Фільм Хуліо Медема «Неспокійна Ганна», який з кінця минулого тижня йде в кінотеатрі «Київ», привезла в Україну компанія «Артхауз трафік», яка із завидною завзятістю продовжує постачати на наші екрани некомерційне кіно.
Іспанський режисер Хуліо Медем не такий відомий (принаймні у нас), як його співвітчизник Педро Альмодовар. Проте разом із останнім, а також із Бігасом Луною, він входить у трійку найвидатніших кінорежисерів сучасної Іспанії. Критики та кіногурмани передусім цінять його прихильність до «магічного реалізму» — жанру, популярного серед іспаномовних письменників. «Неспокійна Ганна», де груба реальність, яка сприймається нашими почуттями, змішується з тонкою реальністю снів та туманними спогадами про минулі життя, що виринають із підсвідомості, цілком вписується в поняття як «магічного реалізму», так і «поетичного кіно», яким і прославився режисер.
Поетична душа Медема цього разу створила історію на захист Жінки, яку протягом не тільки століть, а й тисячоліть, насилує, вбиває чоловік. Імпульсом для зйомок «Неспокійної Ганни» стала смерть сестри режисера, якій він і присвятив свій фільм, при цьому використавши її химерні картини як роботи своєї героїні. Ганна (Манула Бельєс), яка не підпадає під вплив цивілізації, живе зі своїм батьком біля моря в печері, стіни якої розписані нею подібно до храму. Щоправда, «храм» Ганни, яка всьому в цьому житті навчилася у батька, не має нічого спільного з релігією, з Богом. Її «релігія» повністю знаходиться у сфері підсвідомості, яка мучить дівчину неясними, але дуже сильними переживаннями. Усвідомити їх Ганна змогла лише завдяки сеансам гіпнозу, на які вона погодилася, потрапивши до будинку меценатки (Шарлотта Ремплінг), що збирає юні таланти. Виявилося, що видіння, які приходять до юної художниці-самородка, є нічим іншим, як спогадами з минулих втілень.
Найперший, найближчий спогад, який виразно виявляється під час гіпнотичного сеансу, відноситься до життя героїні в Північній Африці. Належачи до вільнолюбних племен, що кочують у Сахарі, Ганна, точніше жінка, в тілі якої нинішня Ганна жила, була жорстоко страчена солдатами — її саму та чоловіка віддали на з’їдання хижим птахам. Заново пережиті під час гіпнотичної регресії біль та жах насильного вмирання, посилюються у Ганни болем втрати коханого. Молодий араб, якого вона полюбила з першого погляду, та який, як їй здавалося, був її чоловіком у минулому житті, раптово без пояснень зник. Виявилося, що парубок розлучився з Ганною, дізнавшись, що доводився їй не чоловіком, а сином. Отже, занурюючи своїх героїв у атмосферу давніх міфів, режисер вводить у картину тему інцесту. Сама ж Ганна — хоч Медем і не піддається природній у таких сюжетах спокусі — зробити її біблійною Євою, — поступово знаходить риси певної пражінки, праматері, яка завжди була й буде, за її висловом, «матір’ю хороших людей». Віру в своє вище призначення дівчина зберігає, незважаючи на те, що кожного разу її молоду, повну сил та прагнення до життя, вбивали чоловіки. Принижують та мало не вбивають її й зараз, коли вона, прийшовши в номер високопосадового американського політика для банального заняття сексом, випорожнюється старому сладолюбу прямо в обличчя — іншого способу помститися чоловікам, що сіють у світі зло, Ганна не знайшла.
Медем не тільки не приховує своєї позиції у погляді на відношення Чоловіка й Жінки, він, щоб не виникло протиріч, знімає до своєї картини пролог: сокіл, чиї кігті, очі, крила призначені для полювання, вбиває в небі голубку. Будучи за природою хижаком, насильником, чоловік завжди буде насилувати, вбивати жінку, якщо не фізично, то ментально — такий підсумок художніх прозрінь Хуліо Медема. Іншої моделі статевих відносин, окрім «насильник — спокусниця», він у цьому світі не бачив. У існування іншого світу, інших відносин, заснованих не на насильстві, не на експлуатації, а на добровільній жертві та любові, він, незважаючи на схильність до магії, до ірраціонального, просто не вірить.
