фіксувати як редактор, але у них було своє ставлення до тексту, була інша відповідальність, і головне, можливість звертатися до власного змісту. Я два роки навіть на цьому рівні нікому нічого не пояснюю і нікого не обманюю, тому що будь-які пояснення акторам — обман. З моїм глобальним задумом режисера я не зможу ознайомити нікого іншого, які б слова я не знаходив. Зараз я просто щасливий, і всі пропозиції щось і з кимось ставити м’яко відкидаю.
— А чи є чітка драматургічна основа нинішніх ваших спектаклів?
— Можу так сказати — я настільки звик до цього як до способу моєї роботи, що це точно не імпровізація, і я не назвав би це живою оповіддю. Я знаю, що мені говорити, знаю тему, але це моя тема. Я структурую у спектаклі цей текст, у нього є дуже ясна композиція, яка відчувається дуже точно. Тексти «Собаки» і «ОдноврЕмЕнно» були написані після того, як я зіграв ці спектаклі уперше, але за літературними законами, це не калька, не обробка запису з диктофона. Я з самого початку так працюю, у мене є мої механізми. Взагалі текст п’єси був необхідністю, адже я залишився без театру.
— Фестиваль «Березілля», де український глядач уперше побачив ваші спектаклі, має концепцію, визначену як ритуал, обряд. Яке Ваше ставлення до ритуалу?
— Темі ритуалу я приділяю багато уваги у спектаклі «Як я з’їв собаку», де розказую, як служив на флоті. Ритуали, армійські або флотські, мають практичне начало, але, як правило, там дбають про красу їх виконання, а не про сенс. Фестиваль певною мірою — також ритуал. На «Золотій масці» багато ритуального було. Або коли їдеш у поїзді Москва — Київ, здійснюєш ритуал заповнення декларації, подачі документів. Даєш паспорт, людина бере і звіряє — треба бути відповідним до фотографії, робити суворий вид, а починаєш хихикати. А митники і прикордонники ображаються, що ми не в ритуалі. А у нас свої ритуали — ми граємо спектакль, а в когось мобільний телефон задзвонив. Що таке, як не соромно? Значить, людина не в ритуалі.
— Яку роль у вашому житті відіграв традиційний академічний театр?
— Було найсильніше враження в дитинстві, коли до Кемерово приїжджав Малий театр, грали «Царя Федора Іоанновича» з Соломіним. Останнім часом задоволення немає. Чесно кажучи, я настільки не розумію акторів, режисерів і всіх, хто цим займається, чому вони це роблять, які завдання перед собою ставлять, що у мене ніякого ставлення до цього не виникає — ні гніву, ні роздратування. Я ж виріс у місті, де театру не було.
Якби там був хороший традиційний театр, то, певно, я почав би з ним боротися і став би контркультурником. Це мене врятувало від загибелі, адже багато нонконформістів так і загинули у боротьбі з традиціями. Кемерово — це острів, загалом. А там ми зробили територію для себе, острів на острові, щоб якось прожити. Займалися абсолютно егоїстичною справою — оскільки не могли жити інакше. Це і проявлялося у наших спектаклях, зовсім не жорстко.
— Ну, а експериментальний театр, та ж «Школа драматичного мистецтва» Анатолія Васильєва?
— У Васильєва ніякої радості не відчувається. Туди заходиш і потрапляєш між цих білих стін, у абсолютно монастирську чистоту — і все.
— Театральний досвід якось допомагає за межами рампи?
— Досвід і майстерність, які отримуєш, коли робиш спектакль, нітрохи не допомагають у житті. Річ зрозуміла, очевидна, але вона мене засмучує весь час. Від цього житейськи мудрішим не стаєш, тебе можуть обдурити, обікрасти на вокзалі, наприклад. Взаємопроникнення немає, але водночас відсутність взагалі внутрішнього, змістовного на сцені, ще гірше... Через це, як правило, мені дивитися будь-які спектаклі нецікаво.
— Що значить «нецікаво»?
— Мені нецікаво, що вигадують режисери, нецікаво самому щось вигадувати. Хочеться побачити людину. Людину не вульгарну, не грубу, не дурну. По-моєму, тут ніяких роз’яснень не треба. Є ж режисери у провінції, які вважаються головними місцевими енциклопедистами, читають прекрасні лекції в університетах своїх міст, при цьому роблять жахливі спектаклі, страшно бояться стороннього погляду, думки приїжджих людей... Багато горя у театрі. Коли я приїхав до Москви, то виявив стільки горя серед театральних діячів, що просто був приголомшений.
— У чому тоді щастя?
— Я знаю силу неймовірного щастя, яке люди відчувають, коли вони бачать людину на сцені і пізнають себе, коли чують історію про себе. Ось це зовсім інший бік. Мені здається, що він більшою мірою веде до якогось щасливого відчуття.
— Чи не доводилося жалкувати про свій вибір на користь сцени?
— Я часто згадував момент, коли треба було вирішувати — чи йти мені до аспірантури, на літературознавство, чи займатися театром. Швидкоплинний успіх на фестивалі в Ризі зумовив те, що я пішов у театр, а мій одногрупник, якому я звільнив місце в аспірантурі, поступив туди і зараз працює у Сієтлі за фахом. Я до цього моменту дуже часто повертався, будучи в Москві два роки тому і з жахом думав: «На фіга, навіщо, зараз би читав би лекції у Сієтлі про «срібний вік»...
— Чи намагаєтеся ви зараз з кимось налагодити співпрацю?
— Мене запрошували багато великих театральних діячів, не буду їх називати, — написати їм п’єсу або зробити інсценування, пояснювали, що вони хочуть. Зверталися до мене, маючи намір використати мою живинку, щоб я оживляж вніс. А воно не виходить. Я по-чесному намагався і зрозумів, що це неможливо, що якщо я це робитиму, то зненавиджу сам процес писання. Я відмовився від усіх пропозицій, принадних, грошових. Найприємніше ж у всьому цьому те, що я визначаю себе настільки окремішнім, що вони всі ставляться до мене відповідно і не ображаються.
— Чи можете ви зараз стисло визначити, що таке театр для вас?
— Дивно, але швидше це спосіб існування якийсь, спосіб життя... без способу.
