У 1962-му, коли в США расова сегрегація доживала свої останні роки, але ще не була подолана остаточно, трапилася одна дивовижна історія. Знаменитий джазмен-піаніст і композитор, афроамериканець Доктор Дон ШИРЛІ, винайняв італоамериканця Тоні «Базіку» ВАЛЛЕЛОНГА водієм для тривалого турне по південних штатах. Тобто якраз в осерді сегрегації та махрового расизму. Валлелонга на ту мить працював викидайлом у нічному клубі «Копакабана». До речі, завдяки цій роботі почалася його кар’єра в кіні: саме в клубі Тоні познайомився з Френсісом Фордом КОППОЛОЮ і, кінець кінцем, зіграв епізод у «Хрещеному батьку» (1972), а потім — ще 19 ролей в інших фільмах. Що ж стосується турне, то воно мало наслідком тривалу дружбу двох дуже несхожих особистостей.
2017-го стало відомо, що голівудський режисер Пітер ФАРРЕЛЛІ, відомий переважно невибагливими комедіями на кшталт «Тупий і ще тупіший», разом з сином Тоні, Ніком ВАЛЛЕЛОНГА, й Брайаном Хейесом КАРРІ пише сценарій про ту давню пригоду, а неодноразовий номінант «Оскара» Вігго МОРТЕНСЕН зіграє одну з головних ролей у новому проекті.
Мортенсену дісталася роль Тоні. А Махершала АЛІ, який 2016-го одержав акторський «Оскар» за драму «Місячне сяйво», перевтілився у Дона Ширлі.
Що таке «Зелена книга»? Це путівник для мандрівників з небілим кольором шкіри; оригінальна назва — The Negro Motorist Green Book. У книжці вказані готелі й ресторани на півдні США, куди дозволено входити «кольоровим». Дон бере цей посібник у дорогу, аби уникати неприємних ситуацій. Але вони все одно трапляються регулярно, бо Дон (який до всього іншого ще й гей) регулярно порушує ганебні кордони, а з другого боку Тоні з усією пристрастю своєї простої натури обурюється повсякденною дискримінацією й пускає в хід кулаки навіть там, де цього робити не треба. Обурюватися дійсно є чим. Расисти-поліцейські, для яких будь-який чорношкірий — злочинець. Ресторан тільки для білих, де афроамериканець може виступати на сцені хоч весь вечір, але повечеряти в залі з усіма йому зась. Словом, типове соціальне роуд-муві з доволі передбачуваним сюжетом.
І було би це не так уже й цікаво, якби не блискучий дует головних акторів. Це ідеальний контраст, це боротьба та єдність протилежностей, вибухове зіткнення темпераментів. Мортенсен заради зйомок набрав додатковий десяток кілограмів й ідеально вжився в амплуа «добра з кулаками». Алі веде складнішу партію, поєднуючи, з одного боку, аристократичну незворушність, яка доходить до стоїцизму, з другого — глибоко притамовану вразливість, яка в критичну мить може вирватися назовні спалахом емоцій. Увесь цей спектр станів Махершала відіграє майстерно й тонко, частково повторюючи малюнок ролі в «Місячному сяйві». І так вони з Мортенсеном прямо на наших очах створюють історію двох людей, які в інакших умовах не зустрілися б.
Тож саме це поєднання добротної, або, як сказав би ГОДАР, «плотницької» режисури, чіткості послання й бездоганного акторства вивело «Зелену книгу» у фокус різноманітних журі: приз на кінофестивалі в Торонто, три «Золотих глобуси» (найкраща комедія/мюзикл, найкращий актор другого плану» (Алі), найкращий сценарій), п’ять номінацій на «Оскар».
Разом з фільмом Фарреллі у номінації потрапила також інша комедія про расову дискримінацію — «Чорний куклускланівець» Спайка ЛІ. А якщо ще додати кінобіографію Діка ЧЕЙНІ «Влада» (Vice, Адам МАККЕЙ), то стане очевидним, що Голлівуд нині переживає період політизації, подібного якому вже давно не було. І на те є вагома причина.
Кіно трампівської ери — дійсно прямолінійне. Воно на позір може змальовувати події 30-, 40- чи 57-річної давнини, але насправді — розказувати про сьогодення, про цей дивний і недобрий час, коли проблеми, здавалося б, розв’язані ще в минулому столітті, знову набули обпікаючої злободенності.
Дон і Тоні влаштували на екрані власну маленьку Революцію Гідності. І перемогли. Гідність завжди перемагає. В тому і є надія сьогоднішньої Америки.
