«Тут зосереджена вся принада життя» — так сказав про ялтинський будинок Антона Чехова (знамениту «Білу дачу») Костянтин Паустовський. Це не просто меморіальний будинок, що притягує, ніби магніт, усіх, хто любить творчість класика, — тут ви можете просякнути особливим духом, що зберігся в старих стінах, які пам’ятають голос Антона Павловича, його рідних, близьких і друзів, котрі жили й гостювали в цьому хлібосольному кримському домі.
Україна — друга батьківщина А.П. Чехова. Його бабуся по лінії батька Є.Є. Шимко була українкою; у дитячі роки (м. Таганрог) українська мова постійно звучала в оселі Чехових. Діти слухали українські пісні, грали в домашніх спектаклях «про Чупруна та Чупруниху». Ставши письменником, Антон Павлович обрав «широколистну Україну» місцем літнього відпочинку, неодноразово відвідував Харківську і Полтавську губернії. У Львові Чехов придбав твори Т.Г. Шевченка українською мовою. Пісенні мотиви («Не женися на багатій») відображені в його повісті «Три роки». Нагадаємо, у 1888-1889 роках Чехов відпочивав у Сумах: подорожував, спостерігав народне життя, працював над прозою й драматургією (написав оповідання «Неприємність», «Красуні», водевіль «Трагік мимоволі»). Сумські враження використані в оповіданнях «Іменини», «Нудна історія», п’єсах «Лісовик» і «Чайка». А в Ялті письменник написав оповідання «Студент», «Нова дача», «Душечка», «Наречена», п’єси «Три сестри» і «Вишневий сад»; підготував до друку Повне зібрання творів.
Українські письменники стежили за творчістю Чехова, спиралися на його новаторські знахідки (образотворчий імпресіонізм). Навчалися майстерності «літературної мініатюри» (ескізи, замальовки, новели). Високо озивалися про нього М.Коцюбинський, І. Франко. Максим Горький повідомляв Чехову 1899 року: «...про Вас написав Франко, галіцієць, ...напрочуд задушевно написано». Багато літераторів (М. Коцюбинський, Х. Алчевська, Б.Лазаревський) надсилали Антону Павловичу книжки із присвятами.
У ялтинському будинку побували багато видатних діячів світової культури, серед яких письменники О. Купрін, І. Бунін, Д. Мамин-Сибіряк, С. Єлпатьєвський, композитор С. Рахманінов, художники І. Левітан, В. Васнєцов. У цьому будинку 56 років жила сестра письменника Марія Павлівна — фундаторка й перша хранителька Музею-садиби в Ялті. Сюди шістдесят чотири роки тому прийшла юна жителька Ялти Алла Ханило, щоб влаштуватися на роботу. Перший і єдиний запис у її трудовій книжці зробила Марія Павлівна: «Зарахована на посаду екскурсовода Дому-музею А. П. Чехова. М. Чехова, (3 жовтня 1946 р.)».
Сьогодні Алла Василівна працює завідувачкою експозиційним відділом Чеховського музею, і у свої 82 — діяльна й енергійна, роз’їжджає різними містами з експозиціями, розповідаючи про життя і творчість класика. За роки роботи А.Ханило зустрічалася з багатьма відомими акторами та режисерами, діячами мистецтва і культури. Серед них були: акторка О.Кніппер-Чехова, племінник письменника С.Чехов, письменники С.Маршак, К.Паустовський, О.Твардовський. Довгі роки дружби пов’язували Аллу Василівну з оперним співаком І. Козловським. У Ялті знаходяться могили членів чеховської сім’ї класика: О.Я. Чехової, матері письменника (1835—1919), М.П. Чехова, брата (1868—1936), М.П. Чехової, сестри (1863—1957).
Закінчується 2010-й, оголошений ЮНЕСКО Роком Чехова. За указом Президента України В. Януковича були виділені кошти на проведення капітального ремонту приміщення літературної експозиції (завершується реставрація меморіальної будівлі Дому-музею А.П. Чехова, впорядковано знаменитий сад, але попереду ще багато справ, хоча й приємних, — повертати на місце сімейні реліквії).
Алла Василівна пам’ятає все, до найменших подробиць, тому заглядати в документи, перебирати фотографії й листівки немає необхідності. Багато з того, що знаходиться в Домі-музеї, потрапило сюди завдяки її зусиллям. Після смерті Ольги Леонардівни, з якою вони дружили багато років, Алла Василівна поїхала до Москви, щоб вирішити долю майна вдови письменника. Адже меблі для московської квартири свого часу подружжя купувало разом, багато вибирав Антон Павлович. До того ж, у Кніппер-Чехової зберігалися речі, що належали письменникові...
— Мені довелося переконувати племінника Ольги Леонардівни — Льва Кніппера (композитора, автора відомої пісні «Полечко-поле»), що безцінні реліквії повинні бути в Ялті, — згадує А.В. ХАНИЛО. — І коли Лев Костянтинович погодився, вся обстановка з московської квартири акторки була перевезена на «Білу дачу». Меблі розмістили в порожніх кімнатах першого поверху, і меморіальна експозиція набула закінченого музейного вигляду...
До речі, останній капітальний ремонт «Білої дачі» було зроблено майже тридцять років тому, ще за радянських часів, коли Музей-садиба був підпорядкований Державній бібліотеці ім. Леніна. Можете собі уявити, які ми були щасливі, дізнавшись, що ухвалено рішення про реставрацію будинку і знайшлися гроші на реставрацію предметів інтер’єра. Багато предметів побуту сім’ї письменника втратили свій початковий зовнішній вигляд, експонувалися в чохлах. Повернення їм колишнього вигляду дозволить гостям «Білої дачі» побачити інтер’єр у стилі модерн таким, яким він був за життя Антона Павловича.
— Алло Василівно, з Ялтинським будинком пов’язано багато яскравих сторінок. Зокрема, серед гостей був знаменитий тенор Іван Козловський, якого ви особисто знали. Коли відбулося це знайомство?
— Одного літнього дня 1949 року, після закінчення роботи, я зайшла до Марії Павлівни. Чехова була в піднесеному настрої, лукаво посміхнулася, і змовницьким тоном сказала: «Душенько, приходьте сьогодні ввечері, до нас приїде Іван Семенович» (з того вечора й почалося моє знайомство з Козловським. Потім були зустрічі під час приїздів Івана Семеновича до Ялти). Ввечері я побачила артиста, його дружину Галину Єрмолаївну Сергєєву, дочок Аню й Тусю, тоді зовсім ще маленьких дівчаток. Це був перший приїзд Івана Семеновича до Ялти після Другої світової війни. Він разом із М.Чеховою стояв на балконі її кімнати. Козловський привіз Марії Павлівні шикарний букет червоних троянд. Коли вона представила мене, співак взяв одну троянду й передав мені, при цьому сильно вколовшись. Постраждав і мій палець, я мимоволі зморщилася від болю, на що Іван Семенович із посмішкою сказав: «Все прекрасне завжди колеться!» До речі, більше двох десятків років ця засушена троянда лежала між сторінками книги (як пам’ять про зустріч із легендарним співаком), а потім, на жаль, розпалася...
Отже, на балконі Марії Павлівни було дуже тісно, тому незабаром компанія спустилася на перший поверх, де й чекала Ольга Леонардівна. До речі, саме вона на початку 30-х познайомила Марію Павлівну з Іваном Семеновичем у Московському художньому театрі. Унизу були накриті столи. Затишно влаштувавшись, скуштувавши шампанського, присутні вели захоплюючу бесіду про музику, театр і поезію. А потім настав момент, коли Іван Семенович підвівся й заспівав. Не на прохання, а за поривом своєї душі. Ми, завмерши, слухали романси «Я вас любив» і «Я зустрів вас». Потім він виконав арію Ленського з «Євгенія Онєгіна», звертаючись до Ольги Леонардівни, а закінчився імпровізований виступ «Застільною» з «Травіати»...
Пам’ятаю, як одного разу, по закінченні застілля, влаштованого в саду, Марія Павлівна сказала, що їй настав час залишити гостей. Козловський підвівся і, несподівано для всіх, підхопив Чехову на руки, немов «пір’їнку», — він був високий, міцний і сильний. Спочатку гості розгубилися, але Марія Павлівна, з лукавою посмішкою, кокетливо запитала: «А це не небезпечно?» Козловський розсміявся і дбайливо відніс Чехову наверх... А у 1952 році, в день іменин Марії Павлівни (28 серпня), вона поїхала в Гурзуф до Ольги Леонардівни. Іван Семенович домовився в Ялтинському порту, і в Гурзуф прийшов спеціальний катер, на якому Козловський улаштував жінкам захоплюючу морську прогулянку. Марія Павлівна була в захваті! Адже в післявоєнні часи вона з Ялти нікуди не виїжджала, та й зі своєї кімнати виходила рідко — їй тоді було вже вісімдесят дев’ять років. Але вальс із Козловським вона танцювала чудово у 90 та 93 роки!
Коли Марії Павлівни не стало, Козловський все одно щороку приїжджав до Чеховського будинку, бував на могилі сестри письменника. Але в будинку він уже не співав до 9 вересня 1981 року. Тоді в «Артеку» відпочивали діти з музичної школи його рідного села Мар’янівки, і Іван Семенович разом із дітьми влаштував у дворі будинку концерт, що тривав близько п’яти годин! Саме з цього дня ми й почали щорічно відзначати День чеховського новосілля. На жаль, той приїзд Козловського в Ялту став останнім. Але наші з ним зустрічі тривали в Москві, де я бувала щороку. Іван Семенович запрошував на свої концерти, ми часто гуляли містом. Наша остання зустріч відбулася приблизно за півроку до його смерті.
— Якою вам запам’яталася Ольга Леонардівна Кніппер-Чехова, роль якої в долі Антона Павловича чеховознавці нині тлумачать неоднозначно?
— Нагадаю слова самого Антона Павловича, які зводять нанівець всі упереджені тлумачення: «Я тебе люблю — і більше нічого»! або «Адже я тебе люблю, знай це, жити без тебе мені вже важко», «Моє серце завжди тебе любило, і було ніжним до тебе»... У своїх спогадах Ольга Леонардівна писала: «...всі ми були захоплені незвичайною, тонкою чарівністю його особистості, його простоти, його невміння «учити», «показувати. ...І з цієї зустрічі почав повільно затягуватися тонкий і складний вузол мого життя»... Я вважаю, що Чехов і Кніппер любили один одного, і це головне! Ось що Антон Павловича писав Суворіну з Ялти: «Перед від’їздом я був на репетиції. Мене приємно вразила інтелігентність тону, і зі сцени повіяло справжнім мистецтвом, хоча грали й невеликі таланти. Ірина, по-моєму, чудова. Голос, шляхетність, задушевність — так добре, що навіть у горлі чешеться. ...Якби я залишився в Москві, то закохався б у цю Ірину»... Немирович-Данченко відзначив: «Кніппер — дивна, ідеальна Аркадіна». Станіславський засвідчив, що найбільший успіх випав на долю Кніппер. Купрін писав Чехову: «О.Л. Кніппер в «Чайці» перевершує все, що можна вимагати й очікувати від артиста». Про постановку п’єси, про гру акторів і реакцію глядачів докладно повідомляла Чехову сестра Марія Павлівна: «Учора йшла твоя «Чайка». Поставлено вона прекрасно. ...Акторку, матір Треплєва, грала дуже, дуже мила артистка Кніппер, талановита дивно, просто насолода була її бачити й чути так життєво, що забуваєш, що це сцена». 4 лютого 1899 року Марія Павлівна знову в театрі, а наступного дня надіслала до Ялти Чехову листа: «Була я вчора втретє на «Чайці». Дивилася із ще більшим задоволенням, ніж уперше і вдруге. Дуже, дуже добре грали. Вишневський нещодавно в нас гостював, запросив мене на сцену й перезнайомив з усіма артистами. Якби ти знав, як вони зраділи! Кніппер застрибала, я передала їй уклін від тебе. ...З якою любов’ю вони грають твою «Чайку»! Наприкінці цього листа Марія Павлівна написала: «Я тобі раджу позалицятися до Кніппер. По-моєму, вона дуже цікава»...
— Коли відбувся перший спільний приїзд Антона Павловича й Ольги Леонардівни до Ялти?
— Влітку 1899 року. Ольга Леонардівна зупинилася в сім’ї доктора Л. Средіна, а Чехов жив у готелі «Маріїно». Разом вони бували в Аутці, де йшло будівництво ялтинського будинку. Їй сподобався вид на море та гори. Чехов знайомив Кніппер з містом, вони робили спільні прогулянки до Гурзуфа, Массандри, Лівадії, Ореанди, письменник показував ті місця, які він так чудово опише у своєму оповіданні «Дама із собачкою». Восени 1899 року Московський художній театр поставив п’єсу Чехова «Дядя Ваня», де Кніппер із великим успіхом грала роль Олени Андріївни. Горький після перегляду спектаклю писав Антону Павловичу: «Кніппер — чудова артистка, чарівна жінка й велика розумниця»...
Коли навесні 1900 року Московський художній театр зібрався до Ялти, Ольга Леонардівна на запрошення Антона Павловича приїхала трохи раніше й оселилася в Чехових у новому будинку. Вона допомагала сестрі письменника Марії Павлівні та матері Євгенії Яківні в турботах із прийому гостей, яких тієї весни в Чехових було особливо багато. У ті дні дружба Антона Павловича й Ольги Леонардівни не лише зміцніла, а почала переростати у велике серйозне почуття. Відомо, що п’єса «Три сестри» писалася спеціально для Художнього театру, причому Чехов знав, хто з акторів яку роль виконуватиме. Про Машу він писав Ользі Леонардівні, як завжди, у жартівливому тоні: «Ах, яка тобі роль в «Трьох сестрах»! Яка роль! Якщо даси десять рублів, то отримаєш роль, а то віддам її іншій акторці...» 31 січня 1901 року відбулася прем’єра «Трьох сестер» після якої Ольга Леонардівна писала Чехову, який у той час лікувався за кордоном: «Як мені боляче, що ти не бачиш, як я граю Машу. З якою би радістю я грала б тобі її!.. Я якось зрозуміла, яка я акторка, усвідомила себе саму собі. Спасибі тобі, Чехов!». Ольга Леонардівна згадувала: «Всередині росло й міцніло почуття, що вимагало якихось певних рішень, і я вирішила з’єднати моє життя з життям Антона Павловича, попри його слабке здоров’я та мою любов до сцени».
Вони обвінчалися в Москві 25 травня 1901 року, поїхали на кумис у Башкирію, а на початку липня приїхали в Ялту.
— Після смерті чоловіка Ольга Леонардівна часто приїжджала до Ялти?
— Майже щороку до 1953-го. До 15 липня — дня пам’яті Антона Павловича. У цей час тут збиралися артисти Московського художнього театру, письменники, звучали музика, спів. Як цікаво в ці вечори було спостерігати за Марією Павлівною й Ольгою Леонардівною! Мені здавалося, що в цей момент я переносилася в інший світ. Ольга Леонардівна читала оповідання Чехова, частіше за інших звучали «Дама із собачкою», «Злий хлопчик», «Будинок із мезоніном».
— Ви зустрічалися із Кніппер-Чеховою тільки в Ялті?
— Ми спілкувалися й у Москві. Особливо радісними й теплими були зустрічі після 1953 року, коли Ольга Леонардівна вже не приїжджала до Криму. Вона дуже сумувала за Гурзуфом і ялтинським будинком, запитувала про кожне дерево в саду, посадженому її руками. Я завжди привозила величезні оберемки зелені із саду — гілочки магнолії, мушмули, лавра, кипариса, кедра, бамбука. Ольга Леонардівна занурювала обличчя в цю зелень, сиділа довго та глибоко дихала, вдихаючи аромат чеховського саду.
— А коли ви бачили Ольгу Леонардівну востаннє?
— У жовтні 1958 року, коли приїжджала в Москву на ювілей. Отримала від неї тоді безцінний подарунок — автограф на першому томі Зібрання творів А.П. Чехова: «Дорогій Аллі на добру пам’ять твого приїзду в Москву 22 жовтня 1958 р. О. Кніппер-Чехова». Через п’ять місяців, 22 березня, акторки не стало. Я приїжджала проводити її в останню путь, привезла оберемок зелені з її улюбленого чеховського саду....
— Найяскравіші спогади у вас збереглися, мабуть, про Марію Павлівну, з якою ви спілкувалися щодня протягом більше десяти років...
— Безумовно. Адже ми зустрічалися не лише по роботі, але й у години відпочинку, під час її спілкування із друзями й близькими, тобто в ті моменти, коли повністю розкриваються характер людини, її звички і вчинки.
— Якими словами ви б охарактеризували відносини між братом і сестрою, свідком яких ви не були, але напевно знаєте не лише з різних джерел, а й від самої М. Чехової?
— Краще, ніж сказав Чехов, не скажеш: «Марія Павлівна в нас головна. Я покладаюся у всьому на неї»! Одруження з акторкою Ольгою Леонардівною Кніппер не віддалило брата від сестри. Антон Павлович написав: «...До тебе в мене залишаться відносини незмінно теплими й гарними, якими були дотепер». Спільно проведене літо 1901 року в Ялті підтвердило це. Пізніше в Москві Марія Павлівна й Ольга Леонардівна жили разом, літні місяці проводили в Ялті й Гурзуфі. До речі, дачу в Ялті брат заповів сестрі, гурзуфський будинок — дружині.
— Наближається Новий рік, Різдво, а як відзначалися ці свята на «Білій дачі» за Чехова, Марія Павлівна розповідала?
— Шумних застіль скромний Антон Павлович намагався уникати. За власною ініціативою спілкувався з окремими людьми: доктором Альтшуллером, письменником Єлпатьєвським, з директрисою гімназії, де Чехов був у Раді попечителів, Варварою Харкеєвич. Письменники й артисти, з ким Антону Павловичу дійсно було цікаво, спеціально приїжджали до Ялти, але переважно в теплу пору. Всі свята у Чехових відзначали по-домашньому, обов’язково пекли пиріг. На Новий рік монетку запікали й називали цей пиріг «веселопот». Чехов особливо любив пиріг із капустою. До речі, коли письменник помер, то на поминальному столі теж був пиріг із капустою. У Чехових солодкі пироги не дуже прийнято було робити. Любили вдома хорошу грецьку кухню. Це ще з Таганрога повелося, де жили багато греків. Баранчиків готували. Саме ці традиції зберігалися й після смерті А.П. Чехова. Хто бував на прийомах, які влаштовувала Марія Павлівна, довго згадували, якою смакотою їх пригощали на «Білій дачі». Нині крім мене вже нікого не залишилося серед живих, хто бував на тих прийомах...
— А які напої любив Антон Павлович?
— Коли він був молодше, все пив, міг чарку горілочки пропустити. Чарочки в письменника були улюблені — «Ванька-встанька». Він любив пригощати всіх гостей, особливо Купріна. А ось кримське вино Антону Павловичу не дуже подобалося. Друзів він просив пива привозити. Якось Вишневський поїздом відправив узимку цілий ящик, а пляшки замерзли, і Чехов дуже журився...
— Розкажіть про останній день народження письменника...
— Свій останній день народження — 17 січня (29 січня за новим стилем) 1904 року Антон Павлович Чехов відсвяткував у Московському художньому театрі прем’єрою «Вишневого саду». Робота над п’єсою давалася важко. Хвороба прогресувала, але Антон Павлович, делікатний і терплячий, у своїх листах дружині й друзям скаржився лише на легке нездужання. Через хворобу Чехову доводилося іноді працювати в спальні, напівлежачи, за невеликим столиком, що й сьогодні стоїть біля ліжка. Напроти стола в спальні Антона Павловича шафа цінної деревини. Коли сім’я жила в Таганрозі, Євгенія Яківна, мати письменника, зазвичай ховала від дітей у цій шафі солодощі. Діти підходили до неї, вклонялися й жартома називали «дорогою» і «вельмишановною». Про це згадав А.Чехов, коли працював над «Вишневим садом»: один із персонажів п’єси — Гаєв — звертається до шафи з такими самими словами. У середині жовтня 1903 року п’єса була готова, і Антон Павлович відправляє її до театру. 20 жовтня отримав листа від Станіславського: «Зараз тільки прочитав п’єсу. Вражений, не можу прийти до тями. Перебуваю в небувалому захваті. Вважаю п’єсу кращою з усього прекрасного Вами написаного».
2 грудня Чехов виїхав з Ялти до Москви. Художній театр розпочав роботу над другим актом «Вишневого саду», і Антон Павлович був присутній на репетиціях вистави. Артисти вирішили скористатися моментом і влаштувати вшанування улюбленого письменника. Чехов чинив спротив, погрожував не прийти до театру, але режисери й артисти наполягли. Промову виголосив В. Немирович-Данченко: «Милий Антон Павлович! Вітання втомили тебе, але ти повинен знайти розраду в тому, що хоч почасти бачиш, яка безмежна прихильність до тебе всього російського грамотного суспільства. Наш театр такою мірою завдячує твоєму таланту, твоєму ніжному серцю, твоїй чистій душі, що ти по праву можеш сказати: це мій театр».
«Чехов, завжди добрий та усміхнений, на самому ювілеї не був веселим, — згадував К. Станіславський. — Коли після третього акту він, мертвотно блідий і худий, стоячи на авансцені, не міг угамувати кашлю, поки його вітали з адресами й подарунками, у нас болісно стискалося серце. Із глядацької зали йому крикнули, щоб він сів. Але Чехов насупився й простояв все довге й тягуче торжество ювілею, над яким він добродушно сміявся у своїх творах. Але й тут він не утримався від посмішки. Один із літераторів почав свою промову майже тими самим словами, якими Гаєв вітає стару шафу в першому акті: «Дорогий і вельмишановний: (замість слова «шафа» вставив ім’я Антона Павловича) — вітаючи Вас і т.ін. Ювілей вийшов урочистим. Сам спектакль мав середній успіх, і ми засуджували себе за те, що не зуміли з першого ж разу показати найбільш важливе, прекрасне і цінне у п’єсі».
Вистава «Вишневий сад» у постановці Станіславського й Немировича-Данченка була зіграна в театрі 1209 разів і мала величезний успіх. У ній грали: Кніппер-Чехова — Раневська, Станіславський — Гаєв, Москвін — Єпиходов, Качалов — Трофімов, Леонідов — Лопахін, Артем — Фірс, Муратова — Шарлота.
Нині в ялтинському Домі-музеї А.П.Чехова (у кабінеті письменника) зберігаються подарунки, зроблені Антону Павловичу на тому ювілеї: дерев’яні різьблені скриньки стародавньої роботи — подарунок Станіславського. У своїх спогадах він писав, як Антон Павлович жартівливо скаржився, що його завалили стародавніми речами: «Я ж тепер без кабінету. Там же музей, послухайте». — «А що ж потрібно було Вам подарувати?» — поцікавився я. «Мишоловку. У нас же миші. Оcь Коровін надіслав мені вудку. Послухайте, це ж чудовий подарунок».
Розглядаючи реліквії, що нагадують про Чехова, який писав про безмірну цінність людської душі, її шляхетність, незахищеність і здатність не зраджувати собі в нелюдських умовах, коли розумієш, що немає нічого прекраснішого й величнішого за слабку й не знаючу «як треба жити» людину.
Розмовляти з Аллою Василівною можна цілодобово. Її пам’ять — безцінне джерело, з якого можна черпати відомості про минуле, пов’язане з письменником, улюбленим людьми різного віку й національності. Хочеться сподіватися, що піддасться Алла Ханило на умовляння і видасть книжку спогадів, матеріалів на яку більш ніж достатньо (її публікацій у різних виданнях на важкий фоліант вистачить).
На одній із книжкових полиць в Алли Василівни стоїть томик із зібрання творів Джека Лондона з повістю «Маленька хазяйка великого будинку», на якому Самуїл Маршак залишив жартома автограф за англійського класика. З його легкої руки Аллу Ханило в Ялті називають «маленькою хазяйкою Чеховського будинку». На видному місці стоїть фотографія Івана Козловського, з яким Алла Василівна дружила сорок п’ять років. На ній знаменитий співак вивів акуратним почерком: «Алло, мила, ти наша надія й сподівання»... Якщо ви будете в Криму, то обов’язково відвідайте Музей-садибу, постарайтеся потрапити на екскурсію по «Білій дачі», яку веде Алла Василівна Ханило, і ви на все життя запам’ятаєте все, що вона розповість, а також цю чарівну тендітну жінку, справжнього ентузіаста й захопленого чехознавця.
