Відеоролики «Київстар» проекту «Поділіться любов’ю до України», які нині демонструються на різних телеканалах та в Інтернеті (iloveukraine), викликали великий резонанс. На екрані Богдан Сильвестрович пливе на катері й розповідає про свої подорожі: «Я бачив величну Амазонку, але подих у мене перехоплює від спокійної величності Дніпра... Розкіш Версалю вразила мене, та мені більше до вподоби затишна краса Массандрівського палацу в Криму... Я бачив ще багато чого, але я люблю Україну. І вірю: ви теж любите!».
— Ми шукали, насамперед, особистість, яка об’єднає країну. І саме Ступка найбільше асоціюється в українців із національною гордістю та патріотизмом.
Тим паче, Богдан Ступка — відома, авторитетна людина, символ української культури. Тільки він, на нашу думку, міг стати обличчям проекту і донести всім ідею того, що Україна — найкраща й варта нашої любові, — підкреслила менеджер проекту «Поділіться любов’ю до України» «Київстар» Елеонора Дукова. — Ми орієнтувалися на ключову мету — зняти дуже хороший та душевний ролик. І ось тому була дібрана інтернаціональна команда: режисер у нас з Угорщини, оператор — з Бразилії, решта — українці.
— Така реклама об’єднує людей різних національностей, — розказує Б. СТУПКА. — Дали сценарій. Почитав — і мені сподобалося те, що він не пафосний, а життєвий... Ми за один день зняли. Рекламісти самі нарізали відео на шматочки по 0,45 секунди. Починався текст однаково, а потім додавалися «картинки» — різні краєвиди. Коли я подивився вже змонтовану роботу, то був задоволений. Це — мій дебют у рекламі. Скажу чесно — навіть не очікував, що ролик так сподобається глядачам. «Поділіться любов’ю до України» — не соціальний, а духовний проект. На мою думку, сьогодні нам бракує духовного тепла, патріотизму, але без пафосу, без вказівного перста: це — люби, а це — не люби! У ролику є просто мої роздуми про Батьківщину. Я справді багато чого бачив, чимало подорожував машиною, поїздом, літаком, був навіть на мисі Доброї Надії, на кінці землі, де пінгвіни ходять! Цікаво, та, чесно скажу, побувати в далеких краях добре, але в Україні — краще! У нас є стільки прекрасних місць!
— А вам не дивно, що така велика популярність у ролика, а не художнього фільму чи не вистави з вашою участю?
— Гадаю, люди скучили за простими речами. Тому що на одній попсі, яка заполонила телеекрани, далеко не заїдеш... До речі, чимало дзвінків я отримав після демонстрації по телебаченню (канал «Культура») ювілейного вечора «Концерт №70 від Ступки». Мені дуже допоміг Олексій Коган. Він стільки знає про джаз, особливо про український джаз — львівський (де я починав), про Ігоря Хому, як ми називали «Джазбенд Хома енд ОклаХома». Це були два брати, один піаніст і композитор, а другий на перкусії грав. Коган мені подарував усі записи Ігоря Хоми, зроблені в 1960 роки. Тоді український джаз існував підпільно, репетиції проходили в польських школах, а потім музиканти їздили в Ленінград на теж підпільні фестивалі. У той час у газеті «Правда» вийшла стаття з такою назвою «Сегодня ты играеш джаз, а завтра — Родину продашь!»... Але ніхто не продав із нас Батьківщину, а джаз залишився в серці назавжди.
— Якщо випаде нагода піти на концерт, то оберете джаз чи класику?
— Класика на першому місці, а джаз — на другому. Я виріс у Львівському оперному театрі. Які прекрасні вистави чув і бачив! Яких композиторів — Верді, Чайковського, Вагнера, Ліста, Моцарта, Лисенка... У молодості захопився джазом, хотілося невідомих ритмів, нових емоцій. Тоді з’явилися записи Елвіса Преслі, й ми зі шкільним товаришем Андрієм Іцкевичем (його немає зараз серед живих, Царство йому Небесне!) — він грав на фоно, а я брав гребінець, клав тоненький папір типу висмочки й свистів. Так забавлялися. Ще створили з дуже хорошим художником-графіком Богданом Сорокою макет сцени, купили платівку «Фауст» Гуно й із пластиліну робили фігурки дійових осіб вистави (використовували магній, й із полум’я з’являвся Мефістофель) — дуже ефектно виходило! Шкода, що нині комп’ютери, Інтернет замінили майже все для дітей.
Цього року ми підготували прем’єру мюзиклу «Попелюшка». Оригінальну музику на сюжет відомого кіносценарію Євгена Шварца написало подружжя композиторів — Вікторія Васалатій і Юрій Кондратюк. На прем’єрі грали тільки молоді актори. Я як художній керівник театру сказав: «Хай заслужені й народні почекають, а першими вийдуть молоді франківці. Треба дати їм шанс. Зимові канікули довгі, й всім вистачить часу пограти на сцені» (враження про прем’єру див. у №238 «Дня»). Крім «Попелюшки», для малечі покажемо вистави минулого сезону, які дуже тепло сприймаються глядачами: 1 січня — «Новорічну Одіссею», а 6 січня — «Бременських музикантів».
— Працювати у святкові дні важко! Особливо коли у залі непосидючі діти.
— Праця облагороджує! Ми всі працювали й у святкові дні, й по дві казочки, й по три грали на день. Поки здоров’я є, хай працюють! А діти є діти. Вони шумлять, радіють, що прийшли в театр. Акторові треба вміти грати в різних ситуаціях. Діти безпосередні, їх можна заінтригувати, й тоді навіть дзиґи будуть сидіти тихенько з відкритими ротами. Важче, коли «культпохід» проводять і, наприклад, у театр приведуть взвод солдатів. Перед початком виходить єфрейтор і дає установку: «Ви будете дивитись комедію. Попереджаю, щоб у залі ні одної смішинки я не чув!». От у такій аудиторії працювати справді складно. А діти, навіть коли бігають по залу, актор розуміє, що їх переповнюють емоції. Це ж для них подія — побувати на виставі, вони хочуть доторкнутися до героїв, вірять, що Дід Мороз і Снігуронька справжні й подарують їм подарунки.
— А ви Дідом Морозом не сцену вийдете?
— Ні. Я не Дід Мороз, а старий Пер Гюнт.
— Виставу «Пер Гюнт» мріяв поставити ще Сергій Данченко. Коли з’явитися в репертуарі ця постановка?
— Може, як умовлю Римаса Тумінаса, й він на нашій сцені поставить «Пер Гюнт». Він сказав, що подумає. Можливо, хоче спочатку поставити в Театрі ім. Вахтангова або боїться відлучитися, щоб хтось його крісло художнього керівника колективу не зайняв. Я з Тумінасом уже два роки веду переговори, а він мовчить. Ні «так», ні «ні» не відповідає.
— Богдане Сильвестровичу, чим цей рік вам запам’ятається?
— Тяжкий рік у мене був... Сподіваюсь, що 2012-й буде щасливіший не тільки для мене, а й для всіх людей нашої країни. Бо кожна людина живе надією. Як кажуть: «Contra spem spero! Без надії, але сподіваюсь!»... Знаєте, коли 1991 року вперше святкували Незалежність України, стільки було піднесення, мрій! Здавалось, що через двадцять років наша країна розквітне! Сьогодні маємо проблеми молодої держави. Із погляду астрономії, й Польща, й Україна живуть у 2011 році, але, з погляду історії, — в різних часах! Польща мала 20 років незалежності в 1939 році — зі своїми переворотами й кризами. Але я все ж вірю, що кращі часи України ще попереду!
— Які свята найулюбленіші?
— Новий рік, Різдво, Великдень, дні народження (мій, дружини, сина, невістки та онуків)...
Новий рік люблю святкувати вдома. Нині себе відчуваю, як дон Карлеоне: коли збирається вся сім’я, найменший онук Богданчик бігає по хаті, щось собі витворяє; онучка Устя (їй 12) наспівує; старший Дмитро (вже дорослий парубок) розказує, а я сиджу, дивлюся на дружину, невістку й сина — усміхаюся й мовчу. Мені так приємно бути разом з найріднішими людьми! Маленькі діти, що хочуть, — те витворяють, хай навіть і по голові ходять, а я як голова клану Ступок лише помахаю головою... Мені подобається, коли в домі стоїть жива ялинка (сосна чи смерека), щоб хвою чути було.
— Відкрийте завісу — коли, нарешті, відкриється Камерна сцена театру, яка носитиме ім’я режисера й колишнього художнього керівника франківців — Сергія Данченка?
— Скоро! За основу нової сцени ми взяли так звану вагнерівську XIX століття: без оркестрової ями й із великою авансценою, коли глядачі й актори максимально приближені одне до одного. Нам треба доробити дещо в залі, щоб публіці було зручно дивитися вистави. Зараз головне наше завдання — зробити репертуар. Адже, щоб відкрити Камерну сцену, треба грати мінімум шість нових вистав. Якщо все буде добре, може, в лютому справимо новосілля. Чекали на цю подію довгих 23 роки! Є в нас різні плани: «Не говоріть, панове, про любов» (в основі вистави поезії Марії Матіос, Лариси Петрової, Олени Теліги), Винниченко «Натусь», Едуардо де Філіппо «Я — спадкоємець», Стефаник — новели. Можливо, «замахнемося» на чеховську «Чайку».
— Чеховський ювілей закінчився торік, а у вас у планах аж три вистави за творами класика!
— Класика — вічна! Ніякі «червоні дати» їй не потрібні. Читаєш Чехова, Франка, Шекспіра, Лесю Українку, Шевченка, Сковороду чи Шолом-Алейхема, й раптом ловиш себе на думці — й я так думаю. Класика — вже перевірена і сконцентрована думка, й те, що є таке маленьке в тобі, ти розвиваєш, збагачуєш, переносячи на сцену, й потім розмовляєш із людьми в залі. Твори класиків стають базовим фундаментом. Якщо їх не читати, то сам себе обкрадаєш. Завдяки класиці мудріше сприймається цей світ, розумніше ставишся до різних життєвих ситуацій... Ми звернемося до чеховських оповідань і водевілів. Найближчу прем’єру заплановано на 10 лютого. Вона пройде на великій сцені. Це буде вистава «Жона є жона!». У головних ролях виступлять провідні майстри: Богдан Бенюк, Поліна Лазова, а також наша франківська молодь....
— Що цікаве запам’яталося: фільми, вистави, виставки?
— Коли був у Мюнхені, то прослухав дві опери Пучіні — «Тоску» й «Богему». Вистави зроблено в класичному варіанті. Не було режисерських «знахідок», і на моторолерах співаки на сцену не виїжджали. Я мав величезну насолоду від гарних голосів, надзвичайої музики. Німці — меломани. Зали вщерть заповнені публікою. У виставах виступають співаки з різних країн. А ще мені дуже сподобалось, як нове дихання дали виставі «Ромео і Джульєтта» в нашому театрі мій онук Діма (Ступка) та Ліза Марченко. Вони дуже добре зіграли головні ролі. Дивишся — і віриш, що це двоє закоханих з Верони. Їхня молодість плюс енергетика дали 50 відсотків успіху вистави.
— Нині чимало «зірок» вмить спалахують і ще швидше гаснуть. Як пройти випробування славою й на багато років тримати високу плану першого й найкращого актора?
— У людини найбільший гріх — гординя. Є актори популярні, є талановиті, а є просто хороші. «Я» й остання літера алфавіту. Ти зробив свою справу, ну й добре. Талант не маєш права пропити, знищити і задирати носа. Ти повинен цей хрест достойно пронести через усе життя. Мені близька чеховська філософія — «Я нижче всіх!». Коли знімався у фільмі режисера Артура Войтецького — «І нині прославився Син людський» — грав роль архієрея. Там текст дуже припав мені до душі. Архієрей говорить на смертному одрі: «Я думал, что жизни конца и края нет, но жизнь я прожил хорошо»... У Чехова слова «геніально», «фантастично» відсутні. Це тільки «хорошо», по-українськи — «добре». «Жизнь я прожил хорошо. Какой я архиерей? Мне бы парафию в сельской местности. Я ниже всех!». Не думай, що тільки ти один розумний, геніальний, талановитий. Успіх вистави складає команда: режисер, сценограф, колеги по сцені, навіть музика... І тому «в жизни на пиру ты скромно стой». Якщо повіриш у те, що кожен твій крок на сцені — велике мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес. У кожній новій роботі (в театрі чи кіно) треба кожного разу починати з чистого аркуша.
Чому, незважаючи на скруту, люди пішли в театр? На мою думку, на мітингах вони не можуть знайти ніяких відповідей, як жити далі, хоча театр теж не дає відповідей (він тільки ставить запитання й примушує глядачів думати). Людина приходить додому й починає думати про побачене в театрі й рефлектує щось на себе. Тільки духовне життя може споріднити людей. А духовне життя — це є мистецтво!
— Ви придивляєтесь, щоб зіграти щось новеньке в театрі або в кіно? У вас на столі в кабінеті лежать кілька п’єс і сценаріїв...
— Зараз треба фізичних сил піднакопити. Москвич, знавець українського театру, відомий критик Борис Михайлович Пояровський надіслав мені теплого листа. Зокрема, він пише: «Знаю, что в Киеве достойно отметили ваш юбилей и присвоили почетное звание Героя Украины. Правда, я скептически отношусь к любым наградам, ибо помню, как Жан-Поль Сартр в 1964 году отказался от получения Нобелевской премии, сказав: «По-моему, Жан-Поль Сартр звучит куда более определенно, чем Жан-Поль Сартр, лауреат Нобелевской премии. Ведь какое счастье носить собственное имя как существительное, без всяких прилагательных, как, например, Шекспир, Пушкин, Чарли Чаплин, Амвросий Бучма, Лесь Курбас, Соломон Михоэлс. Такое имя нельзя получить от людей, его может удостоить только Господь Бог»!
— Яким ви бачите майбутнє?
— Завжди сподіваєшся на краще. Сьогодні коли дивишся новини, то здається, що труба, газ, нафта — й більше нічого немає в цьому житті. Хай кесарю — кесареве, хай бізнесмени займаються трубами, а ми повинні й про високе думати. Працювати, а не тільки на Бога надіятись. Вважаю, що духовне переможе в майбутньому. Хоча стільки помилок нароблено! Така деградація пішла людей, що диву дивуєшся. Нам потрібно зберегти своє єство й свою духовність.
