Отож з погляду високих завдань, поставлених перед нашою культурою («вчитись, вчитись і ще раз вчитись у Заходу»), постановка ця — чистісінька примха, котра навряд чи зможе чогось навчити підростаюче покоління українських нью-буржуа. Хіба що задовольнить потреби малосвідомих верств населення, котре, як і режисер, мабуть, полюбляє знущатися з етичних максим.
Знущанням з високих почуттів (не лише античних, а й наших доморослих) патріотів була й попередня вистава Дмитра Богомазова «Філоктет-концерт» на слова Софокла, де під сумнів ставилася сама ідея активної громадянської позиції та самопожертви задля неї. Проте це були лише квіточки. Мюссе приніс плоди. До того ж, незважаючи на суцільну антисуспільну їхню спрямованість, смачні.
В основі сюжету комедії Альфреда де Мюссе — дурниця, шкідлива як з точки зору високих європейських ідеалів, здорового глузду, так і з погляду тих ідеалів, якими останні роки живе уся наша батьківщина: якийсь Челіо вбив собі в голову, що він нібито закохався в Маріанну; так само Маріанна вбила собі в голову, що вона чесна дружина, і її чоловік (суддя) вбив собі в голову, що він стоїть на сторожі суспільних і родинних інтересів; так само і Оттавіо, гульвіса й шибеник, вбив собі в голову, нібито він будь-що хоче допомогти своєму приятелеві Челіо оволодіти Маріанною... Далі — суцільні примхи усіх без винятку персонажів: суддя стає кілером, закоханий Челіо — трупом, неприступна Маріанна — оголошує день широко відчинених дверей для першого зустрічного тощо.
Незворушним залишається лише головний герой вистави — вулкан, біля підніжжя якого й розгортається дія. Він майже увесь час багатозначно пхекає, кахикає, ніби підкреслюючи глибинні процеси, що відбуваються між людьми й водночас їх спростовуючи. Тому що виверження все одно не відбувається, не відбудеться, та й не треба, щоб воно відбулося. Як і персонажі, він лише кахикає. Можу кахикати, а можу й не кахикати (перефразовуючи класика, він міг би сказати: «Вередую, отже, існую!»). Так само поводяться й персонажі вистави: можу бути суддею, а можу бути й убивцею; можу бути вірною дружиною, а можу стати й зразковою шльондрою; можу бути палким закоханим, а можу стати й крижаним трупом, яка різниця?!
Проте персонажі цієї вистави аж ніяк не схожі на відморожених привидів. Навпаки. Усе, що не пропонує в своєму меню життя, вони сприймають як суцільний бенкетний десерт. Вірність? Дуже добре. Зрада? Ще краще.
«Якось двадцятеро молодикiв, бiльша частина яких стояла на шляху до блискучої кар’єри, зiбравшись разом у одному з найблискучiших паризьких ресторанiв «Пале-Рояль», завершили розкiшну вечерю великою кiлькiстю порожнiх графинiв, які з очевиднiстю виявили всю міць молодого апетиту учасникiв бенкету...,» — так починається один з творів Мюссе. Але таким міг би бути й пролог до вистави, присвяченої саме цьому потужному апетитові до життя. Це — маленький бенкет біля підніжжя великого кахикаючого вулкану, бенкет з нагоди ще одного дня життя, з нагоди сходу (або заходу) сонця, з нагоди коротенького перехідного періоду від материнського лона до сирої землі, у процесі якого варто розслабитись i спробувати отримати насолоду.
Але насолоду можна отримати лише у винахідливій компанії, яку й зібрав у виставі режисер Дмитро Богомазов (сам він, здається, мусить бути визнаним найпершим любителем життя і переможцем у змаганні за кращий апетит).
Поряд з ним — вишуканий Олександр Курій, чиє музичне оформлення логічно продовжує його попередні вистави (хоча б «Чарівницю», де українські парубки й дівчата з п’єси Івана Карпенка-Карого кохали і вбивали в супроводі «Вестсайдської історії» та інших не менш несподіваних мелодій).
Далі — двійко майстрів життя — Олександр Ганноченко і Лев Сомов, котрі, за обсадою, мусять виголошувати слова малосимпатичних персонажів — Клаудіо й Тібіа (судді-вбивці та його помічника). Вони задають тон виставі, розігрують, ні, точніше, проживають рідкісну мить життя, котра називається «насолодою». Власне, цим двом магістрам і судилося зіграти кульмінацію вистави, що мусила б носити назву «Життя — прекрасне». Двоє кумедних чоловічків палять сигари. Але як вони це роблять! Обидва вони, навіть у пихатій манірності своїх героїв, проживають мить щастя, після якої, здається, можна й на плаху (а вона, до речі, й чекає на усіх цих шибеників).
Менш пустотливими виявилися закоханий Челіо (Володимир Цивінський) та його приятель, enfant terrible життя, Оттавіо (Олександр Гетьманський), але для цього у них були вагомі підстави: матерія, з якою вони гралися, носила ім’я «кохання».
Не відстав від компанії і художник Олег Луньов (котрий змушений був споруджувати свою декорацію з тієї самої матерії, що й наші сни, надії, обіцянки про щасливе майбутнє 2010 року).
І звичайно ж, жінки — соковита, наче натюрморт, фламандська мадонна Розалінда у виконанні Тетяни Комарової, крижана примхливиця красуня Маріанна (Алла Масленникова) і настирлива спокусниця Чіута (Дар’я Лобода).
Глядачеві, навіть якщо він вже труп, залишається із сумом виголосити щось афористичне на кшталт «Щоб не було соромно за бездарно прожиті роки» (у цій країні) і, можливо, з ще більшим апетитом продовжити бенкет життя біля підніжжя недолугого вулкану, з кратеру якого долинає та ж сама дурнувата погроза — приховане під величним лахміттям кахикання, маленький димок — більш нічого. Лише всесвітній театральний unplugged, в якому «вимкнуті з розетки» митці, граючи задля власної насолоди, виконують звичайнісінький акустичний спектакль.
