Набираючи висоту, літак наповнився яскравим сонячним світлом, залишаючи внизу мокро-сірий і вогкий передвесняний Київ. Сонце було таким яскравим, що довелося прикрити фіранки ілюмінаторів. А кілька годин потому світло за вікном невловимо змінилося. Ні, воно не потьмяніло, а набуло багатства відблисків моря, що перекликалося з небесним світилом, — наш «Боїнг» заходив на посадку з моря — і далеко внизу проступив такий знайомий за картинками, хмарочосний, цілком нью-йоркський пейзаж. Але сідали ж ми не в аеропорту Кеннеді, нас гостинно чекала головна повітряна брама Ізраїлю — Бен-Ѓуріон.
ПРЕЛЮДІЯ ФЕСТИВАЛЮ — ПЕРША ЗУСТРІЧ
Щоразу не втомлююся дякувати Богові за обраний фах, який дозволяє багато подорожувати, знайомлячись із новими місцями й людьми. Але так сталося, що за всього географічного фестивального різноманіття, до цієї країни я потрапила вперше, якось не складалася наша з нею зустріч. І зустріч ця мене приголомшила. Приголомшила не лише помітним відчуттям історії людства, але й неймовірним умінням молодої країни не тільки обжити, але й перетворити на квітучий оазис, здавалося б, непристосовану для існування землю.
Міста, які практично переходять одне в одне, — територіально Ізраїль дуже невеликий — не схожі одне на одне, дуже продумано прив’язані до місцевості і створені для зручного й радісного життя, потопають у зелені та різноманітті екзотичних барв. Кольорова гамма така велика, що, здається, вона розсовує своїм багатоцвіттям веселку. А побачивши, що до кожної травиночки підведена трубка для краплинного зрошування, хочеться низько вклонитися тим, хто це створив і підтримує.
Взагалі тут дуже гостре відчуття надзвичайного смаку до життя — багато веселощів, усмішок, доброзичливості. Можливо, це дається розумінням усіх звершень і бід, щастя й помилок людського племені від Авраама до наших днів.
Єрусалим із його численними храмами, синагогами та мечетями, як не дивно, дає мудрість розуміння єдиного Бога і справляє враження вищої толерантності й терпимості. До різних конфесій, різних звичок — в одязі, їжі, устрої життя. І це при тому, що в Ізраїлі релігія не відділена від держави, і релігійна громада відіграє величезну роль і в політичному житті країни. Крім хрестоматійних туристичних маршрутів старим містом, тут багато театрів, концертних залів (включаючи зал під відкритим небом, із дивовижною акустикою), музеїв, одна з найбільших у світі Сінематек із милим ресторанчиком — місцем традиційної зустрічі місцевої та заїжджої богеми. І приголомшуючий своїм трагізмом музей Катастрофи Голокосту.
Центром площі у 18 гектарів, яку займає Яд Вашем, знаменитий історичний музей Катастрофи Голокосту, є скляна призма, вершина якої виступає високо над землею. Вона немов тягнеться до життя, до світла. Ця дивна архітектурна конструкція, споруджена відомим у світі архітектором Моше Савді, відводить відвідувачів униз, до трагічних скельних лабіринтів бічних відсіків, що виявляють біль і страх, заборону на життя й зухвалу сміливість жити, людську ницість і зраду, і презирство до страшної небезпеки заради порятунку життя, викреслених із нього людей. Це місце скорботи, гордості та святої віри в неможливість повторення зла. Музей відкривав мені свої таємниці завдяки його співробітнику, колишньому рижанину, професору Арону Шнеєру. Пам’ятати минуле, створювати майбутнє — таке його гасло, яке невпинно підтримує величезний колектив його працівників, на чолі з колишнім бригадним генералом Авнером Шалевом. Уся його сім’я слугувала утвердженню і процвітанню країни ще з часів піонерів, і пан Шалев твердо переконаний, що виконує місію першорядної важливості — через Біль, Горе та Співчуття, відкриває людям загальнолюдські цінності. Музей веде велику освітньо-просвітницьку роботу. Тут проходять семінари, конференції, приїжджають учителі з усього світу, які викладають історію. Нещодавно були педагоги з Західної України. А завдяки добрим україно-ізраїльським відносинам у виставковій залі знайшли своє постійне місце знамениті малюнки Бруно Шульца.
Та приїхала я на фестиваль сучасного мистецтва Ізраїлю, МЗС якого запропонувало таку насичену програму, що лише кілька постфестивальних днів дозволили трохи познайомитися з цією дивовижною країною. Тут на невеликому просторі, немов у підручнику географії, розмістилися всі кліматичні пояси — пустеля і три моря, гори і сніг, сонце й вітер, волога й сухість. І ще тут багато дзвінкого, прозорого повітря. Маленька — величезна країна.
ВАРІАЦІЯ I — РІЗНОМАНІТТЯ ТЕАТРУ
Театр у Ізраїлі — явище доволі молоде, невластиве національній культурі, так само, як і сучасний балет, що став органічною її частиною. Він перебуває у постійному розвитку, і його поступальний рух, що прискорюється, повний азарту й пошуку. Театральних труп набагато більше, ніж театральних будівель, хоч і на їхню відсутність гріх скаржитися. Від ультрасучасних комплексів Оперного та Камерного театрів, через класичну будівлю «Ѓабіма», до маленького театру у старовинній Яффі та розташованого у старих гаражах театру «Тмуна».
Ансамбль Тмуна-театру був заснований Навою Цукерман 1981 року й поставив понад 20 п’єс в Ізраїлі та за кордоном до того, як 1999-го був відкритий Тмуна-центр. Упродовж цього періоду була розроблена цілковито нова, особлива театральна мова. Початковою метою колективу було надання простору для творчості у мистецтві театру, руху, музики та драматургії. Особлива увага в сучасному театрі Ізраїлю приділяється такому собі міксу пантоміми й балету. Метою цих робіт був розвиток здібностей учасників у особистій експресії, послуговуючись лише однією мовою — мовою тіла. Про такі вистави ми ще поговоримо нижче.
Культурний центр Тмуна було відкрито понад чотири роки тому як базу для ансамблю Тмуна-театру й інших незалежних артистів і ансамблів.
Щороку центр проводить 550 театральних, 80 танцювальних постановок, 50 літературних проектів, 40 концертів сучасної музики та 150 вистав відомих ізраїльських артистів, не враховуючи 100 постановок самого Тмуна-театру. Центр має чотири унікальні простори для вистав, у яких проходить понад 900 культурних подій на рік.
«Одягнута нагота» — монодрама, написана Міккі Пелеѓ-Ротштайн, актрисою театру Ѓабіма. Вона звернулася до літературної творчості у час, коли відійшла від театральних справ, ставши мамою. П’єса стала кращою монодрамою 2007 року. Поставив її режисер Норман Ісса, а Міккі точно, тонко й потужно зіграла у ній неймовірну історію молодої дівчини, котра вибудовує стосунки з вітчимом за спиною своєї глухої матері.
Фантастично смішне шоу «Хаотичний Одіссей» присвячене пригодам Одіссея, царя Ітаки. Частини міфологічних пригод Одіссея вплітаються в історію ексцентричної італійської сім’ї. Романтик-чоловік, його любляча, проте домінуюча дружина, старий батько, який постійно потребує допомоги, та їхній новонароджений галасливий малюк упаковані, мов сардини в банку, в маленький будинок. Чоловік тікає від рутини побуту у вигадані пригоди, натхненний Одіссеєм.
Три актори-клоуни грають незлічену кількість персонажів, вводячи їх у божевільний ритм, граючи на музичних інструментах, танцюючи й виконуючи арії. Це витончене, смішне і високопрофесійне творіння трьох клоунів — Федора Макарова, учасника легендарної клоунської трупи Слави Полуніна «Снігове шоу», Йолани Ціммерман («Скандальні клоуни», «Ла Газетта») й Ноама Рубінштейна — режисера, актора, композитора, що працює в театрі «Кліпа». Поставила виставу Маша Неміровські, зробивши це дуже вигадливо за цілковитого мінімалізму сценографії. Продюсер — Аліна Фельдман.
Вистава «Охоронець часу» по-новому досліджує події військового часу, коли над світом реально нависла загроза фашизму. Молодий жінкоподібний німецький гомосексуаліст і консервативний немолодий єврей-годинникар опиняються в одній камері концентраційного табору Заксенхаузен. Здавалося б, між ними немає нічого спільного. Однак у процесі роботи з налагодження годинників для нацистів, підозри, недовіра, байдужість і забобони відступають, відкриваючи шлях зворушливій і щирій дружбі. Постановник і автор п’єси — Рой Горовіц. Він же грає роль Ганса. Рамі Барух — годинникар Беньмін. Капо — Кобі Лівн.
Вистава з успіхом проходить у Ізраїлі, отримала премії на театральних фестивалях у Канаді та Франції, з тріумфом гастролювала Європою.
Історики театру пам’ятають, скільки слів захвату було написано з приводу вистави Євгенія Вахтангова та Анни Робіної, поставленої ними за п’єсою «Дібук». Прем’єра однойменної витсави, показаної в маленькому, романтичному театрі у Яффі, надихнулася тією самою постановкою молодого Вахтангова й малюнками Шагала, німецьким експресіонізмом і... «Мапет-шоу» Гансона. Використовуючи різноманітні стилі, поєднання гри акторів і великих ляльок, видимість їхніх маніпуляторів створює алегорію матеріального світу, контрольованого духом і словом. Взаємодія між актором і лялькою, маніпулятором і маніпульованим, є новим баченням «Дібука». П’єса протиставляє особистість суспільству, вільнодумство — традиціям і порушує багато важливих питань за допомогою цікавої лялькової вистави. Це стара історія двох коханців, розлучених батьком нареченої, яку поставив Шмуель Шохад.
Ще одна вистава, яка поєднує сучасне лялькарство з театральною майстерністю, — «Ешет» — ѓрунтується на біблійній історії з «Книги буття». Тексту мінімум. У виставі беруть участь два танцівники-лялькарі та п’ять ляльок, які й розігрують усі сцени. Режисер-постановник — Еліт Вебер. Актори — Ренана Раз і Ювал Фінѓерман.
Унікальний проект «Каміння» — нове уявлення про театр вулиць. В основі пантоміми «Пам’ятник повстання у Варшавському гетто» роботи Натана Рапопорта и «Каміння» розповідає історію повстання через ожилі скульптури. Фігури, висічені у бронзі, оживають, чуючи голоси минулого. Переплітаючись зі звуками теперішнього, вони ведуть крізь час і глибини свідомості. Вистава розповідає про пристрасть до життя, героїчний міф перемоги духу в сучасному світі. У ній беруть участь шість мімів, які, використовуючи унікальний саундтрек, візуальні метафори й тонку майстерність дії, створюють нову театральну мову. Вистава була визнана кращою на театральному фестивалі у Хорватії (2008), отримала приз глядацьких симпатій в Іспанії (2007). За театральним дайджестом увійшла до переліку десяти кращих вистав Німеччини (2007). Шоу бачили в Німеччині, Португалії, Нідерландах, Бельгії, Хорватії, Іспанії та Бразилії.
Сюжет книги «Жінка, яка бігала з вовками» ліг в основу ще одного цікавого експерименту. «Маріпоза» — у перекладі «метелик» — це жіноча вистава про жінку, в якій беруть участь жінки, передаючи її значення унікальною театральною мовою без слів. Хореограф Галя Фрадкін і актриси досліджують світ жінки за допомогою переплетення різнокольорової пряжі, створюючи розлогу палітру театральних образів. Сім актрис в’яжуть в’язь оповідання під прекрасну сучасну музику Хіліт Розенталь.
Шоу «Матіне» — театральна посвята мистецтву кінематографії та індустрії Голівуду через рух і пантоміму. Супермен, Кінг-Конг, Рожева пантера, Брюс Лі, Фредді Крюгер і багато інших — усі на сцені. Потужні бої, вражаючі ефекти, вибухи, подорожі, романи і драми без слів. Шоу, повне життя і значення. Вистава складається з чотирьох сегментів, кожен із яких відповідає певному типу кінофільмів. Класика кіно за допомогою міфів західної культури постає перед нами. Представляють ці міфи, кліше й персоналії унікальним, новим і гумористичним чином. Критика й пародія пліч-о-пліч. Режисер — Цвіка Фішзон.
ВАРІАЦІЯ II — МУЗИЧНІ АЛЮЗІЇ
Музика — найбільш традиційна частина національної культури Ізраїлю. Тут постійно звучить класика, клейзмерська музика, характерна для європейського єврейства, сучасна музика, шансон і рок. У запропонованій нам програмі брали участь відомі далеко за межами країни музиканти-виконавці з найрізноманітнішими програмами.
Зохар Фреско є сьогодні одним із найдивовижніших перкусіоністів. Його унікальна техніка знайшла шанувальників по всьому світу. За останні десять років він записав спільно з Ахіноам Ніні безліч саундтреків як в Ізраїлі, так і поза його межами. Він грав із Ѓлен Велес, Устадом Закіром Хусейном, Ахмедом Мессерлі, Філіпом Ѓласом, Россом Далі. Нещодавно вийшов його спільний альбом з Ара Дінѓджіяном «Вірменин в Америці». Він бере участь у тріо «Мостзер Даніельсон Фреско» з піаністом Лешеком Мостзером і басистом Ларсом Даніельсоном. Спільно вони записали два альбоми «Час» і «Між нами і світлом», які стали платиновими.
Один із найбільш «дорослих» ізраїльських рок-гуртів «Нікмат ха Трактор» («Помста трактора») заснований 1988 року в Тель-Авіві Аві Балалі й Офіром Лейбовіцем. Золотим став їхній альбом «Акустична кухня». У своїй грі гурт використовує піаніно, скрипку, акустичну гітару, ударні, флейту, свистки та дзвоники. Вокал — Аві Балалі.
«Хабанот нечама» — жіночий гурт, заснований 2004 року. Всі свої пісні вони пишуть самі. У складі гурту три вокалістки — Кароліна, Дана Адіні та Яель Декельбаум. Їхній дебютний альбом за три тижні після виходу став золотим, а невдовзі і платиновим. Виконавиці називають свій стиль реггі-сол-фолк. Гурт бере участь у європейських фестивалях, виступав на сценах Радіо-сіті мюзик-хол і Кодак-театру в США. Кожна з дівчат також виступає з сольними концертами, знімається в серіалах. Назва — «Комфортні дівчата» — була вибрана ними як символ творчої співпраці та взаємного комфорту.
Міра Анвар Авад — палестино-ізраїльська співачка. Народилася в Галілеї. Її батько — палестинець Анвар, а мати — болгарка на ім’я Снєжанка. Крім виконання пісень, вона грає в Камерному театрі Тель-Авіва, знімається в кіно й телесеріалах. Планується, що вона представлятиме Ізраїль на конкурсі Євробачення в Москві.
Гурт «Eve’s women» («Євині жінки») почався з ідеї створення нової та привабливої єврейської музики. Стилю, що поєднує Захід і Схід, старе й нове. Його репертуар складається і з традиційної музики, і з оригінальних композицій в унікальному стилі етно-джазу. Як завжди, жінки додають особливої жіночності єврейській музиці. Гурт виступає в Ізраїлі й далеко за його межами, бере участь у фестивалях. Провів успішні тури в Китаї, Греції, країнах Східної Європи, Великій Британії, Данії та Іспанії. У квітні цього року планується турне по США й Канаді.
«Oy Division» — цей гурт представляє відродження старої східноєвропейської єврейської музики в однойменному дебютному альбомі. Вони не створюють сучасної клейзмерської музики і не намагаються осучаснити стару. Просто відроджують практично забуту довоєнну єврейську музику в її оригінальному звучанні. Автентичність звучання досягається завдяки детальному дотриманню канонів початку ХХ сторіччя, отриманим із перших записів клейзмерської музики. Гурт пояснює вибір жанру прагненням зрозуміти своє коріння і якоюсь мірою протипоставити себе сучасній музичній культурі. Вони відомі в Ізраїлі та за кордоном. Засновник гурту Ассаф Талмуді нещодавно ввів щомісячний музичний марафон у Тель-Авіві. Цей гурт — мандрівний музей, що розповідає про традиції предків, драматизм, горе і радощі.
Самір Макхуль, вокаліст і музикант, бере участь у всіх найбільших музичних фестивалях в Ізраїлі й по всьому світу. 2004 року випустив перший альбом. Композиції Саміра поєднують у собі класичну арабську, турецьку та візантійську духовну музику. Він співпрацює з багатьма знаменитими виконавцями. 2009 року планується випуск нового альбому, записаного з відомим перкусіоністом Ітамаром Доарі.
Композитор, баяніст, піаніст, контрабасист, аранжувальник і продюсер Борис Малковський народився в Одесі 1972 року. З 1990-х виступає як джазовий піаніст і баяніст. Записав понад 30 альбомів джазової, фольклорної та сучасної музики. Брав участь у багатьох фестивалях, співпродюсер Московського арт-тріо. Влітку 2009-го планується тур по США спільно з Норвезьким камерним оркестром.
Дін-Дін Авів — одна з найвідоміших ізраїльських співачок останнього часу. Її вдалий дебютний альбом «Spdotay» став золотим і виграв приз у номінації «кращий молодий артист» 2006 року. Вона ж отримала популярність ще до виходу цього альбому, беручи участь у проектах «Ѓайя» та «Ідан Рейчел». Нещодавно вийшов її другий альбом «Af Lo Mila».
ВАРІАЦІЯ III — ВІДКРИТТЯ БАЛЕТОМАНА
Сучасний балет Ізраїлю — предмет любові глядачів і гордість країни. Він відомий і шанований поціновувачами сучасного танцю в усьому світі. Щорічно в Сюзан Делаль Центрі проходить один із найбільших міжнародних форумів сучасного балету, в якому беруть участь кращі світові та місцеві колективи.
Сучасний танець в Ізраїлі має свій яскравий індивідуальний шлях. Початок його майже співпадає з початком ХХ сторіччя й сягає корінням манірної елегантності англійців, які з’явилися в цих місцях тоді, й німецького експресіонізму. Часто балетні вистави — це цікавий мікс, закладений у лібрето, підкріплений поезією, оригінальною музикою та незвичною пластикою сучасної хореографії.
У програмі була представлена безліч цікавих, несхожих одна на одну вистав. Зупинюся на двох полярно протилежних. «Батшева данс компанія» показала балет «Мангер» («Торговець») — виставу, що досліджує динаміку станової ієрархії, влади, гідності й тих компромісів, на які необхідно піти, аби вижити. Сюжет ѓрунтується на різних джерелах — п’єсі Жана Ѓене «Діви» та фільмі Роберта Альтмана «Ѓосфорд парк», а також на житті й роботі Бруно Шульца. Хореограф — Барак Маршалл. У виставі бере участь вся трупа, яка заражає залу емоціями неймовірної потужності. А підкріпляються вони тим, що за дуже скупої сценографії оформлення сцена вмить міняється за рахунок гри світла. І тут не можна не відзначити абсолютно божевільне технічне оформлення зали.
Балет «Ов» — це інструмент, за допомогою якого жива людина може спілкуватися з душами мертвих, — показали Офер Амрам і Ренана Раз. Він є результатом співпраці відомих ізраїльських хореографів і був створений як вираження їхніх обопільних інтересів у єврейському фольклорі й культурі їдиш. Це їхня третя спільна робота. Вистава є комбінацією танцю, анімації та музики. Це знов історії Ханаана та Лії, їхніх пов’язаних у вічності душ, які постійно шукають одна одну і в матеріальному, і в духовному світі. Йдеться про розмитість ідентичності й форм — чоловічої та жіночої, жіночої та чоловічої. Вистава зроблена для Єрусалимського фестивалю 2008 року.
— В музиці, написаній для «Ова», — говорить керівник ансамблю клейзмерів і автор музики Раллі Марѓаліт, — я спробував балансувати на межі сексуальності та традицій, сучасності та класики. Я намагався цією музикою передати атмосферу єврейського поселення у Східній Європі, де, власне, і відбувається дія. Контрабаси і традиційна скрипка — єврейська душа, що грає в нижніх октавах, — нагадують про те, що це лав-сторі. Але йдеться про кохання, швидше, демонічне, потойбічне.
Сучасний балет Ізраїлю цікавий, повний енергії та філософії. Він вабить і зачаровує, як і сама ця маленька, величезна країна. І я радію з того, що кияни найближчим часом матимуть можливість познайомитися з одним із кращих хореографічних колективів Ізраїлю — «Кібуц Данс Компанії». Балет «Kef-kafim» — балет про свіжість сприйняття життя, про радощі буття. Вільна мова танцю випромінює захват руху, ритму, збуджує уяву. Виставу можна буде подивитися у Палаці «Україна» 23 квітня. У таких випадках кажуть: приємного перегляду.
