Програми 59-го Берлінського кінофестивалю спочатку викликали лють, спрямовану на відбірників, а потім її заступило глухе невдоволення. Кількість фільмів зашкалювала й вирізнялася настільки низькою, настільки далекою від елементарної санітарної норми якістю, що лишалося тільки посилати ноту протесту керівництву Берлінале. Нудним «Інтернаціоналом» Тома Тиквера, колись талановитим німецьким режисером, котрий знімає тепер по-англійськи мегапроект про корумпованих банкірів, що наживаються на продажу зброї, фестиваль відкрився. На закритті показали жвавий зразок мейнстриму «Рай — це Захід» немолодого Коста-Гавраса, колись класика політичного кіна, який робить нині казкове роуд-муві про пригоди грека-нелегала на шляху до Парижа. Фільми молодих європейців, котрі колись подавали надії, та спокусилися голівудськими амбіціями, також зазнали фіаско. Лукас Мудіссон був ошиканий за «Мамонта» — простецьку критику глобалізму в гламурних картинках. Страждаючих американських міліонерів-трудоголіків протиставлено тут нещасним філіппінцям, які обслуговують мешканців Манхетена, «у той час як» їхні діти корчаться від убогості в Манілі, потрапляючи до рук туристів-педофілів. Стівен Фрірз згадав давній успіх своїх «Небезпечних зв’язків» і занурився в розкішну фактуру Бель епок, вирішивши екранізувати «Дорогушу» (роман Колетт) про пристрасть старіючої куртизанки (Мішель Пфайффер) до молодого коханця. Стівен Долдрі, обласканий, коли працював у Англії, за «Біллі Еліота», зняв сентиментальний голівудський продукт про Голокост і про еротичний зв’язок юного німця зі статевозрілою кондукторкою трамвая, в минулому — простодушною охоронницею в Аушвіці, яка чесно виконувала обов’язок законослухняної німкені. Чен Кайге задумав перевірити, чи спрацює успіх фільму «Прощавай, моя наложнице»? Цього разу до конкурсу потрапив його байопік геніального артиста Пекінської опери Мей Ланьваня, дія якого триває із двадцятих по шістдесяті роки і знайомить, просвіщаючи, з екзотичною культурою.
І все ж цього року на Берлінале можна було видивитися кілька гідних картин. Дивно, що всі вони були відзначені журі. Але спочатку про важливу — і не лише у контексті Берлінале — картину, показану в престижній паралельній програмі «Панорама». «Росія 88» (цифра відповідає восьмій букві латинського алфавіту й означає «хайль Гітлер») дебютанта Павла Бардіна — ігрова картина про російських скінхедів — знімалася під документ. Така «Росія...» засвідчила, що у нас, попри тотальну соціальну анемію, все ж знімається актуальне — антифашистське — не спекулятивне кіно.
У Росії немає політичного кіна. Логічно було б припустити, що немає і політичного життя. Оскільки, на відміну від радянських фільмів про шпигунів або про дисидентів, у нас тепер не знімають кіно, яке хоч якоюсь мірою зачіпало б соціальні або політичні проблеми. Прямої цензури немає, натомість процвітає самоцензура. Берлінський фестиваль традиційно наголошує інтерес до соціального кінематографа, однак останнім часом такі добрі наміри на практиці обертаються симуляцією «гострих питань», упакованих у чудову — за західними стандартами — форму. Випадок дебютанта Бардіна — інший. Автори «Росії 88» вирішили у квазідокументальній стилістиці зняти фільм про людей, яких через різні причини в Росії оминають. Така ситуація може трактуватися як елементарний острах, але — з другого боку — як небажання допустити думку про існування російського фашизму. Є і ще одна точка зору: якщо про щось не говорити, його й не буде. «Росія 88» небоязко розповідає про те, як на нашому ѓрунті, у столичному просторі фашизм розцвітає й отримує сприятливе середовище. Протагоністи фільму — члени фашистської організації, що знайшли притулок у підвалі звичайної будівлі під знаком «військово-патріотичного та спортивного гуртка», а також під дахом дільничного міліціонера, який має свій комерційний інтерес на ринках... Ці хлопці походять із бідних або неблагополучних сімей. Майбутні штурмовики ненавидять владу, ментів («Який я фашист? Я — патріот, фашисти в ментівці») й усіх інородців.
«Росія для росіян» — їхній символ віри. «Росія — для росіян?» — питають вони перехожих на вулицях Москви, яких документально фільмує камера одного з персонажів картини, напівкровка-єврея на ім’я Едуард, на прізвисько Абрам, котрий знімає рекламні ролики про своїх побратимів по ідеалах, щоб викласти в Інтернеті архівні докази про їхні труди і дні.
Рідкісна у пострадянському кіні техніка стилізації під документ (оператор Сергій Дандурян) — хоч у історичні кадри повинні потрапити і ліквідація гастарбайтерів на будівництві, на ринку, і спортивна підготовка, і збори незгідних із засиллям інородців — випромінює додаткове й потужне джерело достовірності.
Зйомки під хроніку забезпечують ефект надреальності, яка парадоксально вислизає з-під погляду камери в нашому неігровому кіні. У центрі фільму — дослідження психології головного героя Саші на прізвисько Штик, чудово зіграного Петром Федоровим, просто зобов’язаного після берлінського перегляду стати європейською зіркою. Обставини життя цього персонажа (батько покинув сім’ю, лишивши матір і двох дітей), його філософія й опір усьому, що не вкладається у жорсткі уявлення про те, як, із ким повинні жити і кого любити росіяни, переводить цей соціальний нарис у діагноз суспільству. Стосунки молодого фашиста з товаришами по зброї, зі своєю подругою, з сестрою, яка зустрічається з «особою кавказької національності», з державою, представник якої пропонує молодому радикалу співпрацю, гроші та заступництво, знехтувані цим підпільником, і, нарешті, з викликом долі ведуть його до особистої трагедії. Саша стане вбивцею, не переживе самогубства сестри, вкоротить собі віку й лише так заплатить за цінності, ідеали та міфи, такі живучі в сучасній Росії. Цей фільм був задуманий і знятий про єдину трагедію ХХ сторіччя, яка, здавалося, в нашій країні не повториться. Адже лише перемога над фашизмом беззастережно консолідує сьогодні російське негромадянське суспільство. Проте «Росія 88» піддає колосальному випробуванню і цей тріумф «російського духу», й жертовну спільність останнього інтернаціоналу «братів і сестер». Знаменно, що цей фільм-жест уперше був показаний саме на Берлінському фестивалі. Його автори кажуть (у прес-релізі), що працювали «за ідею. Не стільки за ідею кіна, скільки за ідею свободи, рівності, братерства». Тому в фіналі картини, озвученої оригінальною нацистською музикою, диски якої куплені у столичному торговому центрі «Горбушка», надруковані поіменні списки жертв теперішніх російських фашистів.
Талант і особистість режисера — «всього лише» необхідні якості, щоб фільм відбувся. Без додаткових «бонусів» можна обійтися. Кращим фільмом Берлінале-59 став уругвайський мінімалістський «Гігант» Адріана Біньєса, який по праву заслужив три нагороди: за дебют, Гран-прі журі (разом із німецьким фільмом «Усі інші») та приз Альфреда Бауера — за новаторське рішення (навпіл із «Солодким очеретом» А. Вайди). На фоні грандіозних великобюджетних проектів із зірками витончений «Гігант» виглядав зухвало. А історія про звичайного охоронця в нічному супермаркеті, котрий сидить біля монітора, де міняються одноманітні картинки, здавалася зовсім простецькою. Але тільки для тих, хто не чутливий до магії режисури, яку неможливо імітувати. Одного разу цей охоронець бачить у моніторі нерозторопну, відчужену прибиральницю, і його охоплює пристрасть. Пригоди такої пристрасті — сюжет фільму, що меркне у переказі, але блискучий на екрані. А пластика актора Хорасіо Командульї нагадує ніжного гіганта Вітакера з «Пса-привида» Джармуша.
«Усі інші» молодого режисера Марен Аде виявилися другим хітом Берлінале. Нищівна психологічна драма в дусі «Сцен із подружнього життя» Берѓмана трактує класичні з’ясування стосунків чоловіка та жінки — між коханням і ненавистю — з несподіваною пристрастю й тонкістю. Невипадково Біргіт Мініхмайр, яка зіграла безкомпромісну й жертовну героїню, отримала «Золотого ведмедя» за головну жіночу роль.
Шанувальників іранського кіна могла б зацікавити робота Асѓара Фархаді (приз за режисуру). Його фільм «Про Еллі» зовсім не схожий на медитативні, так би мовити, поетичні опуси іранських кінематографістів. Знята ручною камерою, по-європейськи, майже в єдиному часі-місці, ця картина спочатку ошелешує «невідомими іранськими звичаями» — грою в шаради, наприклад, трьох подружніх пар, які вирушили на море. А потім — зненацька і різко — перетворюється на трилер.
Серед безлічі конкурсних американських картин безумовно виділявся «Вісник» Орена Мувермана, режисерський дебют відомого у вузьких колах сценариста. Він і отримав приз за сценарій — за розповідь про двох офіцерів, які розвозять похоронки на загиблих в Іраку їхнім родичам. Чудова ідея чоловічого фільму, в якому сентиментальність не перешкоджає відчаю, а жах людей, котрі втратили дітей і чоловіків, — перетворенню казенної місії не лише на гуманітарну, але й на персональну допомогу.
Усі професійні спостерігачі були певні, що головна нагорода попливе до рук Рашида Бушареба. Проте з «політично важливого» фільму «London River» журі відзначило тільки чорного актора Сотігуї Куйяте, котрий шляхетно і стримано зіграв батька зниклого сина — чи то терориста, чи то сумирного мусульманина, — на пошуки якого він вирушає до Лондона...
Мода на латиноамериканське кіно (торік «Золотого ведмедя» отримав бразильський «Елітний загін») підтвердилася і тепер. Перуанське «Молоко смутку» молодого режисера Клаудії Льйоса виграло і головний приз, і приз критиків. Дуже дивне абсурдистське кіно, в якому змішані фольклорна образність і соціальна драма, драйв і гіркота, продовжує традиції так званого магічного реалізму, який чомусь не перетворився на сувенірний продукт, товар на експорт. Це ж треба, буває.
Ну, а шанувальникам Франсуа Озона буде цікаво подивитися, як цей улюбленець фестивалів обійшовся з реалізмом у дусі братів Дарденн і Дюмона, що знімали представників робочого класу в стилістиці неігрового кіна. Цього разу Озон зробив буцімто зухвалу спробу змішати жанри і включив у натуралістичне зображення фантастичний трюк. Робітниця хімзаводу народжує дитинку, в якої з’являються крила чи то янгола, чи то мутанта. У цьому «чи — чи» і полягає фішка режисера-провокатора, в якій розбиратимуться кіномани. А журі на чолі з розумною Тільдою Свінтон псевдорадикальний жест ловкача Озона проігнорувало.
