На фоні російського кіно, яке набирає рік за роком кількісних обертів, але переважно пустопорожнього, й українського, що перебуває в пошуках себе та грошей, дитяче кіно тихо згинуло. Ті, хто робив таке кіно раніше, — постаріли, а зміна поколінь не відбулася. В українському кіно про продукцію для дітей узагалі не йдеться, адже воно вимагає 100% державного протекціонізму. Натомість північний сусід, поставивши кіновиробництво на індустріальні рейки, всерйоз нібито заговорив про спеціальну програму дитячого кіно. Однак у зв’язку з жорстким переділом великих державних грошей, призначених для виробництва кіно, — Федеральне агентство розпущено, створено нові структури і, відповідно, нові схеми розподілу держкоштів, — про відродження дитячого кінематографу говорити не доводиться. А ті крихти, які умовно можна зарахувати до дитячої продукції, й показувати особливо ніде — прокату це невигідно, тому дитячий фестиваль «Кінотаврик», що з’явився вслід за «дорослим» «Кінотавром», якщо не єдиний, то найбільший форум мистецтв для дітей і про дітей.
Батько-фундатор «Кінотавра», який був вигаданий ним і компанією на власному дні народження, Марк Рудінштейн — продюсер, актор, людина захоплива й безтямно закохана в кіно, — вперше приїхав як гість на оновлений «Кінотавр». Він 15 років «ніс вогонь «Кінотавра», переживши з ним найважчі для кіно роки, і зробив його справжнім «притулком кінематографістів». Рішення піти далося не просто, та він розумів: за ним ідуть нові покоління кінодіячів, спроможних оновити фестиваль і дати йому нове довге життя.
— Марку Григоровичу, минуло чотири роки «нової ери» «Кінотавра». Ви від нього довго відвикали, а що сьогодні робить Марк Рудінштейн і його компанія «КіноМарк»?
— На жаль, «відхід» від постійних нервових і фізичних навантажень, про який я так мріяв, несподівано вдарив по моєму здоров’ю. Тому, передусім, довелося довго приводити себе до ладу. Тепер потихеньку починаю працювати. Знімаюся в кіно. Повертаюся до ідеї створення фестивалю в Санкт-Петербурзі. Продовжую робити дитячий фестиваль «Кінотаврик», який пристойно розростається — тепер це буде три фестивалі: в листопаді, за традицією, в Сочі, у травні — Москва, фінал у Петербурзі. Ще роблю зараз два фільми як продюсер. Ось, мабуть, наразі всі мої справи.
— Ви разом із новим російським кіно пройшли всі етапи його зльотів і падінь, адже був час, коли кілька фільмів кочували з фестивалю на фестиваль, бо інших просто не було...
— Ну, було і так, коли в кіно потекли «погані» гроші», коли випускалася безліч, більше двохсот, картин, але дивитися було нічого, й їх ніхто не пам’ятає.
— А що ви скажете про сьогоднішній стан національного кінематографа?
— Сьогодні, на щастя, виробництво повністю відновлене. Наскільки знаю, хоч і дуже повільно, але в багатьох колишніх республіках СРСР кіно намагаються «відновити». Погляньте, на фестивальних кіновернісажах з’являється то Литва, то Україна, то Казахстан, то Естонія. Часто це копродукция. Процес явно вселяє надію. Адже річ не в тім, щоб з’являлися одна, дві, п’ять талановитих картин — це не показник індустрії кіно. Треба, щоб був потік, щоб фінансовий і технічний рівень кіновиробництва відповідав сучасним стандартам. Нехай буде багато картин, і нехай вони «підтягаються» до тих п’яти кращих.
— Незважаючи на те, що ви давно живете і працюєте «всередині» кіно, вам удавалося залишатися дуже вдячним і зацікавленим глядачем. Що в сьогоднішньому кіно «зачепило» вас, Марка Рудінштейна?
— Коли я дивлюся навіть дуже талановиту картину, мені заважає та кількість матеріалу, який я вже бачив, прийомів, які вже знаю. Постійно приходять думки про те, що все побачене — повтори, переспіви того чи іншого фільму. Тому, виходячи з кіна, не дозволяю собі говорити на цю тему. Розумієте, таке відчуття, ніби мене повсякчас намагаються здивувати, — особливо це стосується молодих режисерів. Проте це вже здорове кіно, з сильними, професійно зробленими фільмами, з викрутасами. Мені дуже подобається, що «Кінотавр» виховує «своїх»: спершу короткий метр, потім дебют. Це правильна політика — ставши метрами, вони знову дадуть свої фільми на цей фестиваль, пам’ятаючи свою альма-матер. Тому, я вважаю, в Росії відбувається нормальний кінопроцес, з усіма спробами й помилками введення у світовий кінопроцес. Часом це виглядає комічно — все-таки кращі картини базуються на своїх історичних кінореаліях і на своєму матеріалі — будь-яке наслідування або спроба, навіть за наявності великих грошей, робити «американське кіно» викликає щонайбільше усмішку.
— Ми знаємо, що практично всі великі фестивалі зайшли у глухий кут. Це комерція та політика. Які перспективи у фестивального руху взагалі, наскільки воно життєздатне?
— В ідеалі фестиваль — це науково-дослідний інститут, який працює в результаті на індустрію. На фестивалях вивчається запропонована нова кіномова, яка дає поштовх усьому виробничому потоку, комерційному кіно та знову шукає й експериментує. І потім це зустрічі режисерів і продюсерів, останні, зацікавившись експериментами, пропонують їм комерційні проекти. Запрошувати до участі у фестивалі фільми на кшталт «Термінатора» — не є долею великих, серйозних кінофорумів. Комерція? Та скільки завгодно можна робити її довкола фестивалю — і гостей, і учасників, і бажаючих подивитися треба розмістити, нагодувати, дати їм можливість нормально подивитися кіно, купити сувеніри тощо. А справа самого фестивалю — цілий рік відстежувати появу нового кіно, нових тенденцій, нових форм, нових імен...
— У такому випадку напрошується запитання: чи є перспективи відродження по-своєму унікального фестивалю, який ви проводили багато років, — «Лики любові»?
— Фестиваль — це передусім фінансування. «Ликами» дуже зацікавився закордон — є пропозиції від Туреччини, Болгарії. Я їздив туди, умови пропонуються геніальні: шикарні готелі, кращі зали. Та мені дуже хотілося б провести його у своїй країні. Поки що не можу знайти спільної мови ні з Кримом, ні з Одесою. Проте ідея жива, тільки законсервована, і я її поки що нікому не продаю, сподіваючись на власні сили і на підтримку зацікавлених у проведенні «Ликів любові» осіб.
— Чи побачить найближчим часом маленький глядач нормальний «пакет» призначеного для нього кіно?
— Дитяче кіно ніколи не було престижним для кінематографічної братії. Тут усе залежить від державного протекціонізму. Ну, і, звичайно, від людей, професійно підготовлених до цієї праці, а ось їх — також негусто...
— Ви дуже багато зробили для російського кіно і для людей кіно. Дуже серйозний злам стався у вашому житті, коли ви вирішили віддати «Кінотавр» у інші, молоді руки, як повелися ті, кого в найскладніші миті життя їх і кіно підтримували?
— Коли ти робиш якусь велику справу, всім догодити не можна, і друзів багато не буває. Звісно, критична маса довкола мене густішала — це також було непросто. І от саме сьогодні, коли вже минуло кілька років, коли я тут, на фестивалі, ні на що не впливаю, всі поступово відтають. Я чому кілька років не приїжджав сюди — бо не хотів чути: ой, як у вас було добре, адже знаю, те саме вони говорять Олександру Роднянському й Ігорю Толстунову —теперішнім організаторам фестивалю. Минув час, мені самому треба було звикнути до цієї думки. Знаєте, коли закінчив 10-й клас, пройшли літні канікули, наступило 1 вересня — і раптом я збагнув, що мені не треба йти до школи. Це було дивне відчуття, схоже з тим, що було, коли пішов із фестивалю. Не треба квапитися, не треба напружуватися. Перехворів на це та з задоволенням приїхав як гість на «Кінотавр». Звичайно, фестиваль змінився, але в основі хлопці все правильно роблять, а деталі — це хвороби росту. Весь цей гламур слід було б вивести за межі фестивальної території, а фестивалю залишити фестивальне кіно і можливість вільно всім спілкуватися. Вони зараз на це перехворіють і, я гадаю, так і буде.
— А що хорошого й цікавого відбувається в особистому житті Марка Рудінштейна?
— Темрява, — сміється Марк Григорович, потім театрально зітхає, — щось згасло. А якщо серйозно, для розв’язання якихсь важливих питань, для генерації нових ідей мені завжди необхідний був стан закоханості. Якщо немає реальної, вигадував — і тоді міг гори перевернути. І хоча мені вже немало років, я чекаю такого емоційного сплеску, бо за ним ітиме робочий, творчий сплеск. Потрібно закохатися, аби зробити щось для НЕЇ. Все, що я робив у житті, я робив заради жінок... — Після паузи кокетливо сказав: — А, можливо, потрібно змиритися й починати писати мемуари...
