Створена за підтримки українського Держкіно та за участі Польщі й Македонії повнометражна дебютна стрічка Марисі Нікітюк бере участь у конкурсній програмі фестивалю «Панорама». Прем’єрний показ відбувся в кінотеатрі Cinemaxx.
В українській провінції розгортається історія п’ятирічної бунтівної Вітки, її двоюрідної сестри-підлітка Лариси та її коханого — молодого бандита Шрама. Після смерті батька перед Ларисою гостро постає питання її подальшого майбутнього; вона прагне вирватися з провінційного болота, але в Шрама свої плани...
Марися Нікітюк (нар. 1986 р., Київ) — українська сценаристка й режисерка. 2007 року закінчила Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (Інститут журналістики). 2012-го одержала диплом магістра театрознавства Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого з дипломною роботою про традиційний та сучасний японський театр. Працювала журналістом, публіцистом, театральним критиком, є автором серії новел, які виходили в літературному альманасі «Святий Володимир», а також п’єс: «Дачі», «Ведмеді для Маші» та «Дівчачі радості», представлених у форматі читок на драматургічних проектах ЛСД (Лабораторія сучасної драми) і на київському фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» (співзасновниця). «Ведмеді для Маші» здобули перше місце львівського драматургічного конкурсу Драма.ua (2010). Авторка оповідань: «Здохни. Історія кохання», «Кавасакі Ніндзя», «Бібліотеки ненаписаних книжок», «Міф», «Суки», засновниця театрального порталу Teatre.com.ua, де з 2007-го до 2012 року писала про український та міжнародний театр. Брала участь у кінопроекті «Україно, good bye!». Фільми за сценаріями Марисі брали участь у міжнародних фестивалях у Локарно і Клермон-Феррані.
«Коли падають дерева» стала першим українським повнометражним фільмом у конкурсі «Панорама» за багато років. Ми зустрілися з Марисею наступного дня після берлінської прем’єри.
ПРАГНЕННЯ
— Марисю, з чого почався цей фільм?
— З моїх дитячих спогадів. А конкретним приводом послужила одна ситуація. Десь 2012-го ми поверталися з моїм другом із Одеського кінофестивалю. Я розповідала йому історію зі свого дитинства й випадково почала додавати елементи, яких там не було. І під кінець поїздки це була вже оповідь на межі правди й вимислу. Після повернення я зрозуміла, що тепер можна сісти і це записати. Але перший імпульс був— пояснити власні травматичні реакції на цей світ через історію маленької себе.
— Як ви загалом прийшли в кіно?
— Непрямим шляхом... Я не маю профільної режисерської освіти, і вчителів у класичному розумінні в мене теж не було — радше наставники, наприклад, у театрально-драматургічному середовищі довкола Влада Троїцького — Лабораторії сучасної драматургії; потім ми перейшли до Володимира Тихого, писали сценарії для проекту «Україно, гудбай». Там я подружилася з Володимиром Войтенком. Він мотивував мене почати знімати, бо я весь час твердила, що в інших фільмах не так, як я хотіла, тож він мені сказав: «Так буде завжди, тож краще знімати самій». Давав мені фільми й книжки. Я їздила на сценарні та режисерські воркшопи.
А в естетичному сенсі мені дуже близький Ларс фон Трієр, я закохалася у фільми Бели Тара (провідний угорський режисер. — Д.Д.), Роя Андерсона (відомий шведський режисер. — Д.Д.), Хаяо Міядзакі (класик японської анімації. — Д.Д.). Багато передивлялася їх з позиції «як це зроблено». Так що вони теж мої вчителі.
— Яке враження справило на вас запрошення в Берлін?
— Мене це приголомшило. Я дуже хотіла в Берлін. Подавалася туди на фестивальний Кампус талантів чотири роки поспіль — цього року взяли, а потім раптом взяли на «Панораму». З усіх фестивалів, на яких я побувала два роки тому, Берлін мене вразив найбільше. Тут багато дивних фільмів, багато різної активності навколо кіна. Сповістили нас на Різдво, і я це сприйняла як подарунок на свято.
ПРАКТИКА
— Що має бути в хорошому сценарії?
— Перш за все — певний запас емоційних злетів і падінь. Я сама по собі емоційна людина, і мене це найбільше зачіпає... Людина може відкритися як негативно, так і позитивно; ось бачимо негідника, і раптом він робить потужний гуманістичний вчинок. Коли я такі історії чую або читаю, мені одразу спадає на думку, куди їх можна розвинути. Ще мені дуже важливо в сюжеті щось розповісти про людство. Тобто з одного боку — емоції, з другого — науковий інтерес.
— Саме науковий?
— Я багато читаю робіт з астрофізики, нейробіології, антропології. На жаль, не можу займатися цим професійно, але дуже цікавлюся. Так чи інакше, всі науки розповідають про людей. Ось зараз я читаю антропологічний трактат і роблю для себе відкриття, чому люди так себе поводять, хто ми, що ми робимо з планетою, з собою. Такий перетин хобі з емоційністю призводить до того, що я хочу розказати про людину щось нове, що я дізналася з досвіду або з книжок. У мене є навіть замисли фантастичного кіна. Якби лише знайти кошти...
— Перші люди, з якими доводиться стикатися на зйомках, — актори. Як ви працюєте з ними?
— Я не дуже диктатор, але коли щось іде зовсім не так, то можу увімкнути фурію. Дозволяю їм імпровізувати, в мене були дуже живі репліки — бо я працювала в документальному театрі, робила виставу з Наталкою Ворожбит. З другого боку, мені було лячно з такою кількістю виконавців, тому ми багато репетирували й текст ялозили, і окремо ще театральний режисер у цьому допомагав. Інший виклик — акторів різних поколінь вивести на один рівень існування, бо, наприклад, у старих артистів у кожного свій театр, де вони по 25 років грали, у молодих — різні викладачі, і це теж накладає відбиток. На майданчику я казала: «Ви можете міняти слова місцями, або додавати — головне залишити послання». Щирість була збережена.
— Тепер, коли ви нарешті подивилися остаточний варіант, — про що ваша картина?
— Все-таки про необхідність бути вірним собі. Бути собою. Воно трошки банально, але саме про це я знімала. І про свободу, звісно.
— Поклавши руку на серце: чи все у вас вийшло?
— Звісно, ні. Мені дуже багато чого не вдалося, але я змирилася з цим, вирішила не гризти себе і роблю роботу над помилками уже в наступному проекті.
— Чого ви очікуєте від участі в «Панорамі»?
— Все, чого я очікувала, — я отримала. Мріяла потрапити на хороший фестиваль і привезти на прем’єру максимум своїх акторів та групи. Більшість із них — вперше за кордоном, вперше літали. Так що мої очікування справдилися. Призи можуть давати чи ні, але жити сподіваннями на них було б не дуже розумно.
МАЙБУТТЯ
— Чого зараз бракує українському кіну?
— Більшості з моїх друзів-режисерів молодого і середнього покоління бракує можливості реалізації. У багатьох готові сценарії повних метрів. Я впевнена, наступні фільми в усіх будуть кращі за попередні, і з естетичного погляду у нас все прекрасно. Потрібна лише практика і не йти на поводу у фестивальної кон’юнктури. А ще, мені здається, нам не треба за будь-яку ціну задовольняти маси, бо якщо ми не спеціалізуємо аудиторію, то, прямо як на ТБ, зрівнюємо її по найнижчому показнику. У якоїсь халтури можуть бути вищі збори, аніж у якіснішого кіна, але в якіснішого кіна — більш довготривалі перспективи. Треба трошки зменшити апетити й вибудувати розмаїту і якісну кіноіндустрію.
— Що робитимете далі?
— Зніматиму «Серафіму» — екранізацію повісті Олеся Ульяненка. Ми виграли десятий пітчінг Держкіно, наразі ведемо переговори з французькими продюсерами. Знову там гратиме Соня — дівчинка з «Дерев». Якщо все буде як і тепер, то навесні 2019-го зайдемо в зйомки, а там подивимось. Сподіваюся, це кіно буде кращим за попереднє.
