Учора на фестивалі "Київська парсуна" Львівський театр "У кошику" показав виставу "Білі мотилі, плетені ланцюги" за мотивами оповідань Василя Стефаника.
"Я пішов від мами у біленькій сорочці". Сорочка ця - на сцені. Висить на плечиках. А навколо підвішені на шнурах різнотемброві дзвіночки, дитяча тріщотка, сопілка. Між тими шнурами, граючи на дримбі, проходить, плетучи складний візерунок, актриса. Цей візерунок - аж ніяк не мізансцена. Грунтований на давніх ритуалах код. Він заворожує. Як і сама вистава, де тонко відчута авторами -режисером Іриною Волицькою і художницею Дарією Зав'яловою - стефаникова лапідарність ("Буду світ свій різьбити, як камінь") дивовижно поєднана з пластичним та інтонаційним розкошуванням, а безстрашний трагізм - із ніжністю.
Грає виставу актриса Лідія Данильчук.
Ось вона підходить до маминої сорочки і ніби розпинає себе на ній. Розіп'яте дитинство. Білі мотилі відлетіли, налетіли, обсіли чорні. Бринить ніжна мелодія дитинства. Актриса біля витоків самого життя. Вона перейде по ньому, не притлумлюючи горя, не боячись гострих піків трагедії, не зупиняючись, аби перепочити, прямуючи до них. І крізь страшні повороти людських доль ("Сама-самісінька", "Святий вечір", "Ангел") - світ Стефаника; і "...шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений" - світ дитинства.
Кожна новела розписана як по нотах - пластично, музично, дієво. Про кожну можна писати окремо.
...Ось мама кличе синочка, аби розчесати йому чисте волосся, гарно вбрати й пустити красенем надвір ("Мамин синок"). І в голосі актриси кожний, мабуть, серцем розчує голос своєї матері; а гнучкі руки актриси ніби розкочують сувій полотна - простеляє мати долю своєму синові.
...Стара баба замерзає в хаті ("Сама-самісінька"). Син перевдягає її в чисту сорочку, але мусить іти - панська служба. У свят-вечір, коли весь світ колядує і веселиться, вона зі своєю грушечкою, що за вікном, відколядувала, напилася та й "гатила головою в стіну, як скажена". Актриса страшний цей монолог промовляє, сидячи на дитячому конику. Розгойдує його чимраз дужче. Скаженіє - від горя нестерпного, від того, що Бог смерті не дає. Дужче, дужче...
У розповіді вплітаються коломийки, плачі. Автентичні пісні Покуття (їх наспівав Ліді етнограф з Коломиї Михайло Жмондуляк).
"Як безумний, бреду хмарою своєї фантазії. Сто раз розлускаю сили своєї душі, аби далекими світами відшукали мені щастя моє".
Щастя своє письменник знайшов, поринаючи у спогади про дитинство, мамину співанку, лагіднісь сестри.
"...Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби-м не йшов".
...І довго-довго ще відлунюватиме дримботіння дримби в загасаючому просторі сцени і залу.
