Нагадаємо, ми розпочали з «МАРШРУТУ №1. СУМИ — ВИСТАВА «ПЕР ГЮНТ» (див. «День», №4 — 5) продовжили «МАРШРУТОМ №2. ХАРКІВ — «ЛЮБОВ ДО ТРЬОХ АПЕЛЬСИНІВ» (див. «День» №9 — 10) , МАРШРУТ №3. ЛЬВІВ познайомив із резонансною «АЛІСОЮ» (див. № 14—15), Маршрутом №4 «Одеса — опера La Traviata» («День» № 19-20), а зараз розповімо про шекспірівську «Дванадцяту ніч, або що захочете!» — резонансний проєкт івано-франківців.
ВОЛОНТЕРИ І ВЕТЕРАНИ АТО ГРАЮТЬ ШЕКСПІРА ПО-АНГЛІЙСЬКИ...
Вистава, народжена новітньою історією України. Болісною, моторошною, трагічною, яка стікає сльозами і кров’ю, пульсує відчаєм, але водночас дає надію... Project W (Veteran, Volunteer and William) — спільна ініціатива Сучасної школи англійської мови English Amon People, громадської організації «ЕЛЕОС-Україна» та Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Шекспіра англійською під керівництвом Олексія Гнатковського репетирували, а згодом представили в кількох містах волонтери і ветерани АТО. Люди, котрі вчора захищали країну на сході, а сьогодні, замість того щоб нарікати на долю чи долучитися до масової критики недолугого державного керівництва — а особистих причин для цього у них чимало, — вийшли на кін. Любити життя можна в окопі, а можна — зі сцени, озброївшись словом Великого Барда. Психологи назвуть цей проєкт реабілітаційним: мистецтво театру як арт-терапія для ветеранів — це прогресивно, сучасно й дієво. Водночас подібний ефект Project W справляє і на глядачів.
Поставити Шекспіра англійською та ще й з непрофесійними акторами, котрі, до слова, лише почали вивчати мову? А чому ні, подумав Олексій Гнатковський і запропонував зрозумілу й виграшну ідею структури майбутньої вистави. Люди граються в Шекспіра. Вони виходять на сцену, представляються, озвучують власну мотивацію участі в цьому проєкті: варто зауважити, що експозиція є одним із найдраматичніших моментів вистави, — розбирають ролі, прямо перед глядачами одягають костюми, і... починається дійство. «Дванадцята ніч, або Що захочете!» — класика й еталон може стати такою собі іграшкою для дорослих дівчаток та хлопчиків, історією, в рамках якої доречно як говорити про серйозні речі, так і побешкетувати. На сцені — мікс театру і реальності. У відомий сюжет раз по раз вривається сьогодення: фотографіями на екрані, де сьогоднішні актори зняті у значно прозаїчніших декораціях, чи вибухом петарди, від якої мимоволі здригаються всі... (Власне, така концепція задекларована вже у програмці, де зазначені не лише прізвища учасників вистави, а й їхні військові позивні.) Та позитив, гумор, самоіронія тут домінують однозначно. Шекспір, що «перевертається у труні» прямо на сцені, напис-застереження в титрах: «Драматизм моменту зашкалює!» та інші режисерські придумки провокували потужні вибухи сміху в залі, де хвилину тому глядачі ледь стримували сльози.
Мінімальна сценографія, де наявні лише окремі предмети в руках героїв чи таблички з написами місця дії, цілком влучно компенсується цікавими костюмами художниці Марії Крутоголової. Військова форма, ковпак блазня, класичне жабо — вбрання з різних стилів та епох, які тут прекрасно поєднані. Водночас художниця дозволила собі потролити наш горе-гламур: покоївки Олівії в цьому контексті одягнуті й нафарбовані досить показово.
Музика — варто зауважити, що вистава досить таки динамічна, — встигає і за перебігом подій, і за зміною настрою на сцені. Основними композиціями в музичному оформленні Олександра Кришталя стали хіт Олександра Пономарьова «Вона любить збирати квіти», яка звучить українською та англійською, та пісня «Where have all the flowers gone?», що її журнал New Statesman вписав до 20-ки найвідоміших пісень політичного змісту. Обидві композиції, будучи релевантними за змістом, увиразнюють тему кохання під час війни.
І вкотре доводиться шкодувати з приводу того, що вислів «актори купаються в ролі» давно став штампом. Позаяк у випадку з «Дванадцятою ніччю...» таке визначення звучатиме беззаперечно, без жодного натяку на перебільшення чи банальність. Злагодженість і колективний драйв акторів працювали на цілісність та щирість дійства. Серед тих, на кого варто звернути особливу увагу, — Віола (Катерина Головченко, «Джейн»), котру вирізняють грація пантери і далекоглядність досвідченого стратега; мила, безпосередня, часом карикатурна Олівія (Юлія Сосновська, «Птіца») та, безперечно, красунчик у кілті Мальволіо (Євген Ярило, «Ярило»), хореографічні мініатюри якого виявилися справжньою окрасою фіналу.
Хочеться побажати, щоби про цю виставу почуло якомога більше людей і якомога більше людей її переглянуло. Тут панує всепереможна сила правди і театру, яку відчує кожен глядач.
