Коли відбувається сота вистава однієї з п’єс, що є в репертуарі театру, — завжди свято. Нещодавно в Театрі ім. І.Франка всоте грали «Кохання в стилі бароко», поставлене за п’єсою Ярослава Стельмаха. А в Молодому театрі відсвяткували десятиліття «Синього автомобіля» (ця моновистава також створена за однойменною п’єсою Я. Стельмаха). Про це наша розмова з журналісткою, літератором, віце-президентом Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів, автором книги «Мій кіт за тобою скучив», телеведучою програми «Золоте руно» каналу «Культура» Людмилою Стельмах, удовою Ярослава Михайловича:
— Протягом дев’яти років «Кохання в стилі бароко» йде з незмінним аншлагом. Талановитий Ярослав Стельмах мав свій голос — український. Йому була притаманна українська химерність, українська насмішкуватість, і бурлескна комедія «Кохання в стилі бароко» є ототожненням саме цієї частини його багатогранного письменницького дару. А в «Синьому автомобілі», окрім гумору й іронічності автора, розкривається інша риса драматургії Стельмаха — філософічність, драматизм, що межує з трагічністю. Ці обидві п’єси йдуть із постійними аншлагами.
— Пані Людмило, як правило, коли говорять про вистави-довгожителі, то чомусь згадують про акторів, інколи забуваючи постановників цих сценічних творів.
— Незабутній Сергій Володимирович Данченко поставив «Кохання в стилі бароко», а ще раніше — попередню п’єсу Ярослава «Крихітка Цахес». В обох постановках Данченко дав змогу вкотре розкритися блискучому таланту Богдана Бенюка. Поєднання обдарованості драматурга, режисера і буквально іскрометного вибуху комедійності Бенюка викликали й викликають бурхливу реакцію зали. «Крихітка Цахес» довго жила на сцені, здобувши розголос серед глядачів, критиків і шкода, що вона вже зникла з афіші. В пам’яті лишилося яскраве враження від прем’єри «Кохання в стилі бароко». Свято талантів! Цікава сценографія Андрія Александровича-Дочевського, блискуча гра акторів. А щодо драматургії — то це, власне, одна, на жаль, з нечисленних п’єс сучасних драматургів, яка вражає не тільки інтригою, але й живописом, різнобарвністю і самобутністю української мови Ярослава Стельмаха. Академік, поет Іван Драч згадує в одній моїй телепрограмі «Золоте Руно», як вчителі, студенти й він особисто, зачаровані мовою Михайла Стельмаха, заучували напам’ять цілі сторінки з його творів і додає: «Стельмах не просто писав, він вишивав». Все це я пригадала, коли після прем’єри «Кохання в стилі бароко» Христина Стебельська (телеведуча, яка сама володіє напрочуд гарною українською) захоплено вигукнула, що вивчить напам’ять два дивовижні експресивні монологи з «Кохання...», бо заворожена авторською мовою Стельмаха-молодшого.
— Можна сказати, що схрестилися творчі шляхи батька й сина. Хоч мушу зазначити, що запашна солов’їна мова Михайла Стельмаха значно відрізняється від більш сучасної мови Ярослава Стельмаха. До речі, актори із задоволенням грають у «Коханні...», навіть часом «приколюються» на сцені... Як вам сподобався склад, що був задіяний у сотій виставі?
— Після вистави на негучній, такій собі інтимній вечірці, актор Олексій Богданович сказав дружнє схвальне слово про колег з іншого складу, наголосивши: «Саме іншого, а не другого». Тому що дійсно важко визначити, хто краще грає: палітра, наприклад, Петра Панчука геть відрізняється від малюнку образу, створеного Богданом Бенюком. Запальний, вибуховий, феєрично-неспинний Анатолій Гнатюк — і вдавано вайлуватий, іронічний Василь Баша знаходять різні нюанси і барви, створюючи одну й ту ж роль. Досвідчені Ірина Дворянин і Лариса Руснак бездоганно тримають темпоритм спектаклю і додають йому жіночого чару, створюючи гармонійний дует. А сам Олексій Богданович і цього разу підкорив мене не тільки талановитістю, чоловічою вродою і привабливістю, але й високим професіоналізмом і володінням ремеслом: при всіх акустичних вадах зали театру він примудряється донести до глядача кожне вимовлене слово, жодне не потрапляє «в молоко». Його володіння артикуляцією й дикцією — бездоганне.
— Відповідною є й реакція залу: безперервний сміх — чи то на сцені Бенюк, чи Панчук.
— Знаєте, мою увагу до талановитого Панчука привернув Богдан Сильвестрович Ступка. Йшли репетиції «Наталки Полтавки» — ось- ось прем’єра. А Ступка лежить у лікарні, і на висловлене (по телефону) моє розчарування, що він вже не зіграє Возного, Богдан Сильвестрович відказав: «А от ти побачиш, як майстерно вправляється з роллю Петро Панчук». І таки побачила!
— Благородно, коли актор може беззаздрісно поцінувати успіх колег, як оце Богдан Ступка й Олексій Богданович. А в яких театрах ще йде «Кохання в стилі бароко»?
— П’єси Ярослава Стельмаха йшли й наразі живуть, мабуть, майже на всіх сценах України і не тільки: у Білорусі, Вірменії, Грузії, само собою, в Росії.
— Сергій Данченко останніми роками свого життя, якщо ставив зарубіжну драматургію, то брав п’єси переважно в перекладах Ярослава Михайловича. Він дуже високо цінував стельмахівську якість перекладу. Скажіть, а п’єси самого Ярослава Стельмаха перекладаються в інших країнах?
— В російських театрах п’єси йдуть в авторському перекладі Ярослава. А от, наприклад, коли Алесь Дударєв, голова Спілки театральних діячів Білорусі, перекладав «Кохання в стилі бароко» білоруською, то мало не з відчаєм поскаржився, що, мовляв, обнишпорив купу словників і не може знайти ані білоруських, ані російських відповідників (йшлося про знаменитий монолог із лайками). На що я йому порадила лишити ці рядки українською, бо багатьох слів таки немає в українській — це неологізми.
— Але вони такі органічні, ніби існували, вживалися споконвіку. А от мова «Синього автомобіля» зовсім інша. Я чула від Ярослава Михайловича, що роль героя він писав спеціально для Богдана Ступки...
— Саме так. Як розповів мені Богдан Сильвестрович, він не встиг завершити роботу, але задоволений тим, що Олексій Вертинський так майстерно впорався з роллю: трагікомедія — нелегка творча задача. Художній керівник Молодого театру Станіслав Мойсеєв першим в Україні наважився взяти до репертуару цю дещо сюрреалістичну п’єсу і ризикнув віддати головну роль Олексію Вертинському.
— А в чому був ризик? Вертинський — прекрасний актор.
— Безперечно! Але в той час його амплуа вважалося чисто комедійним. За словами актора, він грав придурків, клоунів, птахів та овочі. Саме ця роль і режисура Ігоря Славінського відкрили іншу грань артиста. «Синій автомобіль» — переломний момент у творчості Вертинського. Наразі в його портфелі — як драматичні ролі, так і комедійні. Олексій — талант. Яскравий і незвичайний. Коли він з’явився у Києві, в Молодому театрі, мабуть, йому й не мислилося, що десь за п’ять років важко вже буде уявити Київ без артиста Вертинського. Олексій отримав багато нагород та відзнак за роль у «Синьому автомобілі». Довжелезний список. Тільки з міжнародних, дуже репрезентативних фестивалів актор привіз в Україну десь із сім Гран-прі.
— Десять років на сцені! А наче вчора була прем’єра. Згадую обличчя глядачів — то був особливий глядач, благодатний, але суворий, вибагливий. Відомі режисери, знамениті актори, вишукана публіка. Спочатку — сміх, а наприкінці — сльози. А як наразі пройшла ювілейна вистава?
— Я теж пам’ятаю все. Сльози на сучасній п’єсі, особливо на очах досвідчених театралів — це вартує! Сьогодні вже інший глядач, багато молоді, але сприйняття таке ж саме. І знов-таки аншлаг і святковий настрій у театрі...
Серце стискається від думки, скільки би ще міг зробити обдарований Ярослав Стельмах, один з найкращих сучасних драматургів України, що так рано і раптово пішов від нас. Та пам’ять про нього живе. Впевнена, що ми ще побачимо в Театрі ім. І. Франка й 200-ту виставу «Кохання в стилі бароко», а в Молодому театрі ще не один ювілей відзначимо «Синього автомобіля», бо стельмахівські п’єси вже увійшли у золотий фонд сучасної української драматургії.
