«Театральний туризм» — «День» продовжує серію публікацій про найкращі вистави провідних українських театрів, які змагалися на фестивалі-премії «ГРА» (початок див.№ 1)
Медитація і гравітація — два слова, які одразу з’являються, щойно намагаєшся вхопити за хвіст свої враження і післясмак од мультимедійної вистави-перформансу «Кострубізми. Кумановський» театру «Гармидер».
Ця моновистава режисерки Руслани Порицької та актора Павла Порицького, створена на основі графічних робіт і текстів луцького художника-філософа Миколи Кумановського, який побудував свій власний, дещо містичний, фантасмагоричний світ із життєвих епізодів-уламків «умовних українців» в «умовній країні», уривків думок, фраз, цитат, — намагається декодувати, прочитати крізь рядки, вхопити спосіб мислення творця й відкрити формулу Кумановського за допомогою зміксованих жанрів та оживленої 3D-графіки.
Микола Кумановський, народжений у маленькому містечку Сатанові на Хмельниччині, здобувши освіту художника у Львові, свого часу оселився у Луцьку — середньостатистичному, радянському, обласному центрі. Саме звідси і саме в такі часи Художник заявляв про свій талант, яскраву індивідуальність, філософію життя і незгоду із системою, яка намагалася знеособити кожного, хто випадав з неї.
Дивним чином його аура всепроникно увійшла в мистецьку, творчу атмосферу міста. Мабуть, він зумів передати настільки потужні сигнали своїми роботами прийдешнім поколінням містян і митців, що у Луцьку було відкрито Музей сучасного українського мистецтва Корсаків — чи не єдиний на сьогодні в Україні справжній музей саме укрсучарту, який відповідає задачам і концепції музеїв такого спрямування у світі, і в якому зібрано найбільшу колекцію робіт художника різних періодів творчості — графіки, живопису, скульптури, колажів й виокремлено в Музей Миколи Кумановського.
Більше того, саме в цьому місті створено одну з найдивовижніших, найконцептуальніших та найцілісніших за задумом і втіленням вистав останніх років.
«Кострубізми. Кумановський» поставлено незалежним театром «Гармидер», грається в ангар-stage, але адаптовано до показу у різних музейних просторах, що надзвичайно розширює можливості театру як такого, створює певний успішний прецедент, долає кордони провінційності та зашореності.
У спектаклі є все, що відповідає уявленню сучасної інтелектуальної й освіченої людини про актуальний європейський театр. Режисерка Руслана Порицька використовує увесь доречний в роботі з таким, без перебільшення, геніальним, закодованим матеріалом, арсенал.
Щоби налаштувати глядача — вводить інтерактив з читанням кимось із публіки — «слОва Кумановського» на самому початку; ретельно працює із moution-дизайнером Олександром Загайним над графікою, екслібрисами художника, анімованими для 3D-екрану, що займає майже увесь задник сцени; розуміючи фізичні і акторські можливості Павла Порицького разом із пластиографкою Юлією Варченко — створює напрочуд цікаву, складну, концептуально виправдану пластичну партитуру вистави і вільно, розмашисто працює в естетиці фізичного театру. Аж до того, що тіло, фактура, рухи актора буквально зливаються з графікою художника, чи оживають як фігурка з екранної анімації, чи перетворюються на невід’ємний від візуального ряду компонент — природний, лаконічний, графічний, точний, виразний.
Оскільки у виставі одним із лейтмотивів і важливих меседжів Кумановського є вислів про те, що «образу немає без слова», — режисерка працює зі словом, розкладаючи його на звуки й перетворюючи звуки і слово на пластичний малюнок вистави, надаючи суголосність, єдиний ритм — слову і руху. Вербалізація, розуміння емоційного змісту переживань Художника у цій виставі так само важливі, як і пластика його малюнків та глибинна сутність його філософії.
Павло Порицький — дивовижно резонує із цією глибоко символістичною, метафоричною та філософською естетикою Кумановського, вловлює тонку межу між східним та українським, конфуціанським та сковородинським, проєвропейським театром і модерною естетикою театру національного.
Філософія Миколи Кумановського базується на цінностях «людини світу». Вистава, що вийшла так ефектно за межі Луцька, теж адресована «людям світу». Вона промовляє універсальною мовою, власне з тією ж інтонацією і глибиною, що і роботи Кумановського, не позначені єдністю місця і часу, зате спрямовані в умовне майбутнє, в якому ми бачимо, як і у виставі — чистий аркуш паперу і суть апельсину на ньому...
