Нагадаємо, серія публікацій розпочалася в №4, продовжилась у №9, 14 і 19, а далі (див. «День», № 31) ми вирішили розповісти читачам не лише про переможців ІІІ Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА», а й про найкращі вистави українських театрів, що пройшли до лонг-листа престижної премії і, безумовно, теж заслуговують на увагу театрального туриста. Зараз до уваги номінація «За найкращу пошуково-експериментальну виставу» — справжнє явище, як і сам театр «І люди, і ляльки», без якого неможливо уявити маршрути «Театрального туризму».
ТОТАЛЬНИЙ ВІРУС, ЯКИЙ ВРАЗИВ ЛЮДСТВО
Вистава «Пустостан» за п’єсою сучасної польської авторки Маліни Пшесьлюги Львівського театру «І люди, і ляльки» — для дорослих. І, напевно, для вже мудрих людей. Тих, хто здатен прочитати між рядків, хто може знайти в собі сили екстраполювати певні жорсткі речі на себе, оточення, ціле суспільство і не жахнутися. Приголомшливий текст про наше життя, в який інколи страшно занурюватися, але треба, щоби хоча б трохи підлікуватись. Матеріал із тих, які надовго залишаються в тобі, спливають фразами чи підтекстами, які стоять за тими фразами.
«Пустостан» зачіпає сильно, оскільки вистава про тонкі матерії, які стосуються кожного з нас, нашого родинного співіснування. Врешті, з самим собою. Це багатошарова вистава, яка з відкриттям кожного шару — спочатку тебе насторожує, в якийсь момент злить, потім кидає у відчай, дістає звідти, вселяє надію і знов кидає... Врешті-решт, дим розсіюється, пісок часу зсипається і ти залишаєшся сам на сам зі своїми думками і рефлексіями. Глядачі різні і думки різні, але однозначно вистава дарує всім те рідкісне відчуття, за яким ми до театру і ходимо — катарсис. Інколи він може бути й болісним...
Олекса Кравчук, режисер цієї вистави, драматичний актор і директор театру, в «Пустостані» вперше спробував себе в ролі актора-лялькаря. Глядач ніби разом із ним та іншими акторами проходить усю цю історію, складену з родинних епізодів життя-буття, вірніше стану — пустостану, — крок за кроком, шар за шаром, — дуже обережно. Ніби боячись сполохати намацану правильну інтонацію, що теж проходить шлях від побутової драми до катастрофи вселенського масштабу.
Нібито сімейно-психологічна драма, принаймні такою видається на перший погляд, у трактуванні режисера, художників-постановників та навіть музичного оформлювача, переростає в детальне, прискіпливе, майже пошепки — дослідження тотального вірусу, який вразив людство (нічого не нагадує?!). Діагноз — самотність серед людей, страх своєї порожнечі й загальнолюдської пустоти, атрофування звичайних почуттів: розуміння, довіри, співчуття, дбайливості, ніжності, вмінні почути. Любові.
У виставі актори існують у двох вимірах: традиційному — ляльковому, та у відкритій подачі в поєднанні з живим планом. Останніх два і вони основні. Бабуся і собака. Акторка Алла Новікова і актор Василь Сидорко. Головні «обвинувачі в справі», адже ставлять усі крапки над «і», підводять риску, розшифровують, діагностують те, що вимовлено буденним, холодним, відстороненим тоном. Власне цим моторошним тоном час від часу і промовляються страшні речі. А звучать вони ніби хроніки телевізійних новин. Їх так багато, вони такі страшні, що ти вже до них пристосувався, вони десь там, трапилися не з тобою, не з твоїми близькими чи навіть знайомими, тому — можна жити далі, не зважати, переступити, не співчувати... Ти ж побудував свою нову країну — Пустостан. Країну / родину карантину на почуття, справжність, співпереживання, повні легені повітря і свободи (яка пророцька іронія: прем’єра вистави 31 травня 2019 року). «Страшно жити у домі, якого немає».
«Пустостан» — концептуально і візуально цілісна вистава з простими, а тому енергетично дуже сильними засобами виразу — піском / зерном, димом, чорно-білими фото й, звісно, лялькою. Метафори народжуються на кожному кроці й психологічно дуже вивірено підсилюють глядацьке занепокоєння: порожній святковий стіл, порожній стілець, рука Бога і всюдисущий телевізор, як уособлення Вищої Сили.
Знайти таку п’єсу, яка чіплятиме за живе завжди і всюди — для театру цінне придбання. З перших хвилин цієї вистави мене не залишало відчуття, що десь, таку надтонку інтонацію я вже чула. Звісно, Театр Резо Габріадзе, де так само, як і в «Пустостані» порушуються «епічні питання в масштабі крихітних лялькових ескізів». Вочевидь, у театрі «І люди, і ляльки» цей напрям розвивають серйозно, вдумливо і талановито.
