«Був Харків слобід, хуторів і ремісників. Був Харків — провінційне купецьке місто... безвихідно-сірої російської імперії. Тепер Хвильовий проголошує третій Харків: символ українського урбанізму», — влучно зазначив свого часу у нарисі «Четвертий Харків» (1948) Юрій Шевельов. Окреслюючи ментальну еволюцію міста, науковець захоплено пише про короткий період 1920-х — початку 1930-х, коли, інспіроване попередниками, «покоління запальнооких романтиків... рушило на завоювання Харкова» й чи не уперше в історії дало можливість українському духові вільно і творчо явити себе у формах культури. Чистий беззастережний дух творчості, який обіцяв незабаром піднести нову українську столицю до осередків духовності європейського рівня, був, одначе, ґвалтовно придушений і розгромлений. Та чи пішов він у небуття назавжди? Чи не настав час прикликати його до життя?
12—13 травня Харків здійснив вагому спробу повернутися до джерел і віднайти шлях, намічений генерацією 1920-х. З ініціативи руху «Простір свободи», Харківського літературного музею, видавництва «Смолоскип» та ХНУ ім. Каразіна в місті відбувся літературно-музичний фестиваль, присвячений Миколі Хвильовому. Дату події було обрано невипадково: 80 років тому, 13 травня 1933 року, пострілом в скроню в Будинку слова митець демонстративно вкоротив собі віку, висловивши у такий спосіб найпереконливіший протест проти нищення українства.
На думку організаторів, Хвильовий — це передовсім енергія, музика, колір та запах творчого слова, яке проникає до найглибших прошарків душі та, зворушивши їх, будить людину до свідомої екзистенції. «Клавіатурте розум, почуття і волю!» — цей заклик, проголошений Хвильовим, було обрано гаслом події у Харкові. Назване кредо митця, поза сумнівом, особливо важливе сьогодні. «Неодухотворений розум, — розповідає автор концепції фестивалю, мистецтвознавець Ліліана Вежбовська, — перетворює світ на бездушну машину. Почуття, не окрилене думкою, вводить в оману. Воля без розуму й почуття спричиняє агресію та руйнацію. Тільки у згоді цих трьох елементів — шлях до олюднення світу. Тільки у їхньому клавіатуренні постає метрополія свідомого духу».
Виходячи з настанови на поширення смислів письменника, фестиваль було відкрито мистецькою акцією «Лист до твоєї душі», що відбулася біля входів до центральних станцій метро. У супроводі живої музики кількадесят волонтерів із різних міст України (Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Харків та Кривий Ріг) прочитали й розповсюдили серед перехожих уривки із провідних творів письменника. Втім, учитель може лишень показати на двері, але ввійти людина повинна сама. Цілком у згоді із логікою, яку диктує процес самопізнання, розклад першого дня фестивалю складався із трьох етапів: знайомство із місцем по-дії (занурення до контексту літературного Харкова), вчуттєвлення та осягнення сенсу по-дії (концерт) та власне по-дія (містерія самопізнання на мосту через р. Лопань).
ДЕНЬ ПЕРШИЙ.
ЖИТТЯ ТА ЖАГА ПІЗНАННЯ
Яскраве уявлення про місце життя і творчості Хвильового сформувалося в учасників фестивалю під час екскурсії Харковом 1920—1930-х, яку талановито провів видавець Олександр Савчук. Упродовж двогодинного літературно-історичного квесту екскурсанти побачили Будинок літераторів ім. Василя Блакитного; будівлі, у яких розміщувалися «Пролітфронт» та «Червоний Шлях»; будинки, де «Плуг» організовував «понеділкування», а Хвильовий видавав «Літературний ярмарок». У міру заглиблення до атмосфери третього Харкова старовинні будівлі, затишні вулички та вишукані двори нібито оживали, наповнювалися духом доби. Ось вулиця Римарська і Соборний узвіз, на якому чи не найчастіше можна було перестріти письменника. Ось театр «Березіль» Леся Курбаса. Врешті-решт, кульмінація подорожі — п’ятиповерховий будинок під номером 19, де митець мешкав до 1930 року. Ветхий під’їзд із дерев’яними сходами, третій поверх, двері з табличкою «36»... Доторкнувшись до життєвого світу письменника, натхненні учасники фестивалю поквапилися до Будинку актора, де концерт обіцяв дотик і до його духовних світів.
Найглибше вразила евритмічна вистава за «Фаустом» Гете. Хвильовий, як показують нещодавні дослідження, був прихильником антропософії, тому включення до програми евритмії — мистецтва, що поєднує барви, звуки та рухи — виглядало доречним, ба доконечним. Запам’яталися й композиції інструментальної групи «Обсерваторія» та етнофолькгурту «Терелі». Авторські виступи українських поетів (серед яких були Олена Рибка та Олег Коцарєв), витримані у романтичному річищі Хвильового, поглибили розуміння його духовного світу.
Втім, центральна подія першого дня фестивалю відбулася пізнього вечора на мосту через Лопань, де на учасників дійства чекав символічний шлях самопізнання, провідником по якому стало живильне слово письменника. Кожен, хто наближався до входу на міст, стикався зі стражем, який не пропускав далі доти, допоки людина не згадувала кілька «запашних слів» Хвильового. Впоравшись із завданням, вона могла рушити далі й одержати на іншому березі свічку, що символізувала новонабуте знання. Після того як кожен здійснив перехід, на майданчику біля річки пролунали прекрасні уривки із «Арабесок». Наприкінці учасники акції виклали зі свічок головні слова даного твору — «Ніч. Весна. Міст. Марія».
ДЕНЬ ДРУГИЙ.
СМЕРТЬ І ВОСКРЕСІННЯ
На відміну від першого дня фестивалю, який однозначно акцентував увагу на творчості та житті Хвильового, другий день обертався довкола смерті письменника та її значення в українській історії. Втім, ідеться про той самий випадок, коли смерть тільки підкреслює та увиразнює життєвий шлях, надає йому сенсу й завершеності. Без такого кінця, на який зважився був Хвильовий, не лишень його особиста історія, але й історія України була б цілковито інакшою. Ось чому дійства, що виходили із факту смерті, мали виразно оптимістичне забарвлення й нібито наперед схоплювали (прочиняли) майбутнє, де пануватиме дух Хвильового.
Першою в черзі перформансів, що порушили й спробували розкрити тему смерті та воскресіння, виступила мистецька акція «Із історії браунінга: зустріч із Я», що пройшла на подвір’ї Будинку слова (в одному з помешкань якого письменник, власне, й звів рахунки з життям). Удаючись до сполучення різних видів мистецтва (музики, евритмії, читання та малювання), організатори спробували проявити іще не проявлене в текстах письменника. Цілком у дусі вітальної настанови перформанс завершувався словами «Драстуй, запашне життя!» Друга частина перформансу пройшла у Молодіжному парку, де поховано Хвильового. Після читання «Вступної новели» учасники фестивалю посадили на могилі письменника чебрець, виконавши у такий спосіб його пророцтво: «І, коли я умру і на моїй могилі ви положите пучок чебрецю — знайте: я воскрес».
Завершувався фестиваль двома блискучими лекціями Тамари Гундорової та Оксани Забужко. Тамара Іванівна проаналізувала світоглядні засади Хвильового, зокрема наголосила на його урбанізмі. Хвильовий усвідомлював, що постання української цивілізації є можливим лише у разі, якщо буде українізовано міський простір. Разом із тим, зауважує науковець, місто письменника не було техногенним. Любов Хвильового до міста парадоксальним чином співіснувала зі втечею з міста у пошуках блакитної далі та загірної комуни. Його місто — це романтичний простір свободи й культури, а не бездушний і техногенний механізм.
Урбанізму Хвильового торкнулася й Оксана Забужко. Вона зауважила, що проект Хвильового передбачав повноформатну і самостійну міську українську культуру, яка, певна річ, суперечила сталінському СРСР. Хвильовий сподівався, що Україна спроможна перетравити імперське минуле й сьогодення, але недооцінив правила, за якими грав Сталін. Виходячи з цього, виснувала пані Забужко, самогубство письменника типологічно відповідає самогубству Антея у драмі Лесі Українки і становить демонстративну відмову грати за правилами імперії. Самогубство — це програш за визначенням, але такий програш, за якого звитяжець позбавлений змоги перемогти. Навпаки, переможений підіймається понад задані правила й залишає свої ідеї і чин у віках.
