ЗАЧЕПЛЕНІ ЛІТЕРАТУРОЮ
Спочатку йтиметься про щасливих людей, про тих, кого бажала зачепити Література. Звичайно, міра зачепленості буває різною. Хто почитує на сон грядущий, а хто переселяється до особливого світу і живе там, поглядаючи, як би у віконце на світ реальний. Цей особливий світ привабливий. У ньому легше жити! Ми перебуваємо в ньому як спостерігачі. Але це лише спочатку. Далі, вживаючись у світ, скажімо, роману, ми починаємо мислити і діяти за його правилами. Спершу це проявляється в мові, потім у поведінці. Наше реальне життя стає літературою. Якби не було інших людей, менш зачеплених, все було б прекрасно. Але ці, менш зачеплені і не зачеплені зовсім, існують, їх більшість. З їхнім світом, реальним до непристойності, вульгарним і жорстоким, доводиться рахуватися. А тому у зачеплених виникають проблеми. Я знаю одну людину, яка забажала стати вільним мислителем. Він звільнився з роботи і став писати. Негайно реальний світ поставив питання: на що жити? Зрозуміло, що це вирішення — стати вільним і просто мислити, воно, так би мовити, чисто літературне. Психоаналітик, спілкуючись із нашим мислителем як пацієнтом, міг би знайти й відповідний романний образ. Його саме наслідував мій знайомий, а не реальних людей, які багато працювали і не впускали випадку підзаробити.
Коли в мої шкільні роки вчителі говорили про виховне значення літератури, вони, звичайно ж, мали на увазі зачепленість. Був час, коли молоді люди їхали «за запахом тайги», або на якусь цілину, яку належало підіймати. Ці люди робили своє життя, примірюючись до літературних героїв. Можливо, і не до конкретних, а лише смутно вгадуваних, які витають у приваблюючому світі літератури. Народ, який складали ці люди, був найбільш читаючим з усіх народів світу. Іншими словами, таким, що віддає перевагу тому прекрасному світові, а не цьому — жорстокому і нудному. Звідси цілком правомірне припущення: коли реальне життя стає цікавішим, привабливішим, читачів помітно зменшується. Чи читання стає видом розваги.
Бувають рідкісні випадки, коли Література настільки зачіпляє людину, що вона стає «зачепленою» в звичайнісінькому медичному сенсі. Нещодавно Володимир Сорокін розповів про молоду жінку, яка збожеволіла, поселившись у світі «Ідіота». Це було в 30-х роках, її лікували в психіатричній лікарні. Вона напам’ять знала текст знаменитого роману, могла продовжити його з будь-якого рядка. Вона вважала себе персонажем роману. Так, 30-і роки… Можна зрозуміти цю жінку, її вибір — у якому світі жити. Незрозуміло лишень, від чого її лікували? Можливо, потрібно було судити? Як неповерненку, що залишилася в тому світі. Але тут починається філософія чи, можливо, містика. Адже у тому світі поселяється наша душа, а тіло залишається в цьому, поганому і реальному. Той світ впливає на цей, душа — на тіло. Коли в тому світі мадам Боварі ковтала миш’як, у цьому світі Гюстав Флобер, який творив той світ, мало не непритомнів. А Дон Кіхот — хитромудрий ідальго з Ламанчі? Вважається, що він звихнувся внаслідок читання середньовічних романів. Він уявив себе мандрівним лицарем і відправився на пошуки пригод разом зі своїм другом-зброєносцем. Можна, зрозуміло, і так це розуміти. Читати й сміятися з дивака, коли він потрапляє в трагікомічні перипетії. А можна — інакше. Ось безмірно щасливий лицар раненько вранці полишає свій маєток. Він відправляється у світ, щоб служити Добру. «Скільки беззаконня потрібно йому усунути, скільки кривди випрямити, несправедливостей загладити, зловживань викоренити, скількох знедолених задовольнити!». Повна відкритість майбутньому, довірливість, майнова необтяжливість, прагнення боротьби за правду! Хіба не охоплює читача, який уявляє цю сцену, щемляче почуття звільнення? Читача, замордованого навколишньою, як кажуть, дійсністю.
Ми не можемо повернутися в ту реальність, у якій жив Сервантес. Але він створив для нас реальність вічну. Світ, у який вселялися люди до нас, і вселятимуться після нас. І цей світ також розщеплений. На світ нашого лицаря, чи світ середньовічних романів, і світ звичайних людей, який вважається там реальністю. Світи, світи… В якому ж із них ми по-справжньому живемо? У всіх відразу! А взагалі, питання про світоперебування краще облишити? Як облишені сьогодні для приватних турбот питання про світогляд.
ВІД СВІТОПЕРЕБУВАННЯ ДО СПІЛКУВАННЯ
Зачеплені Літературою щасливі, як щасливий в міру підпилий. Це — нормально. І той, і інший натхненні. Вони трохи піднеслися над земним, розслабилися, відтяглися. Я навіть погоджуся з тим, що про людину в такому стані можна сказати: «він культурно відпочиває». Тим часом є читачі, які нікуди не переселяються. Їх, звичайно ж, також цікавить «що» і «про що», але ще більше вони цікавляться тим, хто за всім цим стоїть. Тобто автором. Вони читають автора, а не книгу. Такий читач скаже, наприклад, «учора я перечитував Буніна». І він розуміє, що співрозмовникові цього досить. Немає значення, що саме він перечитував. Читаючи, він може сказати зі здивуванням: «Е, шановний, як ви, однак…». Це він про письменника, коли той за ходом оповідання викидає який-небудь фортель. Текст уже не є чимось, на зразок п’янкої речовини. Тієї, яка споживається для отримання особливого стану свідомості. Текст стає засобом спілкування між автором і читачем. І якщо навіть повернутися до ідеї світоперебування, то світ бачиться вже не самим по собі, а створеним. Щодо нього більш доречне тепер не запитання «що?», а запитання «навіщо?», точніше — «що це означає?». Всяка деталь у цьому світі наповнюється значеннями. Виявляти ці значення, вгадувати приховані думки автора — цікава це все ж таки річ. Проте, не всім вона до душі. «Ви — дешифратор, а не читач», з докором говорить мені знайома.
Чи не так стоїть справа з «народженням» Бога? Я маю на увазі відому тезу Фрідріха Ніцше про смерть Бога. Але якщо Бог помер, отже, він і народився колись. Коли? Коли про світ людина спитала не «що?», а «навіщо?». Тоді й з’явився Автор світу. І кожне явище природи стало не самим по собі, і не самим для себе, але фрагментом тексту. А отже, сущим для чогось. Для того, щоб повідомити. Відтоді воно є message. І призначенням людини стало не просто перебування у світі, але розуміння і тлумачення його. Світ і книга, речі і слова… За словом твориться світ, і світ прочитується як книга.
Від світу до творця — це шлях людства, яке дорослішає і читача, який дорослішає. І це — шлях смутку, який примножується. Бо, раз створено, значить неодмінно схильне до оцінки і критики. Це ставлення переноситься потім на автора. З’являється фігура художнього критика. Фігура дещо комічна, коли річ стосується повчання письменника. Критик нібито знає, як письменник повинен складати, щоб його твори мали «важливе суспільне значення». Критика це — суд над витвором, а далі — над творцем.
Тут мені пригадався анекдот про кравців. Замовник нарікав, що, мовляв, три тижні для пошиття піджачка — чи не забагато? Бог за тиждень увесь світ створив. Кравець відповів: ви подивіться на піджачок, це ж — клас, а тепер погляньте на те, що створив Бог. Коротше, те, про що Творець сказав «це добре», сама істота, яка з’явилася в останній день творіння, підозрює в недосконалості. І звинувачує Творця, і намагається посісти його місце.
Повернімося до літератури. Чому шлях читача, який дорослішає, є шляхом смутку, який примножується? А річ у тім, що, розлучившись із віртуальною реальністю і зосередившись на авторові, читач рано чи пізно починає розуміти, що автор служить не істині, а йому, читачеві. Слово «істина» я вжив тут за відсутністю іншого. Потрібно вказати на щось абсолютне, непорушне, вище. Та і «служіння» тут, маючи на увазі сучасну літературу, не цілком пасує. Можливо, краще — «служіння»? Або догоджання простим інстинктам — цікавості і хоті. Хто це виявляє, тому стає не цікаво. Ні, не цікаво не те «як» і «про що», а нецікаво тому, що окрім цього нічого немає. І смуток ще від необережного вживання в буденному спілкуванні літературних виразів. Хто знає, якими драматичними можуть бути наслідки невинних вигуків на зразок «мені тебе Бог послав» чи «дякую, що ти є». Взагалі, читач, який дорослішає, надто часто виявляє присутність послужливого автора й тому втрачає здатність захоплюватися текстом самим по собі. А повернутися до світу літератури вже неможливо.
