Ветерана Великої Вітчизняної війни, полковника у відставці Віктора Михайловича Гуназу в Дніпропетровську багато хто називає «людиною-пам’ятником». Шістдесят років тому, незабаром після перемоги над фашистською Німеччиною, молодшому командирові піхотного взводу, який пройшов з боями від берегів Дніпра до столиці Австрії, довелося познайомитися з початківцем скульптором Євгеном Вучетичем. Зовнішність бравого старшини з України, судячи з усього, здалася скульпторові примітною, а ескізний малюнок, зроблений у військовій частині, незабаром було використано ним при створенні знаменитого монумента радянському воїну-визволителю, який стоїть у берлінському Трептов-парку. Цей пам’ятник, що став одним із символів перемоги над фашизмом, 80-річний ветеран уперше зміг побачити й відвідати лише зовсім нещодавно, побувавши напередодні ювілею в столиці Німеччини.
Про себе, як і більшість фронтовиків, Віктор Михайлович розповідає небагатослівно. Народився він 1925 року в багатодітній селянській родині під Запоріжжям, яке на той час входило до складу Дніпропетровської області. Ще наприкінці 30-х помер батько, а потім і мати. Все лихо фашистської окупації Віктор Гуназа переніс у селі, а коли восени 1943 року повернулися радянські війська, його, разом із іншими юними призовниками, відразу ж кинули в бій. Вже під Кривим Рогом він був важко поранений і після шпиталю його направили до школи молодших командирів. Визволяти піхотинцеві Гуназі довелося не лише Україну, але й багато країн Центральної Європи — Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину та Австрію. Особливо йому запам’яталися жорстокі бої біля угорського озера Балатон, де німці зробили останню велику спробу контрнаступу. Віктор Михайлович згадує, що есесівці воювали з особливим звірством — захопивши в один із боїв радянських полонених, вони розбили їм голови кувалдою, поклавши їх на ковадло. «Після цього, — говорить фронтовик, — не було пощади і їм».
Кінець війни застав Віктора Гуназу під Віднем, у мальовничій лісовій місцевості. «Якось одного разу, — розповідає він, — коли наші солдати вирушили на навчання, я затримався в розташуванні частини і раптом побачив сторонню людину. Про всяк випадок перевірив документи і провiв до чергового полку. З’ясувалося, що це був Євген Вікторович Вучетич. Сам він ще на початку війни добровольцем пішов на фронт, воював, був дуже важко поранений. Вчився в академії Грекова, хоча ще до війни займався малярством і скульптурою. На 3-му Українському фронті він співробітничав із фронтовими газетами, а тому й опинився в нашій частині. На мою підозрілість не образився і навіть похвалив мене, адже під час війни й після неї всяке траплялося».
Розговорившись зі старшиною Гуназою Вучетич раптом запропонував йому трохи попозувати для того, щоб зробити малюнок олівцем. «Є задум, — сказав він, — створити скульптуру воїна-визволителя, яка увічнила б подвиги наших солдатів». «Наступного дня, — згадує Віктор Михайлович, — Вучетич з’явився в нашій частині вже з усім необхідним — мене поставив на лавку, а в праву руку вклав дерев’яний меч, виструганий зі звичайної сосни. Само собою зрозуміло, що нас оточили солдати і офіцери, які почали давати поради: як стати, куди дивитися і яку зайняти позу. Сам Вучетич попросив мене зігнути ліву руку й уявити, що я тримаю маленького хлопчика. З цього приводу розгорілася справжня дискусія — я заперечив, що логічніше зобразити воїна-визволителя з дівчинкою на руках, адже жінка символізує продовження роду. Вучетич подумавши, тут же погодився». За словами Віктора Михайловича, малюнок вийшов досить швидко — було дивно бачити себе та ще й у вигляді пам’ятника чи скульптури, тим більше, що за роки війни від мистецтва багато хто відвик. Сам Вучетич виявився дуже приємною людиною і співрозмовником. «У нас із товаришами по службі, — розповідає Віктор Михайлович, — напередодні було святкове гуляння — всі подумували про повернення додому, але не в усіх були веселі думки та настрiй. Багатьом, відверто кажучи, нікуди було їхати — за час війни та окупації їхні родичі померли чи загинули, а будинки і двори — згоріли. Ми їх заспокоювали, як могли. Ось цими гіркими роздумами ми ділилися і з Вучетичем. Розлучилися ми справжніми друзями, він записав наші дані та адреси, але так уже склалося, що більше ми не зустрілися».
«Уже за декілька років, — говорить Віктор Михайлович, — я побачив у кінохроніці пам’ятник воїну-визволителю, який був відкритий у Трептов-парку в травні 1949 року. Зрозуміло, що пригадав і ту зустріч із Євгеном Вучетичем, яка відбулася в нашій частині під Віднем. Не буду твердити, що в бронзі відлито саме мене, скоріше за все, скульптура стала збірним взірцем, створеним на базі декількох прототипів, хоча багато хто знаходить велику схожість зі мною». Дійсно, на фронтових фотографіях, Віктор Гуназа виділяється серед своїх однолітків і однополчан особливою поставою — високий і широкоплечий, з густою чуприною русявого волосся, він виглядає справжнім уособленням захисника Батьківщини.
Цікаво, що в повоєнні роки, будучи кадровим військовим, Віктор Михайлович ціле десятиріччя прослужив у частинах, розквартированих на території НДР. «Звичайно, — говорить він, — мені завжди хотілося побувати на меморіалі в Трептов-парку, однак він розташований у західному секторі Берліна і потрапити туди тоді було зовсім непросто або майже неможливо». Побачити пам’ятник спочатку пощастило одному з трьох синів Віктора Гунази, який служив у Берлінській бригаді. Побувавши на екскурсії в Західному Берліні разом із родиною, він, разом з онуками, повідомив батькові про незвичайну схожість скульптури з «оригіналом».
«Найдивніше полягає в тому, — ділиться роздумами ветеран, — що протягом життя мені не раз доводилося робити якісь несподівані відкриття, пов’язані з Є. Вучетичем. Так, поселившись у Дніпропетровську, після закінчення служби, я з’ясував, що він народився саме в цьому місті, а на вулиці К. Лібкинехта, 5 досі стоїть будинок, де ще до революції жила його родина. Нещодавно я виявив, що в сусідній школі зберігається світлина з дарчим написом Є. Вучетича, який свого часу зустрічався з учнями, коли працював над пам’ятником О. Матросову, встановленим біля Музею комсомольської слави». Знаменитого радянського скульптора Віктор Михайлович вважає великим майстром, який як ніхто інший увічнив у своїх витворах подвиг народу в минулій війні. «Він і загинув, як фронтовик, — зазначає ветеран, — оскільки після поранень і контузії важко хворів і був слабкий на серце».
Лише нещодавно Вікторові Михайловичу пощастило побувати в Берліні. «Коли ми приїхали до Трептов-парку, — розповідає він, — повірите чи ні, але мені захотілося стати струнко і віддати честь величному солдатові-визволителю і тисячам тих, хто лежить під могильними плитами». За словами ветерана, в цей час біля пам’ятника було багато молодих людей, які з повагою дивилися на мундир, ордени та медалі, усміхалися й вітали літнього полковника. «І тоді я відчув, — сказав Віктор Михайлович, — що настали зовсім інші часи, коли потрібно шукати і знаходити шляхи для взаєморозуміння та тісної дружби. Думаю, що в новій, об’єднаній Європі все буде саме так!»
