Його легенда вчить нас, передусім, політичної мудрості й далекоглядності, тверезого ставлення до політики, толерантності й уміння розуміти іншого — це, зрештою, ті чесноти, відсутність яких часто можемо відчувати серед сучасного політикуму. Саме Гедройцеві завдячуємо творенням концепції доброго сусідства між поляками й українцями, яка стала визначальною у відносинах між обома народами, сприяла примиренню й доланню взаємних стереотипів. Втіленням у дійсність цієї концепції було, зокрема, те, що Польща стала першою державою, яка 1991 року визнала незалежність України.
Єжи Гедройць народився в Мінську 1906 року. Навчався на юридичному та історичному факультетах Варшавського університету. Вирішив тоді, зокрема, вивчати історію України, причому був єдиним поляком, який зробив такий вибір. Під час навчання брав активну участь у студентській організації «Державницька думка», в діяльності міжнародного відділу Центрального комітету Спілки студентської молоді, був головою організацій «Корпорація Патрія» й «Міжкорпораційне коло», а також працював редактором часописів «Академічний день» і «Бунт молодих» (пізніше називався «Політика»). Потрібно згадати, що вже в той час у часопису «Бунт молодих» почала формуватися нова концепція польсько-українських відносин. У ньому публікувалися тексти, в яких виголошувалися погляди проти полонізації українців, що проживали на території Речі Посполитої. Єжи Гедройць давав можливість висловити свою позицію самим українцям — у «Бунті молодих» друкувалися, наприклад, Іван Кедрин- Рудницький, Дмитро Донцов та ін.
На початку Другої світової війни Єжи Гедройць переїхав до Румунії, де став особистим секретарем тогочасного польського посла в цій країні Р. Рачиньського. Пізніше воював у складі Окремої бригади карпатських стрільців, був керівником Відділу військових часописів і видавництв, працював у Центрі підготовки танкістів.
1946 року в Римі Гедройць заснував Літературний інститут. Із 1947 року став видавцем і головним редактором часопису «Культура», цього ж року переїхав до місцевості Мезон Ляффіт, під Парижем. Згодом ця приміська місцевість перетворилася на один з епіцентрів повоєнних інтелектуальних дискусій в Європі. Серед авторів «Культури» можемо назвати Герберта Збігнєва, Мілоша Чеслава, Густава Герлінґа-Ґрудзинського, Вітольда Ґомбровича, Юзефа Лободовського, Юліуша Мєрошевського.
Паризька «Культура» Єжи Гедройця стала своєрідним «простором свободи». Саме це допомогло редакторові зорганізувати обговорення щодо майбутнього Центрально-Східної Європи. У контексті цих дискусій були розвинуті принципи української стратегії Гедройця, які стали підґрунтям сучасної східної політики Польщі. Головна ідея цієї стратегії така: без незалежної України не може бути незалежної Польщі. Як писалося на сторінках часопису 1953 року, «Польща може здобути та втримати свою незалежність лише в рамках усієї сфедералізованої Європи. Ми стверджуємо, що право участі в майбутній федеративній європейській спільноті мають не лише ті нації, які мали свої незалежні держави на 1939 рік, але й українці та білоруси. З огляду на загрозу російського імперіалізму — теперішню й майбутню — постання незалежної України та її участь у європейській федеративній спільноті є для Польщі справою першорядного значення». При цьому слід підкреслити, що, виступаючи проти російського імперіалізму, автори «Культури» не погоджувалися також із імперіалізмом польським. Юліуш Мєрошевський у відомій статті «Російський «польський комплекс» та простір УЛБ» («Культура», 1974, №9) стверджував: «У Східній Європі — якщо на цих теренах колись запанує не лише мир, але й свобода — нема місця жодному імперіалізмові: ані російському, ні польському. Ми не можемо вимагати, щоб росіяни віддали українцям Київ, водночас волаючи, що Львів має повернутися до Польщі».
Для реалізації цієї стратегії слід було позбутися багатьох стереотипів і фобій. Формула «без незалежної України немає незалежної Польщі» порушувала цілий ряд тем-табу, серед яких, наприклад, непорушність східних кордонів Речі Посполитої, які та мала на початок Другої світової війни. Тема польсько-українського порозуміння вважалася «вибуховою» й вимагала від тих, хто хотів її порушувати, неабиякої інтелектуальної сміливості.
До обговорення польсько-українських проблем Єжи Гедройць залучав українців. Із «Культурою» співпрацювали Богдан Осадчук, Іван Лисяк-Рудницький, Юрій Шерех-Шевельов та ін. Роль, яку відіграло обговорення польсько-українських проблем на сторінках «Культури», Богдан Осадчук, зокрема, визначив у такий спосіб: «Багато наших сучасних земляків по обидва боки кордону на Бугу й Сяні не здають собі справу з цілого процесу змін у свідомості наших суспільств і в діяльності політиків, які відбулися протягом майже цілого століття. Без «Культури», тобто без Єжи Гедройця, польсько-українське пограниччя могло б сьогодні бути польсько-українським Косовим...»
Велике значення в налагодженні польсько-українських відносин мало видання антології Юрія Лавриненка «Розстріляне Відродження» (1959 р.), здійснене Літературним інститутом у Парижі. Ця книжка, що представляла образ літературної України в 30-х роках ХХ ст., виявилася дуже важливою передусім для українців. Метафора «Розстріляне Відродження» показала драматизм ситуації в українській культурі 30-х років й охопила, кажучи словами Євгена Сверстюка, «і мертвих, і живих, яких не страчено, але позбавлено свободи творити». Єжи Гедройць, як згадують його співробітники, дуже опікувався підготовкою цього видання, а після того як воно побачило світ, надзвичайно ним пишався, при цьому докладав значних зусиль для того, аби воно потрапило до України. 1969 року Літературний інститут підготував ще одну подібну антологію. Мала вона назву «Україна 1956—1958 рр.», а її автором був Іван Кошелівець. Ця книжка була присвячена українському руху шістдесятників і стала одним із перших видань, скерованих до польського читача, щоб той мав можливість краще познайомитися з українськими проблемами.
Для багатьох європейських інтелектуалів редактор «Культури» став беззаперечним авторитетом. При цьому слід підкреслити, що ми тут не повинні брати лише певне «просте» визначення авторитету як особи, що володіє глибоким знанням і через це тішиться особливою пошаною й визнанням. Авторитет, крім знання й пошани, має моральну складову, він є носієм цінностей, які можуть бути сприйняті іншими людьми й стати частиною внутрішньої конституції. Примирення між народами — це вже одна з тих цінностей, які ніс своїм авторитетом редактор «Культури».
Концепція Єжи Гедройця на початку виглядала нездійсненною. Хоча силою й слабкістю Єжи Гедройця польський дисидент Адам Міхник називає те, що він ніколи не вірив у безнадійні ситуації. Разом із тим мусимо пам’ятати, що, як писав Юзеф Лободовський, «волання в пустелі ніколи не було справою ні легкою, ні приємною. Але коли ти вже обрав свій прапор, то треба при ньому стояти, навіть якщо військо складається з одного прапороносця».
Редактор «Культури» знаходив інтелектуальні сили вистояти в здавалося б надзвичайно складних ситуаціях, при цьому, піднявши «свій прапор», зумів згуртувати навколо себе «дієве військо», яке змінило свідомість скептиків польсько-українського порозуміння. 2006 рік називають у Польщі, між іншим, роком Єжи Гедройця. Хотілося б, щоб цей рік справді став роком ідеалів, цінностей та принципів, якими керувався редактор «Культури», й не лише в сенсі згадки про них, але також у сенсі втілення їх у сьогоднішній політиці.
