Волинський академічний обласний музично-драматичний театр імені Т. Шевченка — один із не надто численних вітчизняних колективів, чиє існування в просторі й часі визначається не лише одномоментними прагматичними міркуваннями, а й творчими мотивами.
Художній керівник лучан Петро Ластівка — один із небагатьох вітчизняних режисерів, котрі не можуть просто перенести на кін п’єсу, як вона є: він завжди знайде прийом, «кульбіт», поворот, дещицю сценічних «спецій», що змусять класичний матеріал «заграти» інакше, ніж усі звикли.
Так було з «Мартином Борулею», «Гамлетом», «Моєю чарівною леді», «Кармен» (там, у «міксті» новели П. Меріме та музики П. Бізе, аж чотири пластичних та одна вокальна іпостасі Кармен зачаклували одного нещасного Хосе)... «Дон Жуан» та «За двома зайцями» продовжують цей ряд.
ПРОНЯ, ЯК РОЗЗЯВИТЬ РОТА — ХОВАЙСЯ!
Осереддя комедії М. Старицького, яку публіка знає напам’ять (принаймні, луцькі глядачки із захватом підказували акторам ударні репліки, псуючи тим «психологічні» паузи), — Голохвастий та Проня Прокопівна. У версії Ластівки Прокіп Свиридович (Олександр Якимчук) — сильно підтоптаний, але все ще жевжик, для якого Проня — останній шанс. Проня ж (Софія Оніщук-Коць) — сучасна блондинка: доглянута, з виточеною фігуркою, вбрана не без смаку, хіба що надто декоровано... та як роззявить рота — ховайся... Разом із нею в оселі Сірків з’являються вивіска «Ресторація Сєркова», купа пакунків із дорогих бутиків, шкатулки з ювелірними прикрасами... Для «прийому нареченого в позі лежачи» на підлозі розкладають хімічного кольору тигрову шкуру (в останню мить Проня хапає ще й книжку, яка виявляється ... «Філософським словником»), і між здоровезних ікл цього страховиська, наче в пастці, ледь не застрягає штіблєт Голохвастого, що боязко тулиться на краєчку стільця. Для зустрічі з дорогим гостем Проня змушує вбратися «по-модньому» не лише батьків (Прокопа Свиридовича — навіть у фрачну пару, метелика та циліндр), а й Химку (Олена Небось), котра ледве пересувається у вузькій сукні з тюрнюром. До того ж головною конфіденткою та порадницею Проні стає не хтось із подруг чи з «панційону», не мати й не кмітлива Химка, а солістка оркестру — фігуриста дама в чорному оксамиті й мереживі, з півметровим «начьосом», претензією на модерн та надривним ресторанним репертуаром російською (Лариса Півачук): вони і співають дуетом, і «понюхують» потрошку... Коли врахувати, що на протилежному боці — вишиванки, рушники, автентичний спів на іменинах Секлити Лимарихи та бакалійна крамничка, де порається Химка (а потім вони зі старими Сірками чаюють геть по-сімейному, ніби якраз вона й є їхньою рідною дочкою), то вимальовується чітке культурне протистояння традиційних цінностей та зросійщеного міщанства. Але зрежисоване та зігране за всіма правилами «театру переживання» драматичне прозріння Проні у фіналі дає крихту надії на те, що в майбутньому вона все ж уникне долі шансонетки з дешевого ресторану...
ТЮЛЕВИЙ ШАРФ КОЛЬОРУ КРОВІ...
У «Дон Жуані» П. Ластівка продовжує випробувати можливості музично-драматичного «формату». Як і в «Кармен», текст класичної комедії Мольєра поєднано тут із класичною ж музикою В.-А. Моцарта, написаною для опери на цей самий сюжет. Виходить щось середнє між «комедією-балетом» (авторське визначення жанру деяких мольєрівських п’єс) та «комічною оперою», причому музику, пластику, драматичні фрагменти поєднано філігранно, на живу нитку (оркестр під керуванням Миколи Гнатюка, як і в багатьох виставах лучан, розташований на сцені). Сюжет розігрується жваво, пустотливо, грайливо, подеколи — відверто карикатурно. Динаміки та винахідливості додає ціле тріо (на противагу одному «канонічному» Сганарелеві) спритних слуг Дон Жуана, його «викривлених дзеркал» (Дмитро Репюк, Богдан Якимчук, Вячеслав Погудін). І за всім цим із золоченого фотелю на авансцені спостерігає сам Король-Сонце (Юрій Куцик).
В інтерпретації Петра Ластівки Дон Жуан (Анатолій Сичук) є не філософом-інтелектуалом, а таким само пустуном, що і його слуги (хіба що із кращими манерами)). І не кається він ні в чому, і не замислюється ні про що. І взагалі — тут усі без винятку персонажі, навіть несправедливо ображені й ті, що прагнуть відновити честь, лицемірствують та брешуть.
Але чи замислиться хтось, чи ні, чи згадає про Бога, чи остаточно згубить своє життя та репутацію — все одно прийде Командор, і зазвучить моцартівська тема невідворотності Фатуму, і заструмить по білому колетові Дон Жуана тюлевий шарф кольору крові...
Та король, поблажливо поплескавши в долоні придворним акторам, обніме двох молодиць і попрямує за лаштунки. А це значить, що карнавал людських пороків триватиме. Петро Ластівка любить не прямі дидактичні повчання, а якраз такі от «докази від протилежного» — на них базувалися і «Гамлет», і брехтівська «Тригрошова опера». І тому наступного репертуарного ходу від режисера чекаєш із особливим нетерпінням — що він вигадає далі?
... Уже два роки минуло, як відійшов у вічність директор Волинського театру Богдан Береза. Він буквально плекав його усі 25 років перебування (вірніше б сказати — служіння) на посаді театрального керівника. Така ситуація вкрай важка для будь-якого колективу (сьогодні її вповні відчуває на собі Донецький національний театр драми і комедії після смерті свого очільника та натхненника Марка Бровуна). Але лучани гідно пережили втрату і можуть впевнено дивитися в майбутнє. Творчий тандем художнього керівника Петра Ластівки та директора Анатолія Гливи працює злагоджено, а надихати колектив має заклик Тараса Шевченка: «Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!», який разом із бюстом «патрона» театру віднедавна з’явився на оновленому фасаді театральної будівлі.
