Навіть дещо дивуюся собі, що так зненацька і ностальгічно гостро захотілося написати кілька слів про Каплера. Як і мільйони колишніх радянських телеглядачів брежнєвського періоду, я знав його як ведучого чудової телепередачі «Кінопанорама», що виходила в ефір одразу після офіціозної програми «Час». Точніше, знав екранний образ, манеру поводження, спосіб ставити запитання співрозмовнику, коментувати. У далекі тепер 60-і роки мені нічого не було відомо про життя Каплера, про те, що його доля стала не лише важливою частиною того, що називали «радянським кіномистецтвом», а й, власне, частиною самої історії. Але вже тоді було зрозуміло, що на екрані — нестандартна людина.
Олексій Каплер, сценарист, драматург, режисер, актор театру й кіно, народився в Києві на Подолі в жовтні 1904 року. І цей добре вихований і талановитий єврейський хлопчик, а потім юнак, не мислив своє життя поза мистецтвом. У 1920-му він — актор молодіжного київського театру «Арлекін», який організовував разом зі знаменитими згодом Григорієм Козинцевим і Сергієм Юткевичем. У 1921-му став актором ФЕКС — Фабрики ексцентричного акторства, створеної в Петрограді згаданим Козинцевим і Леонідом Траубергом. Брав участь у фільмі «Чортове колесо» (де зіграв норвезького моряка) й екранізації гоголівської «Шинелі». Потім написав кілька сценаріїв «культурфільмів», котрі поставив як режисер — «Женщина в Совете» (1929), «Право на женщину» (1930), «Шахта 12-18» (1931) та інші.
Незабаром, однак, Каплер зрозумів, що не родився актором і режисером. Він працює асистентом Олександра Довженка під час постановки фільму «Арсенал» у 1928 році. До речі, у деяких нещодавніх публікаціях зустрілися мені дивні «охи» й «ахи», що Каплер працював певний час із Довженком, мовляв, не випадково все це. Не думаю, що з цього факту варто робити «політику». Ну, працював недовгий час із Довженком. Ну то й що? А нічого особливого, оскільки до цього моменту Каплер був людиною своєї культури і свого кола інтересів, дуже далекою від того, що с(про)повідував Довженко.
Ще зазначений Юткевич згадував, як 1928 року до Одеси спеціально приїхав Ісаак Бабель, щоб послухати усні розповіді, якими вже тоді уславився Каплер: «Це було зворушливо й кумедно, а місцями настільки смішно, що весь трясся, заливався беззвучним реготом Бабель і, протираючи запітнілі від сміху і сліз свої окуляри в позолоченій оправі, вимагав продовження розповідей Каплера, непідробно захоплюючись спостережливістю й точністю характеристик і тією соковитістю мови, в якій хто-хто, а Бабель був найбільшим цiнителям і тонким знавцем».
Але займався в ту пору Каплер не лише усними розповідями. Основною його професією стала кінодраматургія. У ній він зміцнів настільки, що вирішив взяти участь у закритому урядовому конкурсі на кращий сценарій або п’єсу про Жовтневу революцію. І ось його сценарій «Повстання», перейменований згодом на «Ленін у Жовтні», отримує першу премію. Це на ті часи і за тими законами життя творчих людей, звісно, був грандіозний успіх.
У фатальному 1937-му за цим сценарієм режисер Михайло Ромм ставить фільм «Ленін у Жовтні». Не знаю, як вам, але для мене і, вважаю, для людей мого покоління цей фільм сприймався як такий собі документальний (чи напівдокументальний) твір. Насправді все, що побачили глядачі, було вигадкою, фантазією авторів, до якої приєднався навіть Сталін. Це він — уже після монтажу першого варіанта картини — дав пораду дозняти сцену штурму Зимового палацу, хоча жодного штурму в дійсності ніколи не було.
Так, Каплер, Ромм і актор Борис Щукін, який грав Леніна, започаткували грандіозний кіноміф про Леніна. Дехто зі старих більшовиків запевняв, що Щукін не схожий на реального Леніна, що реальний Ленін був твердим, вимогливим і взагалі мало думав про те, як і кому сподобатися. Але кому була потрібна ця думка?
Головне навантаження в «робленні» історії про Леніна належала, звісно, Каплеру. Сам він пізніше згадував про це так: «Тепер, коли створено десятки, якщо не сотні творів про Ілліча, коли в їдальні кіностудії можна зустріти одразу чотирьох «Леніних», важко уявити, як ми були далекі навіть від тіні думки, що В.І.Ленін може стати безпосереднім учасником кінематографічної дії... Написати, як у звичайному сценарії, «Ленін», поставити двокрапку і почати викладати за Леніна, що він каже, здавалося неможливим, блюзнірством».
Але Каплер усе це успішно «переступив». Його Ленін заговорив, і ще як! Але головне було в тому, що він вождя «олюднив», зробив земним, інтелігентним, частенько навіть дивакуватим, але взагалі ж маркантним, таким, якого неможливо було сприймати без певної симпатії. А далі вже постарався Щукін, неординарний актор і людина, за словами Михайла Ромма, «вражаючої шляхетності, вражаючого розуму».
Каплер старався щосили. Наприклад, у фільмі є такий робітник «товариш Василь», ніби охоронець Леніна. У реальному житті був Ейно Рах’я, реальний охоронець, але його на той час репресували. Ось Каплер і вигадав «Василя», якого грав Микола Охлопков. І таких прикладів безліч. Словом, Каплер і Ромм створювали ленінський кіноміф професійно, хоча самі між собою на зйомках посварилися.
Потім був фільм «Ленін у 1918 році», що вийшов у 1939-му, також поставлений Роммом. У цьому фільмі поруч із Леніним зображено Сталіна (хоча в хрущовську «відлигу» ці уривки з фільму забрав сам Ромм). Обидві стрічки в 1941 роцi удостоїли Сталінської премії. У публіки обидва фільми мали успіх, хоча кінематографічне середовище, за спогадами Ромма, сприйняло їх по-різному. Висловлюватися відверто критично було небезпечно, але кіношники, народ уїдливий і заздрісний, так чи інакше дали зрозуміти, що не всім їм подобається те, що схвалив Кремль і «проковтнув» пересічний глядач, власне, який не мав особливого вибору в кіно, та й гадки про те, як поводився Ленін у 1917 — 1918 роках. На основі сценарію «Ленін у 1918 році» Каплер з тодішньою своєю дружиною і співавтором Т. Златогоровою написав однойменну п’єсу, поставлену 1940 року Ленінградським театром драми імені Пушкіна (новий варіант тієї самої п’єси під назвою «Грозовий рік» поставили у 1957-му).
Почалася війна, але Каплер не захотів евакуюватися, а домігся того, щоб його закинули до партизанів. Він пише серію нарисів, сценарій фільмів (які також стали популярними) «Вона захищає Батьківщину», «Котовський». Потім летить до Сталінграда. Але перед цим відбувається подія, що переломила його життя.
На дачі в Зубаловому син Сталіна Василь знайомить його зі своєю сестрою Світланою, десятикласницею. Процвітаючий сценарист, орденоносець, Каплер вирішив, що йому багато що дозволене, і почав залицятися до дочки Сталіна. Каплер, який створив віртуального Леніна і його віртуальну історію, почав вплутуватися в історію вельми реальну з ленінським учнем, тобто зі Сталіним.
Світлана Аллілуєва, котра, як і всі друзі Каплера, називала його «Люсею», потім згадувала: «Люся був для мене тоді найрозумнішою, найдобрішою і найчудовішою людиною... Він розкривав мені світ мистецтва — незнайомий, незвіданий. А він усе не переставав дивуватися мені, йому здавалося незвичайним, що я розумію, слухаю... його слова».
Роман сталінського лауреата і сталінської дочки розгортався. Каплера почали застерігати про наслідки, але він нікого не слухав. Процитую ще раз Аллілуєву: «Люся повернувся зі Сталінграда під Новий, 1943 рік. Незабаром ми зустрілися, і я його благала тільки про одне: більше не бачитися і не дзвонити одне одному. Я відчувала, що все це може закінчитися жахливо...
Нарешті, я перша ж не витримала і зателефонувала йому. І все знову закрутилося...»
Закінчилося тим, що Сталін, не добираючи слів, вилаяв свою дочку, кавалера Світлани арештували, а його ім’я попросту «вирізали» з титрів фільмів про Леніна. До речі, з арештом вийшло дещо незвичайно. Щойно Каплер після повернення від партизанів з’явився у Москві, йому зателефонував письменник Костянтин Симонов і наполіг на негайній зустрічі. Без передмов він поділився інформацією про підготовлюваний арешт і запропонував Каплеру додому не повертатися, переночувати в Симонова, а ранком з попутною редакційною машиною виїхати на фронт як кореспондент (відповідне посвідчення було) і на час «загубитися». Як висловився Симонов, «до кращих часів».
Так і домовилися. Не знаю вже, про що Каплер подумав вранці, але, мабуть, йому здалося, що не так усе страшно й погано. І перед тим, як реалізувати намічений план, він вирішив заїхати на кіностудію отримати якісь належні йому гроші. Ну ви, напевно, вже здогадалися, що ось тут його і взяли. Просто після отримання грошей.
У таборах Воркути та Інти він провів 10 років — з 1943-го по 1953-й. Смерть диктатора звільнила його. «Сидіти» з Каплером довелося двом відомим за радянських часів кіносценаристам — Юлію Дунському і Валерію Фріду (можливо, хтось пам’ятає знятий за їхнім сценарієм фільм «Служили два товариші»). Фрід згадував: «...У 1950 році ми гуляли після роботи зоною, і він розповідав мені історію, одну смішнішу та цікавішу за іншу. Жодного разу я не чув від Каплера скарг на долю, жодного разу він не сказав ні про кого злого слова».
Усе це так, але здається мені, що Каплер багато чого зрозумів і своєю НЕСВОБОДОЮ цілком розплатився за ту НЕПРАВДУ, яку він сам за допомогою свого літературного таланту і людських якостей створював у фільмах про Леніна. Недарма до кінця днів своїх він допомагатиме різним скривдженим людям, виступатиме проти несправедливості, не боячись найвищого начальства. Про ці його риси ходили легенди.
Після звільнення Каплер зустрів поетесу Юлію Друніну, яка була за віком значно молодша за нього і з якою він не розлучався до своєї смерті у вересні 1979-го. Вже в 1955-му з’являється фільм «За вітриною універмагу», знятий за його сценарієм. Потім були написані в співавторстві сценарії таких відомих картин як «Смугастий рейс» (1961), «Людина-амфібія» (1961), «Два життя» (1962) та інші. Він викладав у Всесоюзному інституті кінематографії (ВДІК) і на Вищих сценарних курсах.
Але на його долю знову почав кидати тінь той давній роман із дочкою Сталіна. Світлана Аллілуєва виїхала за кордон, а Каплера почали підозрювати в таких самих намірах. Однак у 60-і роки він почав вести на телебаченні знамениту «Кінопанораму», телепрограму про кіно.
О, які це були чудові передачі з розумним сивочолим ведучим! Мені здавалося, що чекали не стільки цих розповідей про кіно, скільки можливості спілкування з розкутим і позбавленим формалізму, розумним та іронічним Каплером. Ось що він сам писав про свою роботу: «З першої ж передачі місце горезвісного «ми» зайняло «я»: «Я розповім вам», «Я пам’ятаю, я бачив», «Я був присутній при тому, як...» і навіть «Я думаю», а то і «Я раджу вам»... Замість кінознавчого гладкопису та інших середньоарифметичних текстів, якi мені давали, передача перейшла на нормальну людську розмовну мову». Каплер не лише представляв нові фільми та їхніх творців чи розповідав про щось невідоме. Він висловлював своє ставлення до тих або інших фільмів, подій, людей. Таким чином, він не був технічним персонажем у програмі, він перетворювався на її двигун, серце, на те, що робило «Кінопанораму» авторською програмою, отже унікальною.
Звісно, це як на ті «застійні» часи було подією. Але подобалося це далеко не всім. Спочатку «Кінопанорама» виходила в прямому ефірі, потім її почали записувати і, природно, монтувати. Обурений тим, як бездарно і безжалісно монтують його програму, як її нещадно кроять, Каплер сам 1972 року написав заяву про залишення «Кінопанорами». Його відхід спричинив найнеймовірніші чутки (виїхав, знову «сів», помер). Але він жив, продовжував писати.
Уже після його смертi Друніна намагалася відшукати на телебаченні хоча б один запис «Кінопанорами» з ним, та дарма — не залишилося жодного сантиметра плівки. Але залишилася пам’ять, книги Каплера та його могила в містечку Старий Крим, де його поховала Друніна, яка присвятила йому такі рядки:
«Холмов-курганов грустная сутулость.
Тоска предзимья. В горле горький ком.
Твоя душа, наверное, коснулась
Моей души полынным ветерком…
Бреду одна в степи под Старым Крымом,
В те Богом позабытые места,
Где над тобой давно неумолимо
Гранитная захлопнута плита.
Твоя душа — я не встречала выше…»
P.S. Михайло Ромм згадував, що після фільму про Леніна «доля моя переломилася... і, мабуть, я на все життя якось стомився. Я вже не взявся б ніколи повторити такий фокус». Не знаю чому, але мені завжди здавалося, що з Каплером сталося те саме. У 1937-му «фокус» із Леніним, звісно, вдався. Але «фокус» був історичний, а не звичайний. А з історією «фокуси» небезпечні. За це Каплер і поплатився. І про це потім ніколи не забував.
