В останній роботі відомої української літературознавиці Михайлини Коцюбинської «Зафіксоване і нетлінне» (видавництво «Дух і Літера». Харківська правозахисна група) йдеться саме про епістолярний жанр. Підзаголовком книги стоїть скромне «Роздуми про епістолярну творчість», хоча рецензенти вже називають її трактатом про епістолярний феномен, в якому «предмет осмислюється різнобічно, досягаючи особливої місткості поєднанням оповідного, емоційного та аналітичного струменів». Дослідницьким матеріалом в основному обрано листи українських шістдесятників — людей, що жили й створили рух опору в дуже непросту епоху. Можливо, навіть гранична складність ситуації й була одним iз основних стимулів до творення такої блискучої спадщини. Тоді листи залишались чи не єдиним способом спілкування української інтелігенції; як зазначає Е. Соловей, «коли одні з них були у «малій зоні», а інші — у «великій», іноді... міняючись місцями». Серед імен того часу постають Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, Григорій Кочур, Панас Заливаха, Григорій Красівський та інші. «Джерелом унікальної історико-культурологічної інформації» називає авторка листи І. Світличного та листи інтелігентів з України до Зіни Ґеник-Березовської (понад 800). Михайлина Коцюбинська зазначає: «Звернення до цього матеріалу допоможе змалювати епістолярну панораму доби з портретами її діячів в інтер’єрі», і трохи далі — «Осмислення цих свідчень і «сповідей» дає змогу ізсередини зрозуміти добу, побачити її діячів як живих людей, розвіяти міфи, відкинути інсинуації і, навпаки, поставити заслону спробам канонізації». Але книга не обмежується лише постатями шістдесятників, у ній розглядається історія світового та українського епістолярію — від Олександра Великого, Платона й Аристотеля до Еразма Ротердамського, Бальзака й Чайковського. Щодо національної спадщини, М. Коцюбинська говорить: «Якщо б в українському новітньому епістолярії були тільки три феномени цього жанру — листи Василя Стефаника, Катерини Білокур та Василя Стуса — то й тоді ми б мали повну підставу говорити про вагомий внесок української епістолярної творчості у духовну скарбницю людства». Але ж вони далеко не поодинокі.
Презентація книги вiдбулась у Центрі наукових досліджень НаУКМА. Вщерть заповнена конгрегаційна зала Могилянки зібрала людей різних поколінь і різного досвіду: від студентів академії до живих свідків епохи 60-х — автора післямови Євгена Сверстюка та власне самої авторки, яка була невід’ємною частиною руху опору. Є. Сверстюк зазначив, що «в українській літературі ще не порушено епістолярний жанр з такою серйозністю і науковістю» та зізнався, що «зрозумів Шевченка тільки тоді, коли прочитав його листи». Відомий культуролог Вадим Скуратівський наголосив, що в «тоталітарному суспільстві було лише два напіввільні жанри: переклад і лист», додавши, що українські переклади не мають відповідників у світовій літературі другої половини ХХ століття. Редактор часопису «Дух і літера» Леонід Фінберг, спираючись на успішний досвід співпраці з Михайлиною Коцюбинською, привселюдно запропонував їй укласти «Антологію листування», на що пані Михайлина погодилась. Виступаючи з заключним словом, авторка сказала, що «листи несуть правду — це мозаїка з якої складається велика Правда»; вони також «несуть культуру людського спілкування, а це, як не крути, найважливіше».
Михайлина Хомівна Коцюбинська пройшла непростий життєвий і творчий шлях. Вона була однією з відомих персон руху шістдесятників, за що зазнала переслідувань з боку тогочасної влади. Двадцять років не мала можливості працювати за фахом. Цікаво й те, що М. Коцюбинська взялася досліджувати явище, зокрема його епістолярну складову (сама авторка була його генератором), а отже — детально володіючи необхідною інформацією. До речі, презентація книги співпала з ювілеєм авторки.
Теоретична частина «Зафіксованого і нетлінного», яка втім містить рясне цитування, доповнюється двома Додатками. Перший — «Листи до Зіни Ґеник-Березовської», авторами яких є Іван Дзюба, Роман Корогодський, Григорій Кочур, Євген Сверстюк, Іван Світличний та сама М. Коцюбинська. Другий авторка пропонує розглядати, як додаток до підрозділу «До антології епістолярних шедеврів», що їх добір свідчить про «лист як художній феномен». Це листування Василя Стефаника й Олександра Олеся, О. Олеся і Віри Вовк, з листів Олександра Довженка до Олени Чернової та «Юрій Морачевський. Лист мандрівного українця з 1925 року». Ці листи претендують на нове місце у літературі як виді діяльності, вони настільки наближені до неї, що самі стають літературою.
