Цілком логічно, що основою своїх живописних медитацій Світлана
Галдецька обрала натюрморт. Відносно невеликий вибір предметів визначає
особливу суворість і злагодженість цих картин. Горезвісна «точність фактури»,
зберігаючись, відходить на другий план перед спробою визначити зв'язки,
що існують між реальними речами й простором, що їх оточує. Декілька яблук
і груш; драпування, ефемерні настільки, що їх можна вважати матеріалізованою
ідеєю драпування, а не реальним шматком конкретної матерії; квіти — тонкі,
крихкі, ламкі в такій само тонкій і крихкій скляній вазі; пуста клітка
і майже завжди — фрагмент великого живописця, зазвичай епохи Ренесансу:
приколена до стіни листівочка, а то й вирізка з журналу, як виняток — гіпсове
погруддя, причому ця найбанальніша прикраса всіх художніх майстерень стає
раптом втіленням справжнього мистецтва; позаду — побілена стіна, позбавлена
будь-яких прикрас, навіть кутів: ось світ, у якому Світлана Галдецька створює
свої натюрморти. Вона називає їх по-різному: то глибокодумно («Врівноважений
простір», «Розрізнені предмети»), то вишукано просто («Натюрморт з пустою
кліткою», «Осінній натюрморт», «Білий натюрморт»).
І тільки за одного випадку замість стіни відкривається
величезне вікно з червоними шторами, що спадають, але за ним, зрозуміло,
— брейгелівські «Мисливці на снігу» («Зимова історія»). Кажуть, усьому
причиною — модель, реально знайома художниці, і водночас втілення (на думку
тієї ж художниці) «типу Ренесансу»; проте навряд чи Симонетта або Дона
Велата; швидше (раз Брейгель) — Неле з «Уленшпігеля». Але себе Світлана
Галдецька портретує інакше, в просторі не просто замкненому — найзамкненішому.
І називає автопортрет «Монолог».
