Народившись у Хорватії, в єврейській сім’ї, 1932 року, він не лише пройшов усі кола пекла, уготовані людству і цій багатостраждальній нації фашизмом, не лише втратив усю сім’ю, яка загинула в молоху тих жахливих знищень, а сам, таврований Освенцимом, пройшов ще один табір смерті Берген-Бельзен і... вижив. Вижив, аби стати в перших рядах найбільш успішних і шанованих продюсерів Голлівуду. У його портфоліо — безліч фільмів і два «Оскари»: за «Список Шиндлера» (який торік він подарував «Яд Вашему») і «Гладіатор».
Повернувшись на батьківщину, пан Лустіг жодної секунди не сидить без діла. (До речі, його дочка повернулася разом з ним, працює на держслужбі і зробила собі тату — табірний номер батька). Його громадянська і людська позиція, незважаючи на нездоров’я, дуже активна. І Фестиваль толерантності — не єдине заняття, хоча й віднімає багато часу і сил. Адже він відбувається не лише в Загребі, а й у всіх сусідніх країнах, як «відлуння фестивалю». Без почесних гостей, але з показом фільмів і лекціями самого Бранко. Він не втомлюється переконувати глядачів у тому, що пам’ятати Голокост — їхній святий обов’язок, щоб ніколи людство не повторювало своїх жахливих вчинків. І щоб пам’ятали загиблих!
Бранко Лустіг постійно розширює обрії інтересів фестивалю. Цього року вперше в програмі була лекція про українське кіно, для читання якої він запросив мене. Чесно кажучи, не очікувала такої зацікавленості — після 90-хвилинної лекції зал, заповнений глядачами (включаючи самого Бранко, якому цікаво все), ще стільки ж часу ставив запитання. На майбутній рік домовилися з організаторами зробити спеціальну програму українського кіно. А легендарний продюсер знайшов час серед фестивальної круговерті відповісти на кілька запитань, спеціально для читачів «Дня».
— Сьогодні цей фестиваль дуже багато означає для Хорватії, для всієї Європи, особливо, з огляду на обставини, в яких ми живемо. Що для вас головне в ньому?
— З того часу, як повернувся з Америки на батьківщину і ми почали робити цей фестиваль, у нього була одна єдина мета — те, що відбувалося (маю на увазі Голокост та війну), ніколи більше не має повторитися. Щасливий, що з кожним роком наш меседж завойовує дедалі більше розумів і сердець. У програмі фестивалю у мене була лекція, де я розповідав про Голокост, і (це мене неймовірно надихнуло) вся аудиторія відповіла суголосно: «Цього ніколи не має більше повторитися». Дуже важливо — в залі переважало нове покоління глядачів. Отже, недаремно Фестиваль толерантності працював 10 років поспіль.
— Той жахливий досвід, який ви винесли із власного дитинства, природно, залишився на все життя. При цьому ви знайшли в собі сили не просто жити, залишившись людиною, а стати яскравою творчою особистістю. У своєму житті зуміли поєднати майже непоєднувані речі — починали як актор, в основі творчості якого лежить дитяча безпосередність, відкрите сприйняття життя. А потім стали продюсером. Ця професія вимагає чіткості, раціонального підходу, жорсткості навіть. Як і чому сталася з вами ця метаморфоза? Адже ви більше не поверталися до акторства, хіба що «грали» інколи в кіно самі себе?
— Це питання креативності, з одного боку, з іншого — як володіти своєю долею. Вирішив ще тоді, коли був у тому самому проклятому концтаборі, — якщо виживу, не доля володітиме мною, а я керуватиму нею. І я це запам’ятав ще й тому, що такий приклад страшний, при мені повісили семеро людей (вони були євреями), і вони сказали, (тепер переконаний — заповіли!): «Розкажи всім, що з нами сталося!»
— Незважаючи на те, що багато фільмів вами було зроблено в Голлівуді і три з них нагороджені «Оскаром», для мене, однак, головною роботою вашого життя був «Список Шиндлера», тому що він говорив про найголовніше в цьому житті для вас.
— Так.
— Яким чином знайшли цей сценарій, цю тему, домовилися з режисером. Як це було?
— Почалося з того, що мені дали почитати сценарій, який убив, підкорив одразу. Після цього мені зателефонував Стівен Спілберг, сказавши, що у нього є 10–15 хвилин: «Давай поговоримо, що ти про цей сценарій думаєш?» Ми з ним проговорили дві години, на завершення розмови він поцілував номер, випалений на моїй руці. А я лише йому розповідав про свій концтабірний досвід. І він сказав: «Ти моя людина, твій обов’язок — бути продюсером цього фільму.
— Чому після такого вражаючого успіху ваших картин, коли ви очолили перший ряд продюсерів Голлівуду, вирішуєте все залишити і повернутися на батьківщину?
— Роки (зітхає, посміхаючись).
— Роки? Але я знаю, читала про те, що, крім фестивалю, незважаючи на хворобу, у вас є творчі плани. Які саме?
— Це залежить від того, скільки годин на день доведеться працювати. Сили, на жаль, уже не ті.
— І останнє питання з приводу творчого проекту, який, я вірю, має бути втілений. Яка літературна розповідь, сценарій (або ви можете вже назвати автора) лежить в основі майбутнього фільму?
— Хотів би зробити ще один фільм і, звичайно, головна його тема — Голокост. Не бачу себе в якомусь іншому проекті.
— Адже ви працювали не лише в кіно, а й для телебачення?
— Я зробив серіал для американського телебачення про проблему, що мене хвилює. Тема добре вам відома — Бабин Яр.
А в Україні вже декілька років на цю тему збирається знімати Сергій Лозниця. Думаю, це може бути вам теж цікаво. Він режисер прекрасний, відомий своїми фільмами, лауреат Канн і багатьох інших фестивалів. Починав з документального кіно і зараз часто до нього звертається. Тому — здоров’я вам і welcome to Kyiv!
