Одна моя приятелька досить довго «залипала» на читаннi. Потім вона шарахнулася до дзену й пішла вчитися по всяких майстрах — від цигуну до астрології. Якось вона сказала: «Важко жити на зламі сторіч. Як вошам у кожусі, — його вивертають на сонці й доводиться тікати». І вона кинула свого чоловіка, вискочила заміж за іншого і втекла до Австралії. Був іще один майстер-містик, що у перервах між ширянням писав якусь морфіністську прозу. Згодом він також утік до Німеччини. Дехто, правда, лишився. Одні, знайшовши себе в політичних іграх, від’їли масні рила й кинули писати. Інші зотлівають у саркофагах власних параной, творячи поганеньку прозу та лаючи «жлобів». Усіх цих різномастих типів об’єднує нині одне: всі вони свого часу захоплювалися булгаковським «Майстром і Маргаритою».
Із каштанним патріотичним пафосом цей роман розглядався киянами не лише як універсальний, а й (що несподівано) київський текст. Варто замислитися над цим нонсенсом. Адже дія роману відбувається в Москві, і з Києвом пов’язується хіба що завдяки Берліозові, якому відрізало голову, та ще Лисій горі, куди літала Маргарита. Розум людини любить лабіринти, відчай і спокусу темряви — Булгаков збудував геніальний лабіринт у темряві, де за стіни править творча погорда, а за мету — вихід у порожнечу. Це не є нірвана, це — інше. Це дуже висока майя. У самому романі все правильно — поети пишуть, жінки кохають, безумці страждають, правителі сумніваються. Однак сенс не в тому. Занурюючись у цей роман, читач не помічає, що автор, майстер чуттєвого знання, наділяє читача своїм розумом. Власний розум людини — це нескінченне джерело радості, ясності та божественності — залишається запечатаним. І людина може жити все життя віртуальними почуттями, запозиченими інтерпретаціями і чужими страхами — від тваринних до релігійних. Кияни, до речі, надзвичайно придатні до містичних пошуків і схильні до тонкої спокуси, потрапили у власну пастку. Згадайте київську школу філософів — всі вони співають, мов солов’ї. Ідеться не про Булгакова — майстер зробив справу, і Бог йому суддя. Йдеться про нашу свободу. Її нема. Ми всі хочемо бути красивими і боїмося бути правдивими. Ми всі торочимо про естетику і з цнотливістю хвойд уникаємо етики. Більшість із нас не розуміє навіть, що це таке. У наших головах відбитки лабіринтів, розум наш скомпоновано спадковою мішаниною тисячолітніх чужих ідеологій, а страх, нав’язаний нам чужорідними пристроями, змушує нас шукати спільного усього з усім. Ми навіть не помічаємо, що більшу частину життя чогось боїмося. І шукаємо, шукаємо нових Майстрів, аби тільки не приймати власних рішень. Вважаючи себе Майстрами, шукаємо неодмінно Маргариту, і не знайшовши, деградуємо.
Фіналом цього є підміна, коли темні промені Танатосу сприймають як гаряче світло Еросу, коли місце пошуку та любові витісняє внутрішній морфінізм, а сміливість зникає і її місце посідає або жадоба, або апатія.
Тут варто сказати стоп. І ось чому. Одного мудреця спитали про темні вчення. Він відповів: «То все від Бога. Так Господь дурить темних і злих». Майстер пройшов і сплів лабіринт — павутиння. Вирішувати учням. Можу лише натякнути, що це своєрідний дзен-коан, про який Булгаков, наляканий власним жахом перед нескінченністю, і гадки не мав. Якщо ми спалахуємо, тотально, одразу й до кінця — павутиння спалюється, чужорідний пристрій розпорошується і залишається творіння. Але попереджаю — це страшно.
P. S. У югославській екранізації «Майстра і Маргарити» роль Христа була епізодичною і виконував її із явним знущанням якийсь напівпридурок. Ці екранізатори за потужністю чужорідного пристрою можуть змагатися з деякими київськими трупоїдними постмодерністами.
№230 01.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
