Iгор Качуровський — блискучий поет, прозаїк, перекладач та літературознавець. Із 1969 року живе в Німеччині. Він — професор Українського вільного університету, автор поетичних і прозових творів, циклу передач про українську літературу, які в 1970—1980 х роках транслювалися на радіо «Свобода», а також низки поетичних перекладів із російської, білоруської, італійської, іспанської, португальської, французької та інших мов.
Працюючи в галузі теорії літератури, Качуровський опублікував підручники з віршознавства (триптих «Метрика» — «Фоніка» — «Строфіка» ) та стилістики ( «Основи аналізу мовних форм» , ч. 1 — «Лексика» , ч. 2 — «Фігури і тропи» ) — книги, в яких математично- точна наукова методологія поєднується із захоплюючою легкістю викладу. З проблем ґенерики (науки про літературні жанри) дотепер було видано лише його кишенькову монографію «Новела як жанр» . Нарешті, сьогодні ми маємо перший підсумок його праці над фактично неосяжною, за його власним висловом, темою «Ґенерика і архітектоніка» .
Видання «Ґенерики і архітектоніки» фінансово підтримав Анатолій Толстоухов , уможлививши таким чином початок реалізації масштабного проекту Видавничого дому «Києво-Могилянська академія» — видання повного корпусу творів Ігоря Качуровського. Як зазначила у своєму вступному слові директор Видавничого дому Віра Соловйова , на перше півріччя 2006 року заплановано перевидання підручників із віршознавства і стилістики та поеми «Село» (безпрецедентного твору про трагедію українського села 1920—1930-х років, написаного раніше за відомий роман Василя Барки «Жовтий князь»), а до кінця року має вийти друга книга «Ґенерики і архітектоніки». Відповідаючи на численні подяки, А. Толстоухов зауважив, що така постановка питання нагадує йому ситуацію, коли є першоджерело, до нього приходять напитися води, і першоджерело має за це дякувати: «Мені здається, що все має бути навпаки, і дякувати мають ті, хто приходить до джерел культури».
Проводячи презентацію, академік Микола Жулинський висловив своє спостереження, що драматичні повороти долі надиво виявлялись для автора «Ґенерики» навіть плідними. Трапилося так, що медієвіста світового рівня Бориса Ярхо звільнили «за неблагонадійність» з Московського університету й вислали до Курська — і туди ж, рятуючись від репресій, перебралася з Крут (рідного села матері Ігоря Васильовича) родина Качуровських. Так зустрілися Учитель і Учень. Про вірність дослідницьким принципам Ярхо свідчить епіграф до «Ґенерики і архітектоніки» — фраза, занотована студентом Качуровським на одній із лекцій його улюбленого професора: «Звичайно говорять про морок Середньовіччя і про світло Відродження; з таким самим правом можна говорити про морок Відродження і світло Середньовіччя…». Ігор Качуровський саме й відкриває для нас сьогодні оте світло Середньовіччя, на яке в підрадянській науці було накладено суворе табу.
В одній зі своїх радіобесід, що звучали на хвилях радіо «Свобода» у 1970—1980-х роках, Качуровський пояснив, що означає для нього світло Середньовіччя, — це лірика трубадурів, це героїчний, куртуазний і містичний епос, це Вольфрам фон Ешенбах і Данте Аліґ’єрі, це сотні шедеврів романської та ґотичної архітектури, це, либонь, найвищий із усіх людських ідеалів — ідеал лицарства.
Як зазначив М. Жулинський, «Ґенерика і архітектоніка» — книга унікальна, бо унікальний сам Ігор Васильович. Сама композиційна побудова цієї книги, сам виклад матеріалу говорять про оригінальність мислення, «наукової поведінки» цього дивовижного чоловіка.
Максим Стріха додав, що «Ґенерика» — це щось більше за традиційний підручник із середньовічної літератури, це книга людини безмежно освіченої і безмежно залюбленої в те, про що вона пише. І хоча цій книзі не бракує суб’єктивних оцінок — насамперед вона змусить читача любити літературу Середньовіччя, любити тих поетів, яких, крім Ігоря Васильовича, ніхто в Україні практично й не перекладав. І якщо колись в Україні з’явиться таки справжня школа медієвістики, якої, з огляду на сумні історичні причини, в нас досі не було, то, безумовно, заслуга в тому Ігоря Качуровського буде незаперечною.
Міністр культури і туризму Ігор Ліховий відзначив, що автор зумів невимушено вписати наше «Слово о полку Ігоревім» у коло вершинних творів європейського героїчного епосу (йдеться про розділ «Слово» в родинному колі», де українська пам’ятка зіставляється з французькою «Піснею про Роланда», іспанською «Піснею про мого Сіда», германською «Піснею про Нібелунґів» і візантійською епічною поемою «Діґеніс Акрітас», що була знана в Києві й Галичі, а згодом у Московії під назвою «Девгенієве діяння»). На думку пана міністра — це те, чого нам сьогодні не вистачає, бо такі книги допомагають нам зрозуміти місце нашої нації у світовій культурі.
До цієї думки приєдналася Михайлина Коцюбинська , висловивши зокрема нарікання на вади радянської освіти, яка лишала враження, що культура західноєвропейська та російська й українська існують мовби осібно, що це — різні світи. А тим часом такі люди, як Ігор Качуровський і такі книги, як обговорювана, фахово, оперуючи маловідомими фактами, показують потужне відлуння західної культури в культурі українській, доводять істину, афористично висловлену Юрієм Шевельовим: «Ми — не на острові, ми — на материку». Михайлині Хомівні неабияк заімпонувало, що Ігор Васильович непідвладний авторитетам і в кожному конкретному випадку обстоює власну думку: «І ми весь час чуємо голос людини скептичної, мудрої, я б сказала — молодої, незважаючи на її вік». Із ним не обов’язково в усьому й абсолютно погоджуватись, але такий стиль і така розкутість руйнує застиглі канони, активізує думку, стимулює самостійність мислення. До таких суб’єктивних моментів належить і правописне оформлення «Ґенерики» — адже Качуровський послідовно дотримується академічного правопису 1928 року («скрипниківки») — і ця послідовність реалізації, пристрасне відстоювання власних мовних принципів так само не може не викликати інтересу, особливо у контексті сучасних правописних баталій.
На думку Дмитра Наливайка , у презентованій книзі щасливо поєдналися, по-перше, талановитий поет, який продовжує неокласицистичну традицію в нашій літературі; по-друге, прекрасний перекладач — і численні його переклади, органічно вмонтовані в авторський текст, звучать бездоганно. Нарешті — літературознавець, причому одночасно і теоретик, і історик літератури. І в цій останній іпостасі — передусім учений-германіст, адже розділи, де йдеться про середньовічну німецьку поезію, написані з особливим блиском та переконливістю. Так само вирізняються розділи про іспанську літературу. Натомість якось відступає в тінь французька література високого Середньовіччя — немає жодного розділу, який би був повністю їй присвячений. Втім, тут з проф. Наливайком можна посперечатися: адже «Ґенерика» не є історією національних літератур середньовічної Європи — це історія жанрів європейського середньовічного письменства, історія зародження, розвитку й занепаду літературних форм. І якщо проминути різножанрову поезію каролінґського відродження та ранньосередньовічну французьку житійну літературу, які також розглядаються в «Ґенериці», — то тут, у розмові про європейський героїчний епос, дається блискучий аналіз і «Пісні про Роланда» (до речі, Качуровському належить перший український переклад цієї французької джести силабічним розміром оригіналу), а в розділі про лицарсько-куртуазний епос коментується сюжет про Трістана та Ізольду в обробці Беруля і Тома, лицарські поеми Кретьєна де Труа, Марії Французької, повість-казка «Окассен і Ніколет», «Роман про Александра» Лямберта ле Торта — твір, який дав назву віршовому розміру олександрини .
Олександр Астаф’єв , уже з позицій фахового літературознавця, відзначив, що, оскільки «Ґенерика» висвітлює діалог української культури з культурами європейського Середньовіччя, її можна назвати компаративістичною працею. Тут порушено цілу низку проблем компаративістики, передусім — проблем літературної рецепції: це і переклади, і образні аналогії, і стилізації, і варіації мотивів та сюжетів. А оскільки поряд із власними талановитими перекладами Ігор Качуровський знайшов у «Ґенериці» місце і для перекладів своїх колег, старших і молодших, — із цієї книги читач може дістати уявлення про українську перекладацьку школу.
Леонід Череватенко нагадав сумний факт, що Ігоря Васильовича вже тричі висували на Шевченківську премію — й тричі комітет не вважав за потрібне надати цю найвищу мистецьку відзнаку України живому класикові української літератури, — і у зв’язку з цим висловив побоювання, щоб не повторилася ситуація з Миколою Лукашем, кандидатуру якого комітет так само тричі відхиляв і який так і не удостоївся цієї нагороди. До речі, цього року дві книжки з творчого доробку Ігоря Качуровського — поему «Село» і збірку літературознавчих статей і розвідок «Променисті сильвети» — представили на здобуття Шевченківської премії Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХI століття» та Благодійний фонд «Ніжен».
Своїми міркуваннями щодо того, як змінилося наше ставлення до української діаспори, поділився В’ячеслав Брюховецький . На початку 1990-х років — захоплення й мало не колінкування перед самим цим поняттям, потім — тверезіше сприйняття, усвідомлення, що серед діаспорних письменників не менше графоманів, аніж у нас. Натомість такі автори, як Ігор Качуровський, впадали в око і тоді, і тепер, — їх можна назвати острівцями духовності, об які розбивається каламуть фальшивих цінностей.
Журналістка радіо «Свобода» Валентина Павленко — яка вже багато років популяризує творчість Качуровського і яка, власне, зініціювала видання «Ґенерики», — підкреслила роль, яку відіграла дружина автора, Лідія Качуровська-Крюкова, у створенні цієї книги. Досконало володіючи кількома європейськими мовами, вона часто була єдиною, хто міг би допомогти розшифрувати «темне місце» у поезії середньовічного автора. Їй належить і добір ілюстрацій — від мініатюр з ірландських рукописних Євангелій до творів англійських прерафаелітів, наснажених містикою артурівських легенд.
... Попри піднесену атмосферу, яка панувала на презентації, напевно, всім присутнім передалося підсвідоме відчуття якогось невідступного смутку. Адже автор книги, яка знайшла живий відгук у стількох серцях, переніс тяжку операцію й нині перебуває в мюнхенській лікарні. Хтось запропонував подзвонити йому. І мобільний телефон переходив з рук до рук — і всі бажали Ігореві Васильовичу здоров’я, а насамкінець влаштували справжню овацію...
