Своїми «рецептами» ділиться з читачами «Дня» відома українська письменниця, телеведуча каналу «Культура» і просто мама — Леся Воронина. Завдяки цій казкарці з’явилися на світ і стали відомими серед дитячої читацької аудиторії такі герої, як «Суперагент 000», підступна бабуся-ніндзя, бультер’єр Льосік, робот Оксюта, дівчинка Олянка та інші. Знає письменниця «засіб від переляку» і всі секрети «таємного Товариства боягузів», ба навіть новини від інопланетян із «Країни Нямликів». Закручений сюжет, цікаві герої та іронія, з якою написані книжки, роблять твори Лесі Ворониної бестселерами. А її іронічні детективи з цікавістю читають не лише діти, а й дорослі.
— Деякі критики поділяють літературу на чоловічу й жіночу (при чому до жіночої ставляться часто доволі іронічно). Може, тому в нас мало жінок-письменників?
— Можливо, років десять-двадцять тому можна було говорити, що в нашій літературі мало жінок. І справді, літературні метри- чоловіки досить іронічно ставилися до навкололітературних дам. Тепер ситуація змінилася, і змінилася кардинально. Серйозних, по- справжньому талановитих і професійних письменниць більше, ніж їхніх колег-чоловіків. Марічка Матіос, Любов Голота, Оксана Забужко, Ірена Роздобудько, Наталка Сняданко, Таня Малярчук, Женя Кононенко... Я можу назвати щонайменше ще десять імен. Знаєте, як у тій дитячій грі: «Я знаю десять імен...» А взагалі, розділяти літературу за статевою ознакою безглуздо. Просто є книжки справжні, живі, а є мертвонароджені. З того, що прочитала за останні кілька років, є три книжки, які мене насправді вразили: це «Тема для медитації» Леоніда Кононовича, «Солодка Даруся» Марічки Матіос і «Епізодична пам’ять» Любові Голоти.
— Як народжуються сюжети ваших книжок?
— Історії я складала з дитинства. Навіть не пам’ятаю, коли це почалося. І довго думала, що це вміють усі. Наприклад, бачила якогось кумедного дідуся з песиком, який сідав у тролейбус, щось клацало в голові — і я вже знала, що далі з тим дідусем і його цуциком станеться. І майже завжди ці історії були веселі. Звідки вони беруться, я не знаю, і, щиро кажучи, не хочу цього аналізувати, бо мені здається, що тут є якийсь фокус, а якщо почати все пояснювати, чари розвіються і «краник закрутиться». Коли вийшов мій перший іронічний детектив для дітей «Суперагент 000», було страшенно цікаво, чи спрацюють закладені в нього підтексти. Хотілося, щоб дитина разом зі мною гралася в цю хитромудру гру, розплутуючи карколомні повороти сюжету й водночас розуміючи, що можна отак, примруженим оком, дивитися на непереможних качків з кам’яними щелепами, що жорстокість тупа й примітивна і що добро ЗАВЖДИ має перемагати зло. Тому в моєму «Суперагентi...» втілення світового зла — це замаскована під звичайну вкраїнську пенсіонерку підступна бабуся-ніндзя. Вона вправно володіє нунчаками, а допомагає їй чинити злочини вірний бультер’єр на ім’я Льосік. А от добро уособлює неймовірно вродливий, безмежно сміливий і добрий Гриць Мамай. А щоб він не перетворився на пам’ятник, я так само кепкую i з свого супергероя. Пам’ятаю, я так голосно реготала, коли писала сцену, в якій Гриць, потрапивши у хитромудру пастку, починає танцювати гопак і з такою шаленою швидкістю крутиться навприсядки на одній нозі, що лихі воріженьки впадають у транс, що мій син Женька вирішив, що його матуся схибнулася.
— Вас називають «українською Астрід Ліндгрен». Казкарі та фантасти мають дар заглядати у майбутнє. Яким ви його бачите?
— Кажуть, що однією з основних ознак людини розумної, яка відрізняє її від тварини, є те, що homo sapiens уміє користуватися знаряддями праці. А я впевнена, що головною рисою мислячої людини є вміння читати. Без книжок світ стане інакшим — жорстокішим, примітивнішим і набагато нуднішим. І найбільше книжка потрібна дитині, бо в дитинстві ти абсолютно беззахисний, на тобі ще не наріс захисний панцир, ти залежиш від дорослих і ці дорослі не завжди бувають добрі, розумні й справедливі. І тоді дитина тікає у вигаданий світ, і часто він стає реальнішим за справжній. Героїня моєї нової книжки «Прибулець з країни Нямликів», сором’язлива й невпевнена в собі дівчинка Олянка, несподівано дізнається, що всередині старовинного будинку існує зовсім інший світ — країна, де живуть маленькі чоловічки — нямлики. І раптом життя Олянки із сірого й одноманітного стає дивовижно барвистим, сповненим фантастичних пригод. І головне, що й сама вона змінюється — їй доводиться рятувати цілий світ від капосного стіногриза Жалібно-Скавчальського, допомагати При видові Здичавілого Сантехніка знову стати людиною й повернутися до рідного ЖЕКу й пережити ще безліч неймовірних історій. Виявляється, коли ти допомагаєш іншим, слабшим від себе, то зовсім забуваєш про власні комплекси й уявні і справжні неприємності.
Я впевнена, що книжки мають змінювати світ на краще. До речі, Астрід Ліндгрен я читаю й досі. Що ж до прогнозування майбутнього, то якби я не сподівалася на краще, не писала б своїх книжок. І головна надія — на дітей. Вони в нас дуже хороші, довірливі та щирі, і я ніяк не можу зрозуміти, звідки ж береться так багато дорослих крокодилів?
— Ви випускали цікавий дитячий журнал «Соняшник», але вже майже рік він не виходить. Це перегорнута сторінка у вашому житті чи журнал все таки відродиться?
— Усе дуже просто і сумно — журнал «з’їли пузаті дяді», яким було потрібне приміщення нашого офісу в центрі Києва. Історія дуже банальна й жорстока. Мені боляче про це згадувати. Але все ж я сподіваюся, що «Соняшник» відродиться. В усякому разі, було вже кілька пропозицій від людей, які виросли на «Соняшнику» і ніяк не можуть змиритися з тим, що його немає... Наш журнал був справжньою творчою лабораторією, де могли реалізуватися зовсім молоді художники, поети, прозаїки. Один з наших постійних авторів — прекрасний поет Роман Скиба назвав це «тяжінням «Соняшникової» системи». І головне, що «Соняшник» завжди мав власне обличчя, ніколи не перетворювався на такий-собі журнальний фаст фуд, які останнім часом безупинно тиражують, лише міняючи назви часописів та імена авторів. Врешті, мене втішає те, що 16 років «Соняшник» існував і міг впливати на смаки, фантазію, світогляд розумних дітей. Бо я вважаю, що діти в переважній своїй більшості розумні й талановиті, а ота тотальна дебілізація, до якої вдаються спритні менеджери, завалюючи малих читачів примітивними розфарбуйками й лякачками, — це зневага до сучасної дитини та до її потреб.
— Сьогодні діти більше люблять дивитися телевізор, займатися на комп’ютері, блукати в iнтренетi, ніж читати. Як зацікавити підлітків читанням?
— Рецепт дуже простий — писати цікаво, динамічно, захопливо. Так, щоб дитина не могла відірватися від книжки з першої до останньої сторінки. Я не хочу вже вкотре говорити про феноменальний успіх самі знаєте якого дитячого бестселера, але саме ця талановита й моторошна казочка повернула моду на читання. І діти знову починають ганятися за книжковими новинками і знову передають одне одному зачитані до дірок книжки. Я це спостерігаю на книжкових ярмарках і радію, бо кожного року з’являється все більше українських дитячих книжок, а головне — читачів.
ДОВIДКА «Дня»
Леся ВОРОНИНА — українська письменниця, журналістка, перекладач.
Народилася в Києві, закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працювала редактором відділу літератури та мистецтва журналу «Україна», потім головним редактором дитячого журналу «Соняшник». Член Спілки письменників України та член Асоціації українських письменників. Автор дитячих іронічних детективів, об’єднаних у серію «Суперагент 000»: «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях», «Таємниця золотого кенгуру», пригодницьких повістей «Пригоди голубого папуги», «Хлюсь та інші», «Таємниця Чорного озера» та інших. Воронина перекладає з польської мови (зокрема, твори Станіслава Лема, Славоміра Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової).
