Сьомий міжнародний фестиваль «Серж Лифар де ля данс» запам’ятається нашим глядачам зустріччю з легендарним танцівником, колишнім нашим співвітчизником, нині прем’єром Віденської та Штутгардської опери, Метрополітен-опера, арт- директором Берлінського державного оперного театру Володимиром Малаховим.
Він прославився як танцівник романтичного плану, який тонко відчуває музику. У Малахова величезний балетний репертуар: класика, неокласика, модерн, постмодерн. Володимир дуже пластичний. Коли він тільки-но почав виступати, його називали «гутаперчевим хлопчиком», а сьогодні він став «обличчям сучасного балету». На фестивалі Володимир показав різні іпостасі свого таланту: як танцівник, якому до снаги різні стилі й школи, як хореограф і педагог. Монобалет «Вояж» — візитівка В. Малахова. Це зразок постмодерну. Балет поставив хореограф Р. Занеллі на музику Моцарта спеціально для Володимира. Це танець про нього, його життя, бунтівну душу, про самотність... Йому 36 років, але він танцює просто чудово. На початку 90-х, коли яскраво зійшла його зірка, ніхто з балетних критиків не міг припустити, що цьому хлопцю з Кривого Рогу судилося стати мегазнаменитістю. Він повернув чоловічому танцю вишуканість і лірику, кантилену й красу.
ДЕ МЕККА БАЛЕТУ?
— Володимире, тривалий час російський, а потім радянський балет вважалися найкращими у світі. На вашу думку, яка країна сьогодні є флагманом хореографії?
— Важке запитання ви поставили. Річ у тім, що сьогодні практично в усіх великих балетних трупах світу працюють танцівники й хореографи з різних країн. Кожний майстер вносить щось своє: неповторне, індивідуальне й, звісно, національне. Нинішню ситуацію в балеті можна порівняти з хвилями, які здіймаються і спадають. Балет — вічне мистецтво, але під впливом часу він видозмінюється. Ми живемо у час, коли значно виріс технічний рівень танцівників, цікаві й самобутні постановки ставлять сучасні хореографи з різних країн. Є безліч імен, зокрема Форсайт, Григорович, Бежар — вони ставлять у всьому світі. Але Маріс Петіа, Сергій Лифар, Вацлав Ніжинський, Анна Павлова або Галина Уланова народжуються раз на століття. Тому казати сьогодні про якусь країну як лідера або Мекку балету не вийде. У світі працюють різні танцівники й хореографи, які зберігають академічне мистецтво як базу, підмурівок, на якому потім будуються сучасні постановки. Я один з них. Але я переконаний, що не слід копіювати, нехай навіть прекрасний зразок, треба знаходити щось своє. Наприклад, у Японії сьогодні дуже зріс глядацький інтерес до балету. Квитки на вистави досить дорогі, а в залах немає вільних місць. Більше того, після виступів публіка довго не відпускає артистів, просить розказати про авторів балету. Глядачам цікаво, як народжувалася постановка, вони розпитують про трупу, солістів. Щодо Росії, то сьогодні Большой театр дещо здав передові позиції, зате активніше запрацював Маріїнський театр. Мені подобається балет Ейфмана і як ставить Брянцев у Театрі Станіславського й Немировича-Данченка. На мою думку, останніми роками значно виросла в професійному плані балетна трупа Національної опери України.
«ТРЕТЬОГО ЗАУВАЖЕННЯ ВЖЕ НЕ БУДЕ...»
— Розкажіть, будь ласка, про вашу балетну трупу в Берліні, в якій ви є арт-директором?
— Коли я підписував контракт, тоді лише ходили розмови про необхідність реорганізації в Берліні трьох оперних театрів. У кожному з них була своя балетна трупа. У січні минулого року було створено спеціальний фонд, до якого увійшли Staatsoper Unter den Linden, Deutsche Oper, Komische Oper, Ballett GmbH з єдиною сервісною службою, і я очолив об’єднану балетну трупу. Вона стала називатися Державним балетом Берліна. Нині наш колектив є другим за величиною в Європі. Лише в паризькій Гранд-Опера трупа більша, ніж у нас.
Ми тепер можемо здійснювати спільні постановки, які одному театру сьогодні були б не під силу, наприклад, у нас у репертуарі є унікальна за масштабом чотиригодинна вистава «Кільце Нібелунгів». Нині в колективі працюють 94 танцівники. Ми показуємо по 100 вистав за сезон і щороку ставимо дві прем’єри. У нас інтернаціональна трупа. Головними критеріями, за якими я відбираю артистів — їхня майстерність, потенціал, бажання працювати, творити. Для мене немає значення, з якої країни приїхав танцівник, але я вважаю за краще працювати з тими, хто має серйозну хореографічну базу, тобто знає і добре володіє балетними основами. Якщо танцівник може танцювати класичний репертуар, то неокласика та модерн для нього не стануть бар’єрами. Якщо я бачу талант, то обов’язково даю шанс проявитися артисту на сцені. Вважаю, що якщо ми разом працюємо, то маємо бути однодумцями. Ми можемо сперечатися на репетиціях, шукати кращих варіантів, але на спектаклі сваволити не можна. Я не деспот і диктатор, намагаюся аргументувати свої зауваження. Скажу раз, другий, але якщо мене не хочуть чути, й танцівники не роблять висновків, то третього зауваження вже не буде, а ми просто розірвемо контракт…
Нині в моїй трупі виступають вісім балетних танцюристів з Росії. На берлінській сцені стали «зірками» Поліна Симеонова, Надія Сайдакова, Артем Шпилевський, Беатріс Кнопп. А недавно у нас з’явилася балерина з України Яна Саленко (лауреат чотирьох міжнародних конкурсів, зокрема й лифарівського). До речі, взимку минулого року на Міжнародному конкурсі балету у Відні вона познайомилася з солістом нашої трупи Маріоном Вальтером. Вони обоє стали переможцями. Вальер у чоловічій, а Саленко — в жіночій номінаціях. Ця дуже гарна й талановита «золота» пара тепер ще й сімейна. Танцівники успішно працюють разом у нашому колективі.
Коли я прийшов працювати в театр, то продовжував багато гастролювати, адже в мене контракти розписані на кілька років і, щоб заощадити свій час і фінанси театру, переніс до Берліна «Баядерку», яку поставив у Відні, використовуючи колишні костюми, тільки декорації довелося замовляти нові, бо берлінська сцена менша за віденську. У нашому репертуарі є «Онєгін» Джона Кранко, де я танцюю Ленського; «Бал-маскарад» я поставив на тему опери Верді про вбивство шведського короля Густава — у Віденській Штаатсопері, прокоф’євська «Попелюшка», три балети Чайковського: «Лускунчик», «Спляча красуня», «Лебедине озеро». Хочу відновити «Жар-птицю» та «Весну священну» Стравинського. У нас є й оригінальні сучасні постановки. Наприклад балет «Це» Крістіна Шпука — дуже цікавого й самобутнього німецького хореографа.
«ГУТАПЕРЧЕВИЙ ХЛОПЧИК»
— Володимире, коли кажуть «Кривий Ріг», що ви згадуєте насамперед?
— Дитинство, батьків. До речі, батько працює інженером- механіком на «Криворіжсталі». У Кривому Розі живе молодший брат з дружиною і племінником — моїм тезком Володимиром Малаховим. Чудовий хлопчина росте. Йому чотири з половиною роки. Одного разу, побувавши на моїх репетиціях, він категорично заявив, що танцюристом бути не хоче, а мріє стати футболістом…
Кривий Ріг — місто, де я народився, прожив до десяти років. Те, що я став балетним танцівником — багато в чому заслуга моєї мами. Коли мені було чотири роки, вона повела мене в танцювальний гурток при місцевому Будинку культури. Гадаю, в мені мама намагалася реалізувати свою мрію про балет (вона сама займалася народними танцями, була майстром спорту з художньої гімнастики). Я типовий Козеріг (народився 7 січня), а тому впертий і цілеспрямований. Спочатку просто хотів догодити мамі, а потім і сам полюбив балет. У Кривому Розі мене вперше назвали «гутаперчевим хлопчиком», бачачи хореографічні здібності, в 10 років батьки повезли мене до Москви. Я вступив до Хореографічного училища при Большому театрі. Треба зізнатися, що вісім років життя та навчання в інтернаті, а особливо розлуки з домом я переносив важко. Писав слізливі листи, скаржився, що ненавиджу гречану кашу (до речі, досі її не їм), просив маму забрати мене. Отримавши такий «SOS», вона вiдразу сідала в потяг і з величезними сумками продуктів, приїжджала в Москву. Варто мені було побачити її рідне обличчя, і я одразу заспокоювався. Педагоги були мною задоволені, хвалили, а мама запитувала при них: «Ну що, їдемо додому»? Усе кинути? А як же мрія стати балетним танцівником, — запитував я себе й негативно мотав головою. У Кривий Ріг приїжджав лише на канікули.
В інтернаті я вчився з Олексієм Ратманським, нині головним балетмейстером Большого театру. Ми з Олексієм навіть жили в одній кімнаті. Віктор Яременко (нині очолює балетну трупу Національної опери України) був старшим за нас на шість років. І хоча життя нас розкидало, але ми стараємося стежити за успіхами один одного. Є плани створити спільні проекти Берлінського та Большого театрiв. Я декілька разів виступав разом з українськими артистами в Мехіко й Афінах. У Київській трупі зараз працюють цікаві танцівники. Якщо знайду «віконце» у своєму графіку, ми ще не раз будемо виступати разом, але перетягувати артистів до своєї трупи не хочу. Нині ведуться переговори з менеджерами Берлінської опери та Національної опери України про проведення обміну трупами на тиждень чи два...
А в Кривому Розі я давно не був. Мені простіше, щоб на прем’єру або відповідальний виступ до Європи приїхали тато з мамою, брат, ніж самому приїжджати до Кривого Рогу. Якщо з’являється можливість, то запрошую родичів побувати й на фестивалях. До речі, вони приїхали до Києва на фестиваль «Серж Лифар де ля данс». Я давно не був у Києві. Мені здалося, що не лише місто дуже змінилося в кращий бік, а й люди стали більш відкритими, привітнiшими.
«У 91-му РОБОТА ЗА КОРДОНОМ НЕ ВВАЖАЛАСЯ ЗРАДОЮ БАТЬКІВЩИНИ»
— Володимире, з 1991 року ви живете й працюєте за кордоном. Що стало поштовхом до того, що ви вирішили не повертатися додому? Як швидко ви пристосовувалися?
— У той час я вже був прем’єром трупи московського «Класичного балету», яким керували Наталя Касаткіна та Володимир Васильов. Я вдячний їм за те, що вони взяли мене у свій колектив без московської прописки, до речі, це стало єдиним бар’єром для мого вступу до трупи Большого театру. За шість років роботи у Касаткіної та Васильова я перетанцював усі провідні партії класичного репертуару. У моєму активі були балети «Лебедине озеро», «Наталі», «Апасіоната», «Поцілунок феї», «Швейцарська молочниця» та інші. Завоював гран-прі в юнацькій групі балетних виконавців у Варні, «золото» на Всесоюзному конкурсі балетних виконавців, 1989-го — гран-прі в Парижі й першу премію на Московському міжнародному конкурсі балету. Юрій Григорович запропонував перейти до нього у Большой театр, але я відмовився. Мені хотілося більшого простору у творчості, спробувати свої сили в різній хореографії…
91-го я добре виступив у «Лос-Анджелеському класичному балеті», виконавши тридцять шiсть «Лускунчиків». Публіка й критики захоплено приймали, і я став думати: їхати назад у Росію чи виступати на різних сценах світу? Спробувати свої сили в ролі хореографа, світ подивитися, себе показати. Я зателефонував мамі і спитав: «Що ти скажеш, якщо я не повернуся, а залишуся на Заході»? Вона відповіла: «Роби те, що краще для твоєї кар’єри!» На початку 90-х робота за кордоном не вважалася зрадою батьківщини. Скандалу, подібного тому, який довелося пережити Годунову, Нуреєву або Баришнікову мені, дякувати Богу, не довелося пережити. Від західного імпресаріо я отримав декілька пропозицій, зокрема станцювати два спектаклі в Штутгарті, але через проблеми з радянським паспортом, чекаючи візу, один балет я втратив...
Був період, коли я був безробітним, а потім з’явилася й світла смуга: запросили станцювати «Ромео і Джульєтту» у Віденській опері. Успіх був величезний, і мені запропонували контракт як провідному танцівнику їхнього театру. Я перетанцював безліч принців: Альберта в «Жизелі», Армана в «Дамі з камеліям», Зігфріда в «Лебединому озері», Лускунчика… Ви знаєте цих героїв ріднить те, що вони романтики, які шукають внутрішню гармонію в житті, в коханні. Поезію та красу танцю я теж шукаю. Як танцюрист, мені важливо не лише віртуозно й технічно точно передати балетні «па» партії, але зробити образи, які граю на сцені, різноплановими, викликати емоції у публіки від побаченого.
1994 року я отримав австрійське громадянство, а через рік грiн-карту США. Мрію виступати на різних сценах світу я втілив у життя. Хоча, не приховую, було нелегко — адже я не знав іноземних мов. Але мова танцю допомогла. А поринувши в інше мовне середовище, сам не помітив, як освоїв різні мови: англійську, німецьку, розумію італійську й трохи говорю японською. Сьогодні я вже думаю по- англійськи. А щодо адаптації, то я швидко звик. Тим паче, що мій дім — сцена, репетиційний зал. Там я забуваю взагалі про час. Життя артиста балету швидкоплинне, й треба багато встигнути. Вдома буваю рідко, але якщо ти зайнятий улюбленою справою, то таке життя не обтяжує, а дарує радість.
«У СУЧАСНИХ ТАНЦЯХ ПОГРІШНОСТІ ВІДОМІ ТІЛЬКИ ХОРЕОГРАФУ»
— Володимире, а яким був ваш перший хореографічний досвід?
— Я відновив «Баядерку» Мінкуса для Віденської опери. Коли мені запропонували зайнятися цією справою, то чесно зізнався, що я не хореограф. Тижнями сидів з диригентом над архівами балетмейстера Петіпа. Ми уважно вивчали літографії старовинної музики (як відомо, останній акт «Баядерки», написаний Мінкусом, загублено), а потім компонували мелодії. Я не стараюся бути Григоровичем, Форсайтом, Ноймаєром, Франко, Кіліаном або Бежаром. Хочу утримати класичний репертуар, який під натиском численних сучасних балетних труп відходить у минуле. Модерн — не панацея. Мода приходить і йде, а класика вічна.
Сучасна німецька балетна школа далека від класичного балету. Вона націлена на смаки середньостатистичного західного глядача. А я намагаюся розширити їхні інтереси, показуючи, що академічний балет — не архаїка. Сьогодні глядач звертає увагу на сюжет, а класичний балет приваблює пізнаваними мелодіями, персонажами. У класичному спектаклі ви не обдурите глядача. Кожне па-де-де відоме, й будь-яка помилка відразу впадає в очі. А в сучасних танцях погрішності відомі лише хореографу. Мова пластики й балету дуже обмежена. Потрібна велика фантазія хореографа, інтуїція, щоб зробити класичний балет для сучасного глядача доступним і водночас дією, що захоплює...
Якщо щось не виходить, то слід винуватити лише себе. Поганому артисту все заважає — хореографія, костюм, підлога, світло. Я багато всього перепробував, не відмовлявся ні від чого. Сьогодні на балетній сцені ви побачите різну естетику. Хіба можна порівняти роботи Тейлора, Баланчина, Макміллана, Кранко, Григоровича, Форсайта або Кіліана? Це цілі балетні світи!
— На Заході вас називають «мегазіркою балету», порівнюючи з легендарним Рудольфом Нуреєвим. Слава до вас прийшла в молодому віці. Як вдається залишатися самим собою й не страждати на «зоряну хворобу»?
— Мене вулканом підняло вгору. Звісно, мені приємно чути схвальні відгуки про свої виступи, постановки. Кожний артист хоче бути найкращим, подобатися публіці — в цьому є чарівність моєї професії. А щоб чогось добитися, треба багато працювати. На мене зоряний дощ просто так не крапав. Я завжди знав, чого хочу добитися, й уперто йшов до поставленої мети. Я не хочу бути другим Нуреєвим, як мене часто називають у пресі, я сам по собі й звати мене Володимиром Малаховим. Сьогодні ти перший на сцені, а завтра прийде на зміну хтось інший... А в житті я син, онук, брат, племінник… Я щасливий, що можу допомагати своїм близьким, друзям. Їхньою думкою я дорожу. Але найсуворіший критик я сам собі. Це дозволяє не розслаблятися, а, підкоривши одну творчу вершину, прагнути наступної.
— Ви продовжуєте зніматися в кіно?
— У США в серії стрічок про найкращі вистави американського балету я брав участь у зйомках фільму «Корсар». А нещодавно була показана стрічка» Born To Be Wild — «Народжений бути диким» із серії «Провідні танцівники американського балетного театру». Фільм розповідає про чотирьох танцівників: іспанця Анхіле Коррейе, кубинця Хосе Корреньо, американця Ітоне Стіффью і про мене (хореограф Марк Морріс).
— Ритм вашого життя дуже насичений. Як вам вдається бути в добрій танцювальній формі? Займаєтеся щоденним тренінгом, як велика балетна прима Галина Уланова?
— Сцена мобілізує. Зарядка, розтяжка — це добре й потрібне для танцівника, але не завжди в мене виходить жити за планом. Наприклад, перед виступами в Києві я танцював «Ромео і Джульєтту» в Мюнхені, на кілька годин прилетів до Берліна, щоб поміняти валізу з костюмами, й ось я в українській столиці, а день промайнув. Доведеться активніше позайматися на репетиції. Саме тому я не люблю, коли в класі є сторонні. Щоб «літати» по сцені, треба добряче попрацювати на репетиції, й тоді ввечері виступ пройде добре.
