До «Книжкового Арсеналу» видавництво «Либідь» підготувало для шанувальників творчості Ліни Костенко велику біографічну книжку «Гармонія крізь тугу дисонансів...», авторами якої є Іван Дзюба, Оксана Пахльовська і... Ліна Костенко.
«Ліна Василівна любить писати нове і не надто толерує навколо себе надмірну увагу. Тож безмежно дякуємо їй за велику витримку, готовність до обміну спогадами, враженнями, думками, за пошуки і знахідки у власному архіві, які відволікали від творчості, але доповнили нашу книжку безцінними текстами, — зазначає головний редактор видавництва «Либідь» Світлана Головко. — Дякуємо газеті «День», яка свого часу уможливила систематичну появу низки цікавих публікацій, присвячених Ліні Костенко, що увійшли до книжки і надали їй поліфонічного звучання».
Пропонуємо увазі читачів передмову до нового видання Оксани Пахльовської — доньки геніальної письменниці, відомого ученого, професора Римського університету «Ла Сап’єнца», яка написала знакову книгу «Ave, Europa!», постійної авторки «Дня», а крім того — віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань в уряді «Національної збірної» за версією «Дня» (див. № 68—69 від 15 квітня 2016 року)
«Зоряне небо в чорній дірі історії»
Кожне нове видання книжки, особливо ж такої, яка вже мала свою долю, свого уважного та прихильного читача (а в нашому випадку це саме так), є до певної міри її переcтворенням.
Видавці зазвичай зазначають: «доповнене видання». Але чим і як доповнене? І головне — чому?
У виданні 2011 року книжка «Є поети для епох» являла собою поєднання двох різних проекцій долі письменника та його текстів. Одна проекція — наукова: комплексна інтерпретація Іваном Дзюбою творчості Ліни Костенко. У нашій новій книжці — це перший розділ, що зберігає свою початкову назву «Є поети для епох». Інша проекція — біографічна. Це другий розділ «У майбутнього слух абсолютний»: наша з Мамою розмова про її життя і творчість. Словом, поєднання системно вибудуваного наукового дослідження — і майже імпровізації, родинно-професійної розмови про роботу письменника та його світовідчуття, про тоталітаризм і свободу, про любов і пам’ять.
Тираж розійшовся доволі швидко, а інтерес до книжки не згасав.
Отож логічно постало питання про нове видання. Було зрозуміло, що воно потребувало нового дихання. І не просто тому, що минуло кілька років. А передусім тому, що в ці роки відбулися події, які радикально змінили наш внутрішній світ — і світ навколо нас. Події, які перетворили роки — на Час. Це поріг і злам, це початок Нової Історії: Революція Гідності, загибель Небесної Сотні, трагедія війни з її вже безмірними жертвами. І минуле, і майбутнє тепер бачаться інакше. Ще ніколи не була такою вистражданою надія на справді гідне майбутнє цієї держави. І таким гострим — усвідомлення небезпек, що над нею громадяться.
Саме тому змінилось відчуття книжки, а також її назва — «ГАРМОНІЯ КРІЗЬ ТУГУ ДИСОНАНСІВ...». Якщо видання 2011 року було зосереджено виключно на постаті письменника,то нинішнє набуло певної поліфонії, стало оповіддю про письменника в Часі та про Час у душі письменника, про опір творчості деструкціям, про подолання дисонансів через пошук та віднаходження Гармонії. Шістдесяті роки занурені в сьогодні, минуле і майбутнє діалогують між собою. У цій новій, перествореній книжці збережено найперший «інтегральний» імпульс: зрозуміти письменника не лише через тексти, а й через факти його біографії, через його думки і відчуття в різні моменти життя й історії — на перехресті людських доль, подій і голосів. Тому всі матеріали — крім базового літературознавчого тексту Івана Михайловича Дзюби — мають біографічний характер, хоча й перший розділ видання також про життя — життя у Слові. Природно, про повноту всіх моментів буття не може йтися, тож «послання» книжки вибудовується через вибір сюжетів та їхню композицію, їхні внутрішні «перегуки».
До двох розділів першого видання у цій книжці додано ще три: «За вашу і нашу свободу!», «Наша драма опору», «Мама Ліна і ми».
Розділ «За вашу і нашу свободу!» — це інтерв’ю та виступи Ліни Костенко, подані переважно у хронологічній послідовності. Часом тексти наводяться повністю, часом фрагментарно. Але це не «сума» текстів. Поставлені в новий контекст, вони набувають нового значення і звучання. Скажімо, перше інтерв’ю — розмова Ліни Костенко з Ігорем Римаруком — належить ще до часів падіння СРСР, часів, коли формувався Народний Рух. Отож маємо можливість, збагнувши настрій і думки письменника напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, простежити еволюцію цих думок протягом років, коли надії, породжені Незалежністю, в нас брутально відбирали, а суспільство опинялося перед щораз цинічнішими обманами і чимраз драматичнішими викликами. Символічний факт: 1994-го вибори до Верховної Ради відбувалися російською мовою, і сучасного українського письменника через протест проти цієї обставини мало не виводять у супроводі міліції із зали голосувань — під портретами українських письменників минулих епох. Тож у цих матеріалах відчувається наростання буквально апокаліптичного сприйняття того, що відбувалося з Україною. 2004 року, напередодні першого Майдану, Ліна Костенко попереджала, цитуючи білоруського колегу Василя Бикова: «Наближаються знаки біди»... А вже на двадцятиліття Незалежності, коли всі «знаки біди» матеріалізувалися, саркастичними мазками малювала сюрреалістичний шарж святкового параду, де на трибуні гордо стоять чотири президенти «з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто — флот і ядерну зброю, хто — промисловість і стратегічні об’єкти, хто — помаранчеву революцію, хто — взагалі Україну». А вітають очільників держави представники силових відомств, які крокують із портретами вбитих ними журналістів, а також владні злодії та корупціонери всіх мастей. І Конституційний Суд дефілює в червоних мантіях, несучи «перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади».
Нерв цих рефлексій — погляд на події, що ось уже чверть століття розхитують основи нашої державності. І не лише особистий погляд, — це погляд, зокрема, представників покоління шістдесятників, яке було сполучною ланкою між «розстріляним Відродженням» та прийдешньою Україною. Це покоління не може не мати трагічного погляду на речі: воно платило життям за свою божевільну на тоді мрію та візію незалежної України, а довелось їм бачити підмінену державу в руках злочинців — привидів комуністичної системи, відчужене від своєї культури і держави суспільство, занепад усіх форм національного існування. Проте їхні вітальність, гумор, стоїчна робота — постійно актуальні й символічні орієнтири для виходу із зачарованого кола фатальних закономірностей української історії. Промовистою у цьому світлі є формула Євгена Сверстюка: «Наша драма опору» — так названо наступний розділ книжки. Відкривається він трьома особливими матеріалами: про незустріч у часі Ліни Костенко з Тичиною, Рильським і Маланюком. Це вихоплений зі світлотіней часу відсвіт взаємин глибших і складніших, ніж їх можуть передати слова, — взаємин, спотворених тоталітарною системою, яка розривала по живому зв’язок між поколіннями і книгами, людьми і смислами. Мама тоді з юним максималізмом не прощала Тичині його прорежимних текстів — навіть написала вірш «Давно зміліли ріки повноводні...» А він дивився на неї з глибоким сумом — і нічого не міг пояснити. Тільки занотував у щоденнику: «Талановиті, що найтонші почуття свої висловити уміє...» Хотів подати знак. Познайомився з Мамою, коли вона ще вчилася в Літінституті, і запитав: «Чого Вам бракує з Батьківщини?» Мама сказала: «Мови». І їй почали надходити передплачені українські літературні видання. Тичина ще 1918 року у циклі «Скорбна мати» провістив, що від розп’ятого вдруге в Україні Ісуса залишиться тільки розп’ята тінь. У 60-ті поет був тінню самого себе — боявся висунути руку за вікно і дістати кефір з підвіконня, «холодильника» радянських часів... Хоча був і міністр, і депутат, і лауреат... Репресували не його самого, а його поезію, сказала мені нещодавно Мама. Тичину засудили Маланюк, Барка та Кошелівець, Михайлина Коцюбинська і Стус. І прославили ті, кого він назвав Антихристом ще за часів Визвольних змагань. Школярі з нього сміялися. І що ж, сьогодні в суспільстві знають і розуміють Тичину? Біль цієї незустрічі назавжди залишився у нас у родині. Коли Мамі під кінець 60-х таємно подарували заборонені перші геніальні книжки Тичини, писати йому за них подяку можна було хіба на той світ...
Незустріч з Рильським — реально відтворена в їхньому листуванні 1951 р. і символічно відтворена у вірші Ліни Костенко «Пейзаж із пам’яті» — іншого порядку. Молода поетеса довірливо посилає свої вірші поетові, творчість якого любить і шанує. А він відповідає — криптично, як і Тичина, — що її вірші не можна друкувати через невідповідність їхнього «песимістичного» змісту бурхливому розквітові радянської дійсності... Це була ніби превентивна цензура. Словом, «Шукайте цензора в собі...»
Натомість Маланюк, «упізнавши» Ліну Костенко, з-за океану подав їй голос без криптограм. Але й цей голос у той час неможливо було почути. З Маланюка ми знали цитату: коли гине нація, народжуються поети і пророки. Насправді це, мабуть, був парафраз його рядка з вірша «Посланіє»: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети». Ті самі рядки, за які на Маланюка звернув свій пафосний гнів Сосюра (уже знищений за свій вірш «Любіть Україну») з потворним текстом «Відповідь», пообіцявши: «Шановний пане Маланюче, / ми ще зустрінемось в бою!»... Система нацькувала одного письменника на іншого. Кілька цитат — кількома штрихами окреслене віконце в той час, — а які з нього жахіття в нас вдивляються... Тоді в Україні навіть імені Маланюка не можна було вимовити. І голос його зміг долинути лише напередодні Незалежності, коли Маланюка вже не було і коли добра спільна знайома змогла передати Мамі від нього квіти в Америці...
На тлі цих незустрічей такими дорогими стають зустрічі. Власне, в цьому розділі основні голоси — це голоси шістдесятників, голоси друзів і колег, що з різних нагод говорять про Маму. Багатьох із цих людей уже немає: Роман Корогодський і Леонід Коваленко, Іван Світличний і Євген Сверстюк... Публікації різномасштабні та з різними тональностями. Ось раптом несподівано — сонет Брайчевського... Хто б міг подумати: такий суворий патріарх історичної науки, ніби зійшов з гравюр ХІХ століття... Чи вірш Симоненка «Перехожий», Мамі присвячений, — і скільки ту присвяту знімали! Ці тексти, зрозуміло, — не документальна оповідь про шістдесятників, а просто «повітря» тих взаємин, психологічна матерія їхнього етосу солідарності.
Мимоволі порівнюю з нашими часами. Сказав би Зеров: у «наші підлі і скупі часи»... Між шістдесятниками була справді велика солідарність. Якась особлива взаємна повага. Тяжкі випробування не всі витримали, були конфлікти й розходження. Але все ж, взаємини будувались на кристалічній основі — мабуть, тому, що шістдесятників згуртовувала якась вища ідея, шляхетна спільна справа. Знаменна річ: вони, щойно здобули якусь хоч ілюзію свободи в 60-х, кинулись повертати з небуття тексти й імена знищених сталінізмом письменників «Розстріляного Відродження».
А порівняти з наступними поколіннями — від мого і далі. Півтора письменника не знайти, який мав би повагу до свого колеги. Егоцентризм, легковажність і самовпевненість запанували в культурі. Літературні маски — замість доль. Єдність — хіба що застільна. Ну, й ще — єдність у прагненні перекреслити попереднє покоління, у безвідповідальній словесній базгранині щодо «незаангажованості»... Тільки коли кулі почали косити на Майдані молодь із картонними щитами, коли в країну в’їхали вбивці на танках — ось тоді «молоді» письменники почали відшуковувати «зв’язок поколінь». Але за вечір перформансів такий зв’язок не побудуєш. А втім, є й окремі світлі винятки — у всіх поколіннях: і «античні» друзі, які проходять крізь усе життя, — і вже зовсім молоді люди, письменники, дослідники, журналісти... Дистанція в часі й нові колізії роблять тіні густішими, але при цьому світло дружби і/чи розуміння стає яскравішим.
У цей розділ я поставила окремі матеріали, що нібито й не вписуються в його фактуру: наприклад, донос секретаря Львівського обкому ЦК партії на шістдесятників під час одного з судових процесів, два видавничих доноси — хоч і називали їх «рецензіями» чи «редакційними висновками» — на «Марусю Чурай». Це чорний подих того часу, який хоча б невеличкою мірою відтворює тодішню атмосферу і показує стоїцизм шістдесятників, котрі виборювали проект відродження України, — жертовно, послідовно, з вірою в її європейську природу та її європейське майбутнє.
І боляче, і світло: я їх всіх пам’ятаю, я бачила їх ще дівчинкою. Більшість із них часто бували в нас удома: пам’ятаю їх радісними й усміхненими, дотепними й незалежними. А які страшні чекали на них долі, який безмір страждань! Так, це була справжня драма, але це був також справжній опір. Невипадково шістдесятники так болісно переживають події Революції Гідності й цієї війни. За часів Другої світової вони були дітьми. А сьогодні смерть людей, які постали на захист Батьківщини, — це, власне, і є продовження «драми опору» шістдесятництва, коли за громадянську позицію доводилося платити свободою, а часто і життям. Тільки що нинішня драма опору вже є не справою одиниць, як у 60-ті, а переплавилась, як сказала Мама в одному зі своїх виступів, у «шляхетну опозицію» громадянського суспільства.
У цьому ж розділі читач знайде матеріали про відзначення ювілею Ліни Костенко на Донеччині та в Севастополі. У світлі актуальних подій це виглядає майже сюрреалістично. Одначе шість років тому саме в цих двох просторах, що постають нині здичавілою печерою українофобії, проводились наймасовіші культурні дійства, присвячені українському поетові. На тлі руїн, на тлі спалених сіл, на тлі катівень бойовиків, на тлі вже мільйонів скалічених доль я себе запитую: де тепер ті студенточки, котрі цитували «Мій Дон Кіхоте, лицарю, чого-бо ти / бредеш один по цій гіркій стезі?..»? Де донецькі вокальні ансамблі Te Deum і «Мрія», де луганські театри, в яких звучало українське слово? От і зустрілись «русский мир» і «український світ». І криваві стигмати цієї зустрічі — вже навіки.
Полум’я Майдану виплавило в цьому історичному тиглі багатьох нових друзів України — і не лише в Європі й Америці, а й у Росії. З того полум’я повискакував і не один чорт — розмноження ворогів України теж вражаюче... Що ж, гібридна війна породжує і гібридну совість, і гібридну свідомість. А наша справа — зафіксувати і відсвіти полум’я, і конфігурацію кіптяви, — і те й інше є кольорами історії.
Останній розділ називається «Мама Ліна і ми». Це наші з моєю дочкою Ярославою Франческою тексти про Маму. Так, у цій книжці живе й наша родина. Серед першодруків — малюнок Ліни Костенко, олівцем вихоплена з часу її Мама. Тоді моя Мама була молодшою від моєї дочки сьогодні — мала 21 рік... Задумливий олівчик моєї юної Мами залишив нам Бабусю молодою... Намалювала свою Маму, схилену над шкільними зошитами... Ще мій дід не повернувся із заслання... Ще не зустрілися мої батьки...
Одна з найважливіших зустрічей у цій книжці — це дуже дорога мені зустріч Мами з Іваном Михайловичем Дзюбою. Ми дякуємо Іванові Михайловичу за те, що гостинно розчинив перед нами простір своєї книжки — і терпляче чекав, поки я її завершу. Тепер ми друзі й колеги. Але десь у мене в душі назавжди притулилась та «доросла», окрема від моєї дитячої, Мамина ялинка в рік арешту Дзюби та інших друзів. Мама на свою ялинку повісила «іграшки» — символічні окуляри арештованих... Надзвичайно дороге мені відчуття, що насправді академічно врівноважений Іван Михайлович — це, за якимись незбагненними меандрами творчої психології, — Іван Іскра в «Марусі Чурай», — «шляхетна іскра вічного вогню»...
Живемо в каламутний час неправди, яку не витіснила навіть драма Небесної Сотні. Неправди — і комерціалізації всього живого і справжнього. Десь мені нещодавно навіть трапилась кошмарна формула: «ребрендинг Крут». У цій книжці ви не знайдете «ребрендингу» — ні часів, ні людей, ні явищ. Ми просто хотіли, щоб вона була зустріччю — шляхетних голосів і доль. А творчість, зігріта цими голосами, як казала Мама в одному з інтерв’ю, відкриває «зоряне небо в чорній дірі історії».
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА. Київ—Рим, лютий—березень 2016 р.
