Народжена 12 травня 1920 року (за останніми дослідженнями – 1917 року) в родині греко-католицького священника Миколи Яросевича, капелана УСС, дівчинка отримала ім’я Ірина. Відомою вона стала під псевдонімом Рената Богданович, а в історію ввійшла як Ірена Андерс – дружина польського генерала, який символізував нескорений дух поляків, що не погодилися з комуністичним режимом і відстоювали національні інтереси в еміграції.
«ПЕРША ДАМА» ПОЛЯКІВ В ЕМІГРАЦІЇ
Обставини від дитинства пророкували для Ірини музичну кар’єру. Її дядьками зі сторони матері були композитор Остап (його вважають першим композитором Західної України) і оперний співак Олександр Нижанківський. Від 1926 року родина Яросевичів осіла у Львові. Там Ірина ходила до школи сестер василіанок, Української торгівельної школи, була членом «Пласту», також з 1929 по1939 рр. обдарована дівчинка навчалася в Вищому музичному інституті імені М. Лисенка. Вчилася вона гри на фортепіано, а згодом відвідувала клас вокалу. Співала народні українські пісні, оперні арії, романси.
У 1930-х роках Ірина Яросевич почала виступати в якості солістки разом з популярним на той час на Галичині джазовим гуртом «Ябцьо-джаз» разом з Леонідом Яблонським та композиторами Богданом Веселовським і Анатолієм Кос-Анатольським.
З 1940 року вона була солісткою гурту, створеного польськими євреями, зокрема, видатним композитором Генріком Варсом «Тео Джаз». З ними Ірина Яросевич під псевдонімом Рената Богданович гастролювала по всьому Радянському Союзу, виконуючи наказ радянської влади пропагувати польську культуру. В 1940 році в Києві співачка побралася з польським актором єврейського походження Гвідоном Боруцьким. Новина про напад німецьких військ на СРСР застала артистів у Челябінську. Акторка і співачка разом зі своїм чоловіком не мали можливості повернутися до Львова. Вони були змушені заробляти собі на життя тим, що давали концерти російськими селами тільки за їжу. Потім вони вирішили долучитися до військових формувань генерала Андерса і пройшли з його корпусом весь військовий шлях – Росія, Центральна Азія, Іран, Ірак, Палестина, Єгипет, Італія, підіймаючи бойовий дух солдат, представляючи польську культуру світові. Такі концерти відвідували представники міжнародних дипломатичних корпусів, англійські, британські та французькі військові, навіть короновані особи з Греції та Персії.
Після війни в Італії було знято два фільми за участі Богданович. В одному з них вона зіграла разом з іконами італійського кіно Анною Маньяні і Вітторіо де Сікою. Згодом акторка і співачка оселилася в Лондоні, співпрацювала з ВВС і радіо «Вільна Європа», брала активну участь в мистецькому житті польського еміграційного осередку в Лондоні, гастролювала у Франції та Ізраїлі. В 1948 році Ірина Яросевич стала другою дружиною генерала Андерса. Від цього шлюбу народилась дочка Анна Марія. У 1960 році дружина генерала Андерса записала кілька пісень українською мовою для платівок «Мрії» і «Мій рідний край». Вона по праву вважалася «першою дамою» поляків в еміграції.
ВАЖЛИВА ЕВАКУАЦІЯ
Щоб зрозуміти значення Ірени Андерс для Польщі, варто трохи висвітлити роль її чоловіка в польській історії. Владислав Андерс зробив стрімку військову кар’єру спочатку у війську Російської імперії, а згодом в лавах війська ІІ Речі Посполитої. В 1939 році під час відступу від Варшави намагався прорватися до Угорщини, однак потрапив у полон до НКВД. Був ув’язнений, зокрема, в Бригідках у Львові, потім на Луб’янці і Бутирці у Москві. В 1941 році після підписання угоди Сікорського-Майського генерала було звільнено і призначено керівником Польської Армії в Радянському Союзі. Незадоволений радянським ставленням до польських військових та цивільних Андерс ініціював компанію евакуації поляків до Середньої Азії, що було узгоджено особисто з Йосипом Сталіним. А звідти поляки подалися до Ірану, шлях військ Андерса вів через землі Іраку, Персії, Єгипту, Італії. Серед цих осіб було багато порятованих з радянських в’язниць та ГУЛАГу, змучених голодом і численними хворобами. З польських військових в Ірані було створено 2 польський корпус на чолі з Андерсом. Згодом цю військову одиницю було перекинуто до Італії, де вона уславила себе у знаменитій битві при Монте Кассіно в 1944 році, яка дозволила союзникам прорвати німецьку оборону і відкрила дорогу на Рим.
Битва на Монте Кассіно ввійшла в польську національну свідомість як символ жертовності поляків і їхнього внеску в перемогу союзників над нацистами. Генерал в цьому випадку став уособленням всіх чеснот польського війська. Історик Богдан Нагайло порівняв значення генерала Андерса для поляків зі значенням генерала де Голя для Франції.
Вважається, що генерал відіграв ключову роль і в долі 12 тисяч українців з дивізії СС «Галичина», що перебували тоді в таборах для інтернованих Італії, в Ріміні. Всі вони, за винятком 1052 осіб, не були повернені Радянському Союзу. 172 з них стали членами 2-го польського корпусу генерала Андерса, решта були перевезені у табори для військовополонених до Лондона, звідки були звільнені в 1948 році. Інтервенція Андерса допомогла їм, певно, уникнути значно гіршої долі. Історики допускають, що на рішення Андерса могла мати вплив його товаришка, а пізніше дружина Ірина Яросевич.
Після війни Андерс зайняв активну антирадянську позицію, негативно оцінював постанови Ялтинської конференції, що висловив особисто Вінстону Черчілю. Він не повернувся у віддану в радянські руки Польщу, натомість очолив польські військові сили у вигнанні.
Заочно нове правління Польщі позбавило генерала польського громадянства і військового звання.
Генерал Андерс завжди відрізнявся незалежністю мислення, непокорою та рішучістю, що робило його не надто улюбленим підлеглим та керівником, якого поважають. Це забезпечило йому видне місце в середовищі польських емігрантів. Зробило символом непокори і незгоди з несправедливістю міжнародної політики, стовпом польського емігрантського життя в Лондоні. По смерті в 1970 році він був похований на Польському військовому цвинтарі в Італії.
ВИКОНАВИЦЯ ЛЕГЕНДАРНОЇ ПІСНІ
По смерті чоловіка Ірена Андерс багато сил присвятила заходам, присвяченим вшануванню його пам’яті. Вона їздила по цілому світі і зустрічалася з поляками, яким оповідала історію свого чоловіка, тим самим єднаючи їх, не даючи забути про своє коріння і даючи привід для національної гордості.
У 1989 по поваленню комуністичного режиму в Польщі генералу Андерсу повернули польське громадянство, а його дружина завжди вважалася почесним гостем країни, була нагороджена численними державними відзнаками найвищого рівня.
На початку 1900-х і 2000-х років Ірена Андерс відвідувала й Україну. На жаль, в вирі її бурхливого життя український контекст її біографії трохи загубився. Однак низка дослідників, зокрема, Олександр Зелінський, Богдан Нагайло, Ігор Осташ, Олександра Гнатюк, доклали чимало зусиль для повернення цієї непересічної постаті в площину вітчизняної культури.
За рік по смерті Ірени Андерс в 2010 році урну з її прахом було перепоховано в Італії, поруч з чоловіком, на цвинтарі в Монте Кассіно.
Рената Богданович для поляків також асоціюється з овіяним романтичною ностальгією назавжди втраченим міжвоєнним Львовом, місцем, де на грунті яскравого міжкультурного міксу творилася і розвивалася оригінальна й неповторна культура. Співачка також була однією з перших виконавець легендарної пісні «Червоні маки на Монте Кассіно», що замість роси пили польську кров. Знайдуться в її репертуарі й чудові україномовні пісні, зокрема, написані Богданом Веселовським, Дмитром Павличком, які варті того, щоб Ірені Яросевич було повернуте належне їй місце в українській культурі. Вона була справжньою дитиною свого часу й уособлювала собою відкритість українського мистецтва на мультикультуралізм, звертала увагу на те, що українська культура, це і культура львівських євреїв, і поляків. Її особистість є тією ланкою, що єднає ці всі аспекти, і дозволяє нам ще раз підкреслити багатогранність власного культурного спадку.
