П’ять років тому Дмитро Весельський переміг у конкурсі на посаду директора-художнього керівника Українського малого театру і став наймолодшим очільником столичного театру. Звісно, тоді цей прецедент миттєво обріс прогнозами «доброзичливців», які з різним рівнем делікатності прогнозували Дмитру, м’яко кажучи, нетривале перебування на цій посаді, аргументуючи свої пророцтва відсутністю досвіду у на той час 23-річного Весельського. Перша п’ятирічка начисто нівелювала всі ці передбачення: Малий театр сформував трупу, оновив айдентику, запустив новий сайт, представив своїм глядачам близько двадцяти вистав і зажив слави одного з найцікавіших театральних майданчиків міста.
За підсумками другого конкурсу Дмитро Весельський залишився очільником Малого театру і, судячи з його настроїв, друга каденція директора-художнього керівника також обіцяє театру цікаву, змістовну і активну п’ятирічку. Першою прем’єрою якої стане вистава за п’єсою Людмили Тимошенко «Дядя Міша проходить мимо», яку зараз репетирує режисер Юрій Радіонов.
«СВОЮ «ГАЛОЧКУ» В МАЛОМУ ТЕАТРІ Я ЩЕ НЕ ПОСТАВИВ»
- Дмитре, чим ви, насамперед, керувалися, визначаючись із рішенням продовжити свою роботу на чолі Малого театру?
- Попередні п’ять років для Малого театру я би назвав періодом становлення: він поміняв режим роботи, став репертуарним, стаціонарним, театром з власним майданчиком… Для того, аби це відбулося, власне, і витрачалася вся моя енергія. Ми будували театр із нуля, шукали нову для себе аудиторію, творчий колектив змінився майже на 90 відсотків… Переконаний, що аби п’ять років тому я починав із того, чого ми за цей час досягли на сьогоднішній день – у плані матеріальної бази, зі сталою командою, яка працює зараз – то можна було би піти набагато далі і наразі почуватися значно впевненіше. Тож відмовити у задоволенні почати знову, але вже не нуля, а з певними напрацюваннями, я собі не зміг. Звісно, чимало процесів лише стартували. Останніми роками ми започаткували кілька проєктів, які мають бути продовжені, і не хотілося би, щоб вони зникли. Вирішив залишитися і доробити все те, що ми почали.
- Наскільки я знаю, цього разу, на відміну від попереднього конкурсу, особливої конкуренції у вас не було?
-Так, цього разу на посаду керівника Малого театру претендував лише я. Тоді як п’ять років тому бажаючих очолити його було значно більше. Мені здається, це пов’язано, насамперед, з тим, що молоді режисери, які тоді мені опонували, за цей час уже визначилися зі своїм місцем в сучасному театрі, в тому числі і на керівних посадах. Минулого разу у конкурсі брали участь Слава Жила, який кілька років керував театром «Актор» а зараз очолює ТЮГ, Максим Голенко, нинішній головний режисер Дикого театру і Одеського театру імені Василька, Ігор Білиць, який нещодавно став частиною команди Львівського театру імені Марії Заньковецької… Попередній конкурс був одним із перших, які проводив столичний Департамент культури, відтоді вони, як ви знаєте, відбуваються регулярно. Спілкуючись із колегами, ми знову й знову погоджуємося з тим, що це посада, яка для творчих людей, окрім плюсів, гарантує й чимало проблем.
- Чи не виникало у вас бажання спробувати в інших конкурсах, яких за цей час відбулося кілька – нові керівники з’явилися у Театрі на лівому березі, ТЮГу, театрі «Дивний замок»…
- Я люблю камерний театр – як режисер і як глядач. Це окремий вид мистецтва, який має свої особливі закони та свій особливий спосіб впливу на глядача. Саме таким театром мені зараз цікаво займатися. Звичайно, майже у всіх великих театрах є камерна сцена… Проте свою «галочку» в Малому театрі я ще не поставив. Мені здається, що потенціал нашої команди, потенціал цього місця ще далеко не вичерпаний. Як і мій особистий потенціал тут. Тому серйозно про конкурси в інших театрах я не задумувався. Переконаний, що є шляхи для масштабування і Малого театру, і особистого розвитку в межах Малого театру.
- А як ви сприймаєте перспективу попрацювати як режисер в театрах за кордоном? Чи надихає вас приклад колег, які мають такі амбіції і успішно реалізовують їх? Тих же Рози Саркисян та Олени Апчел, прем’єрні вистави яких днями відбулися у Польщі?
- Ось уже шостий рік мої особисті амбіції невід’ємні від амбіцій Малого театру. І якщо говорити про напрямок міжнародної діяльності, то тут, швидше, можна думати про копродукцію та взаємодію з іноземними театрами і митцями. Разом з Малим театром, а не окремо від нього.
- Дмитре, ви народилися у Рівному і, напевне, маєте уявлення про творче життя, новинки репертуару місцевого музично-драматичного театру?
- На жаль, нині я там буваю дуже рідко. Але наш Рівненський театр на чолі з Володимиром Петрівом – це перший театр, куди я вперше прийшов як глядач. І він, звісно, мав певний вплив на те, що і своє життя я згодом вирішив пов’язати з театром. До навчання в Києві, та й під час студентства, коли частіше бував у Рівному, з репертуаром був добре знайомий. Останніх прем’єр, на жаль, не бачив. Хоча тішуся їхнім творчим перемогам, як то вихід до фіналу Фестивалю-премії «ГРА» рівненської вистави «Люди. Тіла. Метаморфози», режисера якої, Юрія Паскара, я добре знаю. Тож я, хоч і на відстані, але уважно слідкую і вболіваю за рівнян.
«КОЛЕКТИВУ НЕОБХІДНО РОЗВИВАТИСЯ, А КРАЩОГО МЕТОДУ, НІЖ КОМУНІКАЦІЯ ТА СПІВТВОРЧІСТЬ З ПРОФЕСІОНАЛАМИ, НЕ ІСНУЄ»
- За п’ять років ви зажили слави досить гостинного у плані професії керівника театру – у Малому ставить багато режисерів, які не належать до вашого театрального колективу. Чим продиктована така практика?
- Можливо, якби мав більше часу для постановок, то нікого би і не запрошував. Ну це я, звісно, жартую. Це однозначно правильно і корисно, коли актори працюють з різними режисерами, вони мають набиратися досвіду, вміти вибудовувати комунікацію і розуміти різні режисерські підходи до роботи над виставою. За ці п’ять років, мені так здається, ми вже визначилися із своїм напрямком і розуміємо його суть, але, на жаль, передачі традицій від старшого покоління до молодшого у нас не відбулося. Старшого покоління акторів в Малому театрі практично немає, у нас молоді актори, для частини з яких служіння в Малому театрі – це дебют в професії. Колективу необхідно розвиватися, а кращого методу, ніж комунікація та співтворчість з професіоналами, не існує. Я дуже тішуся, що вдалося домовитися з Андрієм Білоусом ( режисер, директор-художній керівник Київського національного Молодого театру – Л.О.), який у нас випустив «Зозулю», я йому вдячний за те, що він знайшов для цього час. Це досвідчений режисер, у якого будь-якому, навіть акторові старшого покоління, є чому повчитися. А з іншого боку, ми працюємо з багатьма молодими режисерами. Щосезону у нас – мінімум один режисерський дебют, ми активно співпрацюємо з учорашніми випускниками. За цей час ми випустили сімнадцять вистав, на сьогодні у нашій афіші – чотирнадцять назв. Деякі вистави – «Холодна м’ята», «Валентинів день» - з якими ми починали п’ять років тому, досі у репертуарі і користуються успіхом у глядачів. Серед режисерів, з яким співпрацював Малий театр протягом останніх п’яти років, назву Анну Огій, Станіслава Весельського, Марію Лук’янову, яка отримала «Київську пектораль» за кращий режисерський дебют з виставою «Валентинів день», Андрія Попова, Анну Турло, Богдана Поліщука, Нату Бударіну, Марію Степанчук…
- А як ви особисто почуваєтеся в контексті сучасного театру столиці? Вам комфортно, цікаво, чи, можливо, щось відверто напружує або й дратує?
- Відповім так: я дуже вболіваю за сучасний український театр. Мені здається, що за останні десять років, відколи я уважно слідкую за галуззю, театр став значно різноманітнішим. З’явилося чимало цікавих імен, потужних гравців на цьому полі, людей, які творять сучасний театр. За цей період їх направду стало більше, під час мого студентства таких режисерів – активних, креативних, амбітних – можна було порахувати на пальцях однієї руки. А кількість, як відомо, переростає в якість, у даному випадку – вищу якість самого театру. До речі, я й досі себе вважаю також і театральним глядачем, багато дивлюся й щиро радію вартісним виставам.
-Ваші актори активно знімаються у кіно і телепроєктах. Той же Юрій Кулініч, у кінодоробку якого – фільми «Погані дороги», де його роль відзначена «Золотою дзигою», «Мати Апостолів» та інші… Чи вистачає їм часу та сумлінності також і для театру?
-Я вважаю, що Юра мало знімається, значно менше, ніж він того вартий. Тішуся, що йому щастить з проектами. І тішуся його присутності в колективі Малого театру. Але окрім Юри у нас також активно працюють у кіно й інші актори – Сергій Радченко, Слава Красовська, Данііл Мірешкін… У нас узагалі немає таких, які би не знімалися. Театр для акторів, особливо для тих, які пов’язані з телебаченням, – це про інше, це точно не спосіб заробітку, бо заробітна платня тут еквівалентна гонорару за один знімальний день у телесеріалі. Тут вони знаходять інші важливі для себе речі. І всі вони тримаються Малого театру, що я вважаю своїм найбільшим успіхом.
Фото надане театром
