У дніпропетровському Музеї літературного Придніпров'я відкрилася виставка «Свобода бути і свобода говорити», приурочена до 70-річчя від дня народження видатного українського поета Василя Стуса. Експозиція розповідає про дисидентський рух в Україні 60-80-х років, і, зокрема, у самому Дніпропетровську. Історія цього руху ще чекає на свого дослідника, хоча багатьох його учасників вже немає в живих. Проте факти і документи свідчать про те, що закрите для іноземців місто, за яким закріпилася слава «кузні брежнєвських кадрів» і «батьківщини застою», було одним з вогнищ «інакомислення» в Україні, поряд з Києвом, Львовом або Одесою.
Із середини 60-х років центром спілкування опозиційної інтелігенції в Дніпропетровську став будинок на вулиці Армійській, 20. Господар будинку - Олександр Кузьменко - в роки війни був учасником підпілля ОУН в Дніпропетровську, потім був арештований НКВС, засуджений і десять років відбував покарання у Воркуті. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою, яка брала участь в національно-визвольній боротьбі в Західній Україні. У гостинному домі родини Кузьменків збиралися письменники і поети, вчителі й студенти, нерідко туди приїжджали однодумці з Києва, Миколаєва, Запоріжжя і Львова. Тут бували і ті, хто відкрито критикував офіційну ідеологію, і ті, хто просто співчував їхнім ідеям. На виставці широко представлено «самвидав» тих років: твір І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», стаття М. Брайчевського «Возз'єднання чи приєднання?», роботи Є. Сверстюка, вірші В. Стуса, В. Симоненка, М. Холодного, звернення і протести, інформація про переслідування і умови утримання політв'язнів в таборах, редагований В. Чорноволом часопис «Український вісник». Як відомо, дисидентський рух в Україні мав національно-культурну основу. Тому головний акцент виставки зроблено на творчості поетів і письменників, які мали мужність чинити опір владі. Серед активних учасників тих подій був і дніпропетровський поет Володимир Сіренко, який зазнавав переслідування протягом двадцяти років. «Якщо в інших містах, - згадує він, - можна було відстоювати українську мову, то в закритому для зовнішнього світу Дніпропетровську ми почувалися як в камері. Тут дуже нахабно поводилися Компартія і КДБ, а тому важко було працювати. Нас рятував будинок на вулиці Армійській, куди приїжджали люди з усієї України. Якби на ньому повісити пам'ятні таблички, то вийшла б суцільна стіна. Хтось думав, що ми друкували там листівки, але цього не було - ми просто спілкувалися і від цього ставали сильнішими».
Дружина відомого дисидента Івана Сокульського, якого радянська влада звільнила лише в роки горбачовської перебудови - Орина Сокульська, згадуючи той час, каже, що в будинку на Армійській збирався «цвіт інтелігенції - справжні лицарі духу». «Це було прекрасне спілкування, - пояснює вона, - і єдине місце, де можна було вільно читати заборонені вірші, ділитися думками і співати українські пісні. Саме подружжя Кузьменків пройшло ГУЛАГ, але залишилося світлими людьми. У той час кожна людина боролася сама з собою, стверджуючи своє Я, національну гордість і гідність». В експозиції представлені рукописи Івана Сокульського, написані бісерним почерком на цигарковому папері, які він передав на волю з в'язниці. Тільки 2002 року Служба безпеки України повернула О. Сокульській друкарську машинку, на якій був надрукований знаменитий «Лист творчій молоді» на захист Олеся Гончара і його роману «Собор», що викликало резонанс за кордоном і репресії в Україні. За ці та інші гоніння, колишні співробітники КДБ вибачилися перед вцілілими дисидентами заднім числом - відразу після оголошення незалежності України. Офіційний лист із СБУ, взятий в жалобну рамочку, тепер завершує експозицію в Музеї літературного Придніпров'я.
