Протягом останніх кількох років Малахов мовчить частіше
й довше, аніж того хотілось би людям, які його люблять. Це мовчання прикре
й незрозуміле. Виговорився. Вичерпався. Втомився. Ні, здається, це — мовчання
людини, котра дуже добре знає ціну зробленого. А таке знання не може бути
висловленим. Воно завжди — трагічно-мовчазне.
Зроблені Малаховим хороші вистави легко (бо їх небагато,
а «ніяких» вистав у нього обмаль) вкладаються в ювілейний список: «Казка
про Моніку», «Ніч чудес», «Софокл- Шекспір-Брехт», «Шахрай мимоволі», «Зоря
і смерть Пабло Неруди», «Вертеп», «Бенкет під час чуми», «Яго», «В степах
України». Річ, зрештою, не в кількості, а в тім, як, коли, з ким, для кого
і навіщо це робилося. Десь у мене є рукопис Малахова двадцятилітньої давності.
Не хочеться діставати й цитувати, бо це чомусь боляче — можливо тому, що
почерк ще майже школярський. В тому рукописі Малахов, наймолодший тоді
в Україні головний режисер, намагається теоретично обгрунтувати (либонь,
на запит управління культури!) засади театру для молоді. Там — не бозна-які
одкровення: театр, писав юний лідер цілого покоління, виростає разом з
нами. Ото й усе, якщо переказувати двома словами. З іншого боку — це було
необачно точно сказано! Бо за цим стояло й несказане: я (в театрі) беру
лише на себе відповідальність за все, що зі мною станеться.
А сталося — несподівано — те, за що неможливо особисто
відповідати. Час круто змінився — раніше, аніж ми постаріли. Точніше, постаріли
ще не настільки, щоб бути байдужими до всього, але ще не дожили до того
щасливого маразму, коли здається, що з Часом можна боротися. Малахов, очевидно,
дуже тверезо й гостро відчуває це.
Тому-то мовчить часто й довго. Те, що раніше ним і його
акторами (та й цілим мистецьким поколінням) робилося легко, весело й не
замислюючись — тепер вимагає колосальної й непродуктивної мобілізації зусиль.
Біда навіть не в тім, що тепер треба діставати гроші на той чи інший проект.
А в тім, що треба переконувати самих себе в потрібності й затребуваності
того, що ти робиш. При цьому ти ризикуєш бути в очах оточення старим, смішним,
дивним, незрозумілим і недоречним. Покоління Малахова (в широкому розумінні)
опинилося в ситуації людини, зріла правота якої — парадоксально — несвоєчасна.
А тим часом, якщо говорити про досягнення, у Малахова більше
нічого й нема, окрім оцієї його непоспішної й не раз перевіреної особистої
правоти. В ефемерному світі театру це — неабияке багатство. Якщо тільки
воно комусь потрібне. Малахов нагадує мені майстра мін з годинниковим механізмом.
Сидить собі й майструє щораз нові міни, завжди несхожі одна на одну. Для
мін це добре — є певність, що хтось нахилиться, підбере й безтурботно покладе
до кишені. Потім, рано чи пізно, ці міни вибухають. Вони несмертельні,
але людина, контужена такою міною, вже не зможе бути тією, що була до контузії.
Це можна пояснити й простіше: хто хоч трохи працював з Малаховим, міг потім
піти від нього, міг його навіть зненавидіти — але вже не міг ставитись
до проклятої театральної професії, як до безневинного заняття. Малахова
багато хто покинув, він багато кого покинув, але це нічого не означає:
він створив цілу когорту ветеранів ходіння по замінованих полях.
Отож, коли нині заходить мова про мовчання Малахова, я
спокійний: це мовчання майстра мін, котрий навчився жаліти своїх клієнтів.
Чи варто говорити, що першу змайстровану ним міну Малахов поклав за пазуху
сам собі. Можливо, годинниковий механізм спрацював дуже точно — але, як
у таких випадках говорять невтаємничені люди, надто рано. Чому — рано?
Гіркота не в тім, що «рано», а в тім, що мистецькі пророцтва ніколи не
рятують самого пророка ні від чого. Пригадується давня вистава «Софокл-Шеспір-Брехт»
— вже там Малахов, розглядаючи долю царя Едіпа, здається, дуже добре знав,
що може трапитися з людиною на шляху до істини. Знали й ті, хто це бачив.
Але всі ми тоді чомусь сподівалися, що з нами це трапиться якось не так.
В усякому разі — не так скоро.
...Востаннє він влаштував потужний і несподіваний феєрверк
у виставі «В степах України». Вистава сильна саме тим, що у ній сказано
непрямо: це реквієм необачно забутому Часові. Це, можливо, і є те, над
чим Малахов останніми роками довго мовчить.
