Гурт з’явився 1988 року, виконуючи ритм-енд-блюз, змішаний із фольк, реггі та етно. Сергій Кузьминський співав на західноукраїнському діалекті. Колектив проіснував недовго, не встигши записати багато альбомів (1995 року гурт розпався)...
Після тривалої перерви (в січні 2006 року) львів’яни виступили в київському «Палаці спорту», порадувавши тисячі фанатів, але музиканти заявили: «Те, що «Гадюкіни» не працюватимуть разом, вирішено було давно. 15 років тому ми були, як The Beatles — виходили на сцену і дівчата починали кричати. А тепер — виходити на сцену? А для чого? Нагадати нашому поколінню, як вони постаріли? Що вони втратили? Для чого?»
Проблеми зі здоров’ям у Сергія Кузьминського були давно: 1994 року він лікувався від наркотичної залежності в Бельгії, і не міг брати активної участі в музичній діяльності гурту. Потім Сергій зустрів свою майбутню дружину й переїхав до Москви, де працював ді-джеем, виконуючи психо-транс під псевдонімом DJ Руберт. У інтерв’ю Кузьминського, яке він дав після київського концерту, він категорично висловився проти возз’єднання групи. «Навіщо потрібні «Брати Гадюкіни», якщо людина, яка сидить перед комп’ютером, вирішує всі поставлені перед ним завдання, в тому числі й музичні? Зараз уже нічого збиратися в колектив — кожний може окремо реалізовувати себе в музиці... Але ті, хто реально щось може, абсолютно вільні. Свободу дарують технології»... Музикант почував себе комфортно і в романтичні 90-ті, і в техногенні 2000-ні. Хто знає, як би склалася доля лідера гурту, якби лікарі не поставили йому страшний діагноз — рак горла.
7 травня Сергій приїхав до Києва на лікування. 25 травня він повідомив про венозний імплантат, за допомогою якого йому лікували хворобу Боткіна. 12 липня з лікарні він зробив останній запис на своїй сторінці в інтернеті. До речі, на хворобі улюбленого багатьох музиканта намагалися заробити гроші шахраї (створювалися банківські рахунки, на яких нібито збиралися кошти на лікування Кузьминського)... До останньої хвилини Сергій боровся за життя, але 3 серпня музиканта не стало.
Слухаючи тепер «Роксолану», «Було не любити», «Лихо», «Наркомани на городі», ще раз дивуєшся тій енергії та життєрадісності, яка стільки років ллється з динаміків приймачів. Голос Кузьмінського, що настільки запам’ятовується, розповідає смішні та дивні історії, у правдивість яких віриш, бо життя все-таки чудове...
Редакція «Дня» висловлює співчуття рідним та близьким Сергія Кузьминського
Юрко ЗЕЛЕНИЙ, музичний критик:
— «Брати Гадюкіни» — це ціла історична доба. Найбанальніше, що можна сказати: вони за життя стали легендами. У їхніх піснях смисл, закладений на 20 років (якщо не більше) наперед, тобто гурт випередив свій час. Точніше, передбачив майбутнє. Ота сатира, що була закладена в піснях 1989—1991 років, досі залишається на часі. Рідко який письменник може так написати, а про виконавців взагалі не йдеться. Цього літа так випало, що один за одним відходять люди, які являють собою ціле покоління, добу, певну добу. Назвемо їх так: «незалежники». Це надзвичайно яскраві особистості, які постали ще до здобуття Україною незалежності. Певною мірою вони (кожен на свій лад) виборювали, підтримували, розвивали молоду Українську державу. Ідеться і про «Гадюкіних», і про Ігоря Пелиха, яких передчасно не стало...
Я пригадую перші концерти «Братів Гадюкіних» на «Червоній руті» 1989 року в Чернівцях. Життєрадісний заряд, наснагу. Коли я чув їхні пісні, то розумів, що народжується нове українське співоче слово. Хоча вже тоді існували «ВВ», які ще за «совка» встигли засвітитися. Але після «Гадюкіних» ми зрозуміли, що ось він — український рок-н-рол. Це був вибух! І якби не було того покоління «Червоної рути» 1989-го, а потім 1997 року, то ми б не знали такого поняття, як «сучасні українські співочі підмостки». Одними з тих, хто виринув і дав поштовх для інших, були «Брати Гадюкіни». Другий подібний вибух вони влаштували нещодавно в 2006 році, коли після 11-річної мовчанки дали концерт у Києві. Радісно було бачити, як у повній під зав’язку залі об’єдналися три покоління: ті, кому 15, 30 і 50.
Нині молодь «Братів Гадюкіних» сприймає як прикол, хоча слухають і «тащаться» від їх музики. Але вони не розуміють, що слова в їхніх піснях прив’язані до конкретних подій і людей. Звичайно, узагальнено, але йдеться про конкретні події. Дехто, кому батьки пояснять, може зрозуміти, але для більшості це просто набір веселеньких пісеньок.
Сергій ПРОСКУРНЯ, режисер:
— Це людина, яка однією з перших відкрито демонструвала внутрішню свободу. Яка не мала цензора в собі, який, як правило, з’являвся разом з піонерською, комсомольською діяльністю. У Сергія Кузьминського ніколи не було «совковості», тому він був цілісною особистістю. Спосіб його життя, спілкування з друзями, ставлення до жінок, його тексти й музика — це все було надзвичайно гармонійно. Пригадую, як я дуже переживав, що «Брати Гадюкіни» розлучилися з «сестричкою Вікою», але потім, коли на моїх очах ці два проекти — і Віка Врадій, і «Брати Гадюкіни» — стали самодостатніми, я був щасливий. Гадаю, цей «Гадюкіни» ще довго впливатиме на нас у зв’язку з тим, що рабів, як казав Чехов, нам треба видавлювати з себе по краплині, а «совок» ми будемо з себе випускати ще протягом десятиліть.
У мене було декілька етапів взаємин із «Братами Гадюкіними». Спершу — дуже активна взаємодія на «Червоній руті» в Чернівцях, підготовка і сам фестиваль — надзвичайно сильна співтворчість. Потім — постійна експлуатація їх таланту. Я їх використовував де тільки міг! Очевидно, з вигідними для них умовами. Тоді вони почали заробляти гроші, а на початку 90-х це був дуже важливий аспект. А потім, коли, вони розпалися, з кожним з них у мене лишилися прекрасні взаємини, з кожним є про що говорити. Нарешті, коли вони знову зійшлися на чудовий концерт у «Палаці спорту» 2006 року в Києві, це було велике щастя!
Олександр ЄВТУШЕНКО, музичний критик (з матеріалу «Брати Гадюкіни» повертаються через 10 років», «День» №3 від 18 січня 2006 року):
«Появу наприкінці 80-х «Гадюкіних» сприймали як відповідь Львова на київське «ВВ». Звісно, «Гади» були іншими: з оригінальним вантажем гумору й гротеску, музично це була дуже винахідлива суміш блюзово-джазового «філінгу» з гуцульським фольком. Якщо тоді «ВВ» «експлуатували» суржик київських передмість, а Олег Скрипка виглядав як люмпен-розбишака, то Кузьминський знайшов для себе образ такого собі поміркованого «рогуля». Обидва вивели на сцену «антигероя» — простого хлопця, який не є поганим і не є добрим, він такий як є. Обидва перетворили брутальність і жлобство у своєрідну естетику рафінованого стьобу.
Разом з «ВВ», «Плачем Єремії», «Вієм», «Кому вниз» і «Зимовим садом» «Брати Гадюкіни» були найбільш харизматичними постатями української рок-хвилі початку 90-х. «Братам» не знайшлося заміни, їхня ніша залишалася вільною до сьогодні»...
Олег «Мох» ГНАТІВ, продюсер гурту «Перкалаба»:
— Для нашого гурту «Брати Гадюкіни» — старші брати. Це той гурт, який українську музику виніс у контент світової історії. Для України вони були тим, що для Англії — Rolling stones, тим організмом, який здійснив зрушення як у фізичному плані, так і в духовному. Їхній рушійний вплив — тотальний. Вони зробили молодь більш вільною.
