Команда українського кінодесанту, організованого МКФ «Молодість» і Фондом Ігоря Янковського, за підтримки Агенції у справах кінематографії України, приземлилася в Лондоні прямо в передріздвяну метушню. Всупереч теоретичним знанням, Туманний Альбіон зустрів теплом і яскравим сонцем. Вулицями і в транспорті бродили натовпи Санта-Клаусів, різностатевих і різновікових. У крамницях метушня — кожен щасливий власник виходить з пакетом, у якому різдвяні дарунки, придбані заздалегідь для рідних і близьких. На Трафальґарському майдані сяє вогнями головна ялинка країни, яку спеціально привезено з Норвегії. У Гайд-парку, що також сяє вогнями, крутяться каруселі, активно використовуються американські гірки, звучить музика, продаються сувеніри, люди веселяться, дегустують їжу і напої, купують дітям про запас різдвяні пряники. Все, як у нас! Проте — без війни...
Здавалося б, у цей час — не до кіна. Тим більше, далекого, малознайомого, українського. Тому ажіотаж, який був на всіх, без винятку, показах у кінотеатрі RichMix, приємно спантеличив. У програмі були фільми від історії до сучасності, від класики («Білий птах з чорною ознакою») до свіжої документалістики («Жива ватра»). Навіть дебютантка — Катерина Горностай, — призерка нещодавньої 45-ї «Молодості», демонструвала лондонській публіці свою короткометражку.
Зацікавленість публіки була настільки великою, що після сеансу із зали ніхто не йшов, бажаючи поспілкуватися з творцями фільмів. Розмови були серйозні, зацікавлені, дуже зігрівали душу творчих людей, яким потрібен зворотний зв’язок. Тому нижче — їхні короткі враження від Лондона і його глядачів.
Пилип IЛЛЄНКО, глава Агенції у справах кінематографії України:
— Мені було дуже цікаво спостерігати за реакцією лондонської публіки на ті, або інші фільми. Вона була дуже щирою та емоційною. Дуже цікаві запитання ставили після переглядів. Це все говорить про те, що люди хочуть відкривати для себе Україну і знати її. Мені здається, що має сенс зробити такі покази нашого кіна в Лондоні регулярними, раз на рік, або два. Ми вже обговорили це з нашими колегами і партнерами. Тим паче, що зараз запущено цілий шерег нових проектів, нам знову вдалося реанімувати кіновиробництво. Є фільми, які перебувають на етапі завершення. Мені здається, нам буде що показати про сьогоднішні, непрості дні нашої країни, якими так жваво цікавляться британці.
Михайло IЛЛЄНКО, режисер, представляв «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» і «Толоку»:
— Можливо, я кажу банальні речі, але ті, хто приходив на наші перегляди, безперечно, трохи ближче торкалися не лише кіносюжетів, але й наших українських реалій. Для мене ж такі зустрічі надзвичайно важливі — я вперше спілкувався з Лондоном і його глядачами. Таке спілкування дуже надихає, заряджає на майбутню роботу. Особливою подією для мене був показ незавершеної «Толоки», яку дуже сподіваюся коли-небудь представити публіці в закінченому вигляді. Неодноразово спілкуючись з публікою після переглядів цих матеріалів, (а покази для глядачів Щастя, Києва, чи Лондона, — дуже різні за сприйманням), я побачив неймовірний інтерес до України, а у представників діаспори відчув світлу ностальгію. І було б чудово, якби з’явилося більше охочих вкладати кошти в популяризацію українського кіна — адже в нас, наприклад, є зараз багато дуже цікавого короткого метру.
Ольга БЕСХМЕЛЬНIЦИНА, продюсер фільму «Жива ватра»:
— Наш показ пройшов дуже вдало. Наш фільм взагалі дуже добре сприймається іноземним глядачем. До мене підходили глядачі, які проводили паралелі зі своїми предками, які займалися вирощуванням овець. Отже, картина «зачепила», кажучи про рідне, насущне, наболіле, зуміла перейти на мову міжнаціонального спілкування. Добре, що до програми Тижня в Лондоні включили документальне кіно, яке «цитатами з життя», влучає просто в серця глядачів.
Анастасія МАТЕШКО, автор сценарію фільму «Сурмач»:
— Наш фільм — «Сурмач» — це мюзикл, а англійські дітлахи виховані на мюзиклах. Дуже хвилювалася, що не зрозуміють, не встигнуть прочитати титри, але виявилось, що все ясно, була така віддача, що у мене виросли крила за спиною. Величезним дарунком для мене був дитячий крик із зали — «Я теж буду сурмачем!»
Лесь САНIН, режисер фільму «Поводир»:
— Мені дуже сподобалася публіка, яка дуже вдячно сприймала мистецтво. Це, звичайно, наслідок величезної кількості музеїв, перфомансів, театрів, — виховання публіки. Це найважливіше соціальне явище, яке помітне на кожному кроці. Для мене це серйозний урок. Мені сподобалася і публіка української діаспори, і місцеві глядачі. Сподобалося і місце, і час показів нашого кіна, але найяскравіші враження — від спілкування з лондонською публікою.
Катерина ГОРНОСТАЙ, режисер фільму «Віддалік»:
— Коли працюєш, спілкуєшся з глядачем, постійно відбувається робота над помилками. Більше це має стосунок до роботи — я зрозуміла, наскільки легко вдався перший фільм і як складно складається другий. Ну, а Лондон для мене наразі найдальша точка моїх мандрів. Відкриття — люди скрізь мають схожі людські історії, і це пізнавання — найдорожче, що відбувається при обопільному знайомстві. У людей одні й ті ж проблеми, значить — уже не так самотньо.
***
Залишається додати, що безпосередню й активну участь у популяризації українського кіна в Лондоні взяла наша амбасада та професійно активна команда «Молодості».
