За традицією глядачі побачили декілька балетів-казок: «Лускунчик», «Ніч перед Різдвом», «Буратіно й Чарівна скрипка». В останній веселій виставі, постановленій В. Литвиновим, є один яскравий жіночий персонаж, який, за задумом балетмейстера, виконується чоловіком — Господиня таверни. Щоразу ефектний вихід цієї «монументальної» героїні викликає шквал оплесків публіки. Одним із виконавців ролі Господині є Максим Мотков (нині народний артист України). Перевтілення характерного танцівника, якому властиве, швидше, героїчне амплуа, було для глядачів таким несподіваним, показавши, наскільки широким є спектр творчих можливостей цього артиста.
Максим Мотков створив на київській сцені різних персонажів, серед яких знаковими є: Меркуціо («Ромео і Джульєтта»), Красс («Спартак»), Ротбард («Лебедине озеро»), Базіль («Дон Кіхот»), Перелісник («Лісова пісня»), Дроссельмейер («Лускунчик»), Принц («Русалочка»), Чиполліно, Майстер («Майстер і Маргарита»), Грек Зорба (з однойменного балету) й ін. У танцівника є дар пластичного та драматичного перевтілення.
Більш як двадцять років Мотков виступає в Національній опері. Його любить публіка, поважають колеги. Максим продовжує творчу династію. Він — син прославленої балерини, зірки 1960 — 1980-х років Валентини Калиновської, а його батько теж танцівник, педагог і балетмейстер. Його матері — яскравій, красивій, технічно досконалій танцівниці був підвладний весь класичний і сучасний репертуар. Калиновська підкоряла публіку своєю експресією, сценічним темпераментом, щирістю. Передаючи сьогодні свій досвід молоді театру, Валентина Федорівна гордо спостерігає за успіхами сина. До речі, в образі Господині таверни Максим Мотков так наклав грим, що став схожим на Валентину Калиновську, й це стало предметом для веселих жартів серед його колег.
— Максиме, це був дружній шарж на Валентину Федорівну?
— Швидше любовний. Хоча спеціально я нічого не планував. Ми репетирували до генеральної репетиції без костюмів. І лише коли я вийшов на сцену повністю вбраний, стало зрозуміло — виходить шарж. Мене це ще більше надихнуло. Мама, дякувати Богові, почуттям гумору не обділена. І сміялася до сліз разом з колегами, бачачи, як я кумедно зображаю Господиню. Знаєте, комедійні партії вимагають від артиста не меншого, якщо не більшого використання всіх творчих і технічних можливостей. Крім того, це завжди цікаво — шукати щось нове для себе й у собі. А щирий сміх глядачів — це чудово! Тепер, коли я вже сам став батьком сина, дитяча радість відгукується в мені особливо теплою нотою. Як говорить Віктор Литвинов, «дитяча вистава — справа доросла».
— Нещодавно ви отримали премію й почесний диплом Міжнародного фестивалю балету пам’яті Анатолія Шекери. Ви працювали з цим чудовим хореографом, розкажіть про це.
— Я вдячний комісії Фонду ім. А. Шекери за те, що серед кількох претендентів вибір пав на мене. Я дійсно особисто знав Анатолія Федоровича не лише в роботі, а й у побуті. Особливо приємно, що мою творчість оцінили саме цією премією, тому що завдяки Шекері я почав рости як соліст, виступаючи в його знаменитих балетах «Ромео і Джульєтта» й «Спартак». Не кожному артистові випадала можливість станцювати в таких серйозних виставах, будучи зовсім молодим. У 20 років я вже виконував партію Меркуціо, а в 21 рік — Красса. Анатолій Федорович на репетиціях розповідав кожному виконавцю — що, чому і як має відбуватися не сцені. Знаєте, одна справа — постановочна робота, де присутність балетмейстера сама собою зрозуміла, але Шекера продовжував тримати й готову виставу, сам вводив нових виконавців, скрупульозно працюючи з молоддю. До речі, з «Ромео...» у мене вийшов казус. За сюжетом балету Меркуціо — найстарший серед трьох друзів. А я дебютував, коли партію Ромео виконував Микола Данилович Прядченко (він на 18 років старший за мене), Бенволіо — Ігор Погорєлий (на 13 років старший). І я маю бути в них заводієм, до якого прислухаються герої. Завдяки партнерам і поясненням Анатолія Федоровича я впорався зі своєю роллю. Шекера вселив у мене переконання, що на сцені твій «побутовий» вік не відіграє ролі, якщо ти, звісно, актор... Те, що Анатолій Федорович так рано помер, для нашого театру величезна втрата. Адже з ним зникли з репертуару такі чудові вистави, як «Прометей», «Ольга», «Легенда про любов», у яких я також працював і в яких хореограф виділяв мене як «свого» танцівника.
— Вам доводилося долати деяку недовіру з боку колег?
— Всяке бувало. У театрі завжди доводиться щось долати й доводити. Так, мені доводилося долати шлейф маминої слави. Доводити, що я в театрі займаю своє місце, бо сам чогось вартий, а не тому, що син Калиновської — народної артистки. Доводити не в кулуарах, а на сцені. Глядачів не обдуриш. Я вважаю, що кожний соліст має пройти школу кордебалету й перетанцювати все, щоб потім у будь-якій виставі почуватися мов риба у воді. Я пропрацював у кордебалеті чотири роки. Брав участь у конкурсах — це теж обов’язкова умова, адже де, якщо не там, перевірити себе на нерв, на відсутність страху перед порожньою сценою й повним залом.
— У 40 років ви отримали звання народного артиста. Рано це чи пізно?
— Це почесне звання я отримав, активно виступаючи на сцені. Бо коли ти його отримуєш, вийшовши на пенсію, навіть таку ранню, як у нас, танцівників, це вже запізно. Актори — вони, як діти малі: їх треба вчасно похвалити, щоб був стимул до праці.
— Про що мрієте?
— Зараз усі мої головні мрії пов’язані з сім’єю. Тепер, коли в кар’єрі все склалося, я думаю про те, як будувати життя заради дружини (балерина Оксана Седельникова) та сина. Йому лише два роки, але думати про його майбутнє треба вже зараз.
— Чи допускаєте ви, що син піде шляхом батьків і бабусі?
— Усе залежатиме від його здібностей і бажання. Але якщо вже продовжувати династію, то лише як провідний соліст. Як говорить моя мама: «Якщо бути танцівником, то бути найкращим»! Просто так «бути» — це не для нашої сім’ї. Поки син маленький, мені шкода позбавляти його дитинства, якого не було в нас з дружиною. Із 10 років з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора, без канікул і звичайних розваг. Але, на жаль, у балеті іншого шляху до успіху немає, а лише через наполегливу працю. Мушу зізнатися, що не все безхмарно було в моїй долі. З хореографічного училища мене ледь не виключили в 14 років. Був бунт, нехлюйство і, як результат, отримав «2» за фахом. Лише завдяки моєму педагогові Володимиру Андрійовичу Денисенку, котрий переконав керівництво училища, мене залишили вчитися. Педагог дав мені півроку на те, щоб змінитися. І я змінився. З кожним курсом додавав по балу до своїх екзаменаційних оцінок і, таким чином, до випуску від «незадовільно» добрався до «відмінно».
— Хто ще з вашого випуску досяг успіху?
— Зі мною разом вчився Женя Кайгородов, заслужений артист України. Ми з ним не просто однокласники, а друзі відтоді, як у 10 років познайомилися. Нас багато що об’єднувало: в обох батьки балетні артисти, ми обидва стали солістами. А от спроб роз’єднати нас ми досить легко уникали: якщо назрівала конфліктна ситуація із введенням у яку-небудь виставу, ми просто домовлялися й разом відмовлялися. Але дружбу зберігали. До речі, глядачі любили дивитися, як ми виступаємо в двох виставах, де є сцени боїв, — «Спартак» і «Ромео і Джульєтта». Ми з Женею друзі в житті, а на сцені дуже часто — затяті вороги. До речі, за лаштунками завжди збирався театральний народ подивитися на наш танцювальний поєдинок.
У мене були хороші педагоги, котрі навчили не плутати життя зі сценою. Я з вдячністю користуюся навичками й знаннями, набутими на уроках Геннадія Баукіна, Валерія Ковтуна, Роберта Клявіна і зовсім юного тоді Дмитра Клявіна, якому його батько передав наш клас (ми були його першими учнями).
— У собі ви відчуваєте педагогічну жилку?
— Так, і я дуже радий цьому, адже коли артист іде зі сцени, йому часто просто нічим зайнятися. Я точно знаю, що не стану балетмейстером. Але, дивлячись на свої педагогічні роботи в хореографічному училищі, бачу, що результати є — і в концертах, і на конкурсах.
— А у виконавській творчості є ще про що помріяти?
— Мрії завжди залишаються, навіть коли їх уже неможливо втілити в життя. Я ніколи не був у точному значенні слова класичним танцівником, але у своєму амплуа характерного виконавця станцював практично все, що було в репертуарі театру. Мені дуже цікаво було працювати в останніх двох прем’єрах — у «Майстрі й Маргариті» та «Греку Зорбе». Робота з Давидом Авдишем і Лоркою Мясіним допомогла відкрити ще якісь дверцята всередині мене. Гострі драматичні характери, що вимагають створення абсолютно конкретного образу із застосуванням усіх особистісних рис, — це, мабуть, ще не до кінця пройдений шлях, з подібним іще цікаво було б попрацювати. І справа навіть не в технічному боці. Поки не увійдеш в образ, можна забути весь порядок, а коли проникнеш у драматургію героя, всі технічні складності долаються вже без натуги.
— В обох виставах вашою партнеркою була чудова балерина Олена Філіп’єва. Із залу ви виглядаєте ідеальною парою...
— Про себе можу сказати, що для мене Олена — ідеальна партнерка.
Вона дивна балерина. Працювати з Філіп’євою легко. У неї є свій ритм, якась потужна енергетична пульсація, співзвучна з моєю. Є ситуації, коли на сцені ми стоїмо одне до одного спиною, але я можу передбачити кожний її наступний рух. Часто бувало так, що через травми солістів зривалася вистава, і нам з Оленою достатньо було однієї репетиції, щоб спокійно вийти до глядачів. Для характерних сцен, таких, як Егіна та Красс, Кармен та Хозе, Раймонда та Абдерахман, особливо важливо, щоб партнери танцювали «очі в очі». Тоді це життя, й глядач дивиться заворожено. Як не дихали ми з Женею Кайгородовим, коли хлопчиськами пробиралися в театр і дивилися «Кармен-сюїту». Тоді ми не зводили очей з Ескамільо, якого танцював Литвинов, і ніким іншим ми себе не уявляли. Але з роками мене почав привабювати своєю багатогранністю образ Хозе: спочатку просто солдат, потім ліричний закоханий, а в кінці — вбивця. В одноактній виставі передати всі метаморфози, все напруження пристрастей виявилося найцікавішим.
— Можна сказати, що якби ви не стали танцівником, то стали б драматичним актором?
— Можливо. На підтвердження цього можу похвалитися, що мого Грека Зорбу саме з драматичного погляду оцінив чудовий актор Богдан Ступка, коли був присутній на виставі, й це для мене найвища похвала з вуст суперпрофесіонала.
— Сьогодні ви перебуваєте на піку своєї танцювальної кар’єри?
— Принаймні йти зі сцени поки не планую. Хоча балет — мистецтво молодих, і шкода, що досвід, як і акторська майстерність, приходить у зрілому віці. Якщо я відчую, що вже не можу танцювати, як раніше, одразу піду, але, сподіваюся, що цього не станеться ще дуже довго.
