.
Цього літа виповнилося 120 років з дня смерті Олександра Островського. За висловом одного з тогочасних московських критиків, «п'єси Островського йдуть семимильними кроками». Історія рухається по спіралі, чи не тому саме зараз раптом виявилася дивна актуальність його драм? Проте, цікавий Островський не лише в себе на батьківщині. Його драма «Вовки й вівці» принесла «Пектораль-2002» і певну популярність київському режисерові-дебютанту Максиму МИХАЙЛИЧЕНКУ. Поки що ця вистава найяскравіша в творчому життєписі Максима.
— Як все почалося, хто твої батьки?
— Мої батьки ніякого відношення до театру не мають. Мама працює в педагогічній сфері, а ось тато ближчий до мистецтва — він тісно пов'язаний із музикою, раніше керував ансамблями. Не можу сказати, що з дитинства «марив» сценою. Я мріяв стати письменником, вступити на філфак. До речі, дуже любив історію в школі і мама радила мені спробувати поступити на історичний факультет...
— А як же вийшло, що ти пішов іншою доріжкою?
— Мій брат закінчував Театральний інститут ім. Карпенка- Карого на курсі у Ірини Олександрівни Молостової. У дипломній виставі «Калігула», яку поставив угорський режисер-студент Аттіла Віднянський, він виконував роль поета. Їм був потрібен у виставі хлопчик на безсловесну роль пажа, схожого на померлу сестру Калігули, якого він переодягнув дівчинкою. Півроку в цій виставі грав студент угорського курсу, а потім він поїхав, і з'явилося вакантне місце. Оскільки знали, що в Юри Михайличенка є молодший брат, то мене запросили на цю роль. Так я потрапив на сцену...
— Ти розумів, що це за роль?
— Те, що я грав гомосексуаліста, усвідомив лише роки за три. Адже мені тоді ще не було й шістнадцяти... Мій перший вихід на сцену був скоріше хореографічним. Наш балетмейстер Льова Сомов довго репетирував зі мною. Я ставився до зауважень абсолютно спокійно... І ось мені наділи огидну перуку, я мужньо переніс екзекуцію гримом. Зазвучала музика, і я зробив крок, розвернувшись у залу, раптом відчув погляд. Мені здалося, що в мене полетіло двадцять каменів. Хвилювання не було, але саме тоді я відчув могутній поштовх якоїсь енергетики, «наркотику сцени».
— І в ту мить ти вирішив пов'язати своє життя зі сценою?
— Ні, тоді я ще був дуже юним для того, щоб кардинально щось вирішувати. Але коли я вже хотів здавати документи на філфак, то Юра сказав: «Університет — це наукова діяльність! Який із тебе вчений? Ти ж справжній роззява! Жодної хвилини на одному місці ніколи не всидиш — тобі потрібно творчістю займатися, театром!»
— Можна сказати, що брат за руку привів тебе до Театрального інституту?
— В ту пору Юра закінчував курс, а я поступив до його педагога І. Молостової. У свої 16 років я мав вигляд семикласника... Ні як індивідуум, ні як типаж, ні в якомусь амплуа я не підходив. Складаючи свої іспити, я відчував, що до мене уважно придивляється Ірина Олександрівна, і вступив, звичайно ж, завдяки їй. Це був переломний 1991 рік... Коли я прийшов на посвячення в студенти, Україна вже стала незалежною державою... А потім поринув у вихор занять: пари, репетиції, етюди — з ранку до пізнього вечора. Саме тоді я захворів театром по-справжньому.
— Максиме, ти говорив, що прийшов до інституту людиною, яка абсолютно не сформувалася як особистісь...
— Мені здається, що як особистість я досі не сформувався! Наприклад, Василь Шукшин. Він прийшов у мистецтво дуже пізно як людина, яка відбулася, зі своїм світоглядом. Тому, процес цей дуже тривалий. Якщо бути чесним, то навіть закінчуючи інститут, я досить мало розумів у своїй майбутній професії...
— Тебе запросили працювати до ТЮГу?
— На вступних іспитах абітурієнтів звичайно ріжуть на співбесіді. Молостова викликала до себе чотирьох осіб. У тій четвірці я був першим. Ірина Олександрівна сказала, що, хоча я досить начитаний і ерудований, але маю вигляд підлітка і тому зможу грати хіба що в дитячому театрі. Тоді ніхто не думав, що я сильно виросту... Молостова запитала в мене, чи згоден я грати в ТЮГу. Я подумав: «Не дочекаєтеся», але дипломатично відповів: «Я без сцени не уявляю свого життя». Це речення мене врятувало. А з нашої четвірки після тієї співбесіди відсіяли трьох, а я залишився... Хоча, якщо чесно, то працювати в ТЮГу я зовсім не збирався. Я вважав той театр несерйозним. Перша вистава, яку я там подивився була «Дроздобород». Грали Ольга Писар та Олександр Безсмертний. Вистава мені дуже сподобалася. Потім я побачив «Ярмарковий гармидер», і він також справив на мене добре враження... Незабаром до мене підійшла Ліна Василівна Будник і запропонувала спробувати свої сили у виставах «Ярмарковий гармидер» у ролі Царя і на роль Дяка в «Різдвяній ночі»... А моїм дебютом на сцені ТЮГу став Керубіно у виставі «Одруження Фігаро». Я два місяці сидів у залі, спостерігаючи за репетиціями Гирича. А приїхав Френкель (художник, який живе в Америці) і виявилося, що саме мене він бачить у цій ролі. Я став репетирувати, але на прем'єрі грав Толик Суханов... Тоді те, що так вирішив режисер, стало сильною моральною травмою. Але я пережив цю образу. Вистава «Фігаро» викликала справжній фурор. Критики заговорили про Гирича, про ТЮГ, і я зрозумів, що перебуваю в середині цікавого творчого процесу й далі пішло — поїхало...
— Чому ти вирішив зайнятися режисурою?
— Коли ще вчився, мені дуже подобалося розбирати ситуацію, я добре відчував схему. Що відбувається, хто як оцінює ситуацію, в чому виявляються особливості психології персонажа. Я робив не лише свою роль, але ще й роль партнера: Молостова відзначила моє прагнення і навіть сказала, що бачить у мені майбутнього режисера. Ірина Олександрівна відкрила мені секрети режисури, пояснювала те, що я не розумів, доручала розводити сцени... Вона призналася, що жаліє, що поступила на режисуру, минаючи акторський курс. Потрібно попрацювати артистом і тоді ти краще зрозумієш акторів. Лише маючи цей сценічний досвід мені варто йди в режисуру.
Я попрацював у ТЮГу п'ять років, забув про режисуру. Все сталося спонтанно. Якось зайшов до Театрального інституту, зазирнув до аудиторії, а там сиділи Дубінін з Судьїним, які набирають режисерський курс. Мені видали допуск до екзаменів, і я поступив... Дуже багато що в моєму житті відбувається за волею випадку.
— Як народилася ідея поставити «Вовки й вівці»?
— Випадковість! Одного разу Марина Лях попрохала мене відрепетирувати уривок із Островського, щоб показати Гиричу. Віктор Сергійович запропонував репетирувати далі... Я вчився на другому курсі, а на четвертому відбулася прем'єра «Вовків...».
— Є відомий вислів Михайла Булгакова, який говорив, що випадковості не буває...
— Просто тобі надається шанс. Молостова говорила, що його потрібно лише встигнути реалізувати... Ось, наприклад, таким чином я зіграв Лускунчика. У виставі я грав Мишу. Андрій Самінін, який виконував роль Лускунчика, захворів. Повинен був замінювати Толик Суханов, але у нього в цей день був прямий ефір, і він запізнився. Коли прозвучав другий дзвінок, а головного героя все ще не було — повідомили Гиричу... Я добре пам'ятав цю роль і сказав художньому керівникові, що можу зіграти, й Віктор Сергійович кинув: «Перевдягайтеся»... І я зіграв. Найскладніше було грати сцену бою під музику Чайковського. Начебто все вийшло, я розслабився і тут... обізвав мадмуазель Штальбаум — Шлагбаумом... Накладка серйозна, але колеги вирішили, що я просто пожартував на сцені... Після вистави Гирич зізнався, що це єдиний випадок на його пам'яті, коли актор зумів за п'ять хвилин без репетицій «вскочити» в роль...
— Цікаво, було передчуття, що отримаєш «Пектораль» за виставу «Вовки й вівці»?
— Ні! Коли випускаєш свою першу виставу — стільки хвилювань... За місяць до випуску я прийшов додому в жахливому стані, оскільки розумів, що вистава у мене вже є, а попереду тридцять днів репетицій! Але, за тиждень до випуску вистави, у мене вже її не було! На щастя, мій учитель Костянтин Михайлович Дубінін був куратором цієї постановки. Він людина дуже тонка й мудра: ніколи не втручається в те, що робить молодий режисер. Бачачи мій відчай, Дубінін підказав, як оптимально можна виразити те, що я хочу... Відбулася прем'єра. Мене вітали. У пресі навіть прозвучала фраза, що «народився новий режисер». А «Пектораль» — почесна нагорода й мені її було дуже приємно отримати.
— Як може вийти добра вистава?
— Завдяки команді однодумців, яка вірить режисерові. Вірить не лише тому, що він створить добру виставу, але й знайде, зрозуміє свої помилки...
— Як ти вважаєш, чи має актор право вступати в полеміку з режисером?
— Принцип акторської натури, яка сперечається — сам по собі чудовий. Бездумний, який сліпо підкоряється і безвільно виконує все, — це нудний актор, не індивідуальність.
— А як щодо «над-маріонетки»?
— Це чудова схема для геніального режисера. Це те, що відбувається в Театрі П. Фоменка. Він навіть розповідає своїм акторам, якою повинна бути інтонація героя, якого вони грають!
— Чи є щось, чого ти боїшся як режисер?
— У мене страх виникає не перед глядачами, критиками, автором п'єси. Врешті-решт, не всі вистави можуть бути добрими. Я відчуваю страх не виправдати кредит довіри, даний мені акторами. Це настільки цінна і тендітна річ. Я боюся їх обдурити! Адже актор вірить режисерові, як дитина — батькам. Поки що, по молодості, занадто захоплюєшся формою, темпоритмом, насиченням... А я мрію досягнути такого рівня, коли, дивлячись на сцену, глядачі стежитимуть за виставою, розкривши рота...
