12 червня виповнилося б 80 років Герою України і легендарній співачці. Євгенія Семенівна — одна з найвидатніших українських співачок ХХ століття, з її ім’ям пов’язані не лише найяскравіші сторінки історії Київської опери, а й усієї музичної культури України. Та й не тільки...
Мірошниченко до нестями любила життя: свою роботу, партнерів по сцені, колег, учнів, друзів, рідних. Вона боролася з перешкодами й недугами, долаючи труднощі, які випадали на її долю. Євгенія Семенівна пішла у Вічність, не завершивши головної, як вважала, справи свого життя — створення в нашій столиці Малої опери. Справу було зрушено з мертвої точки, обіцянок було море, а віз і нині там...
Нині головними учасниками ювілейних торжеств є численні, глибоко віддані учні Євгенії Семенівни різних поколінь, більшість із яких уже здобули визнання публіки як вітчизняної, так і зарубіжної. У Будинку актора відбувся концерт, організований Ольгою Безсмертною — ученицею і спадкоємицею, яка взяла на себе турботу про останніх вихованок класу Мірошниченко в Національній музичній академії ім. П. Чайковського, і концертмейстерами Наталією Королько та Фріною Зіскіною.
Учора в агентстві УНІАН колеги-педагоги з НМАУ представили перший альбом масштабного творчого проекту, присвячений пам’яті великої співачки під назвою «Євгенія Мірошниченко назавжди...», в якому зібрані записи практично всіх періодів вокальної кар’єри прими української оперної сцени.
Сьогодні відбудеться гала-концерт пам’яті Примадонни в Національній опері України, в якому візьмуть участь Ольга Нагорна, Катерина Стращенко, Сусанна Чахоян, Римма Шаповалова, Наталія Шелепницька, Сергій Пащук, Тамара Ходакова, Уляна Алексюк, Ольга Безсмертна, Галина Грегорчак, Оксана Терещенко, Дмитро Іванченко, Сергій Ковнір. Співаки виступлять у супроводі Симфонічного оркестру Національної опери (диригент Микола Дядюра), прозвучать арії та дуети з опер, вокальні твори українських і зарубіжних композиторів, багато з яких були окрасою репертуару видатної співачки та педагога.
10 червня в Будинку актора відбудеться засідання Товариства театральних діячів, окрасою якого також стануть виступи учнів Євгенії Мірошниченко. А безпосередньо до дня народження (12 червня) приурочено спектакль «Травіата», один із найбільш знакових у репертуарі Євгенії Семенівни. Партію Віолети виконає Оксана Терещенко.
Нині в Національній опері адміністратором працює жінка, в образі якої одразу вгадуються риси Євгенії Мірошниченко. Це її молодша сестра Зоя Семенівна Хужко. Навіть голоси у них схожі. Виявляється, якби доля склалася інакше, то на київській сцені могла б виступати ще одна співачка Мірошниченко...
— Мабуть, треба було слухати сестру, адже вона в моїй долі завжди відігравала вирішальну роль, — зізнається Зоя ХУЖКО. — Хоч і була жива-здорова наша мама, але для мене Женя була всім: і сестрою, і подругою, і навіть деколи мамою. Ще дівчам вона опікала мене. 1943 року, почувши по радіо, що в Харківське ремісниче училище приймають дітей-сиріт і напівсиріт (наш батько загинув на фронті), наполягла на тому, щоб виїхати із села, а після вступу Женя поставила вимогу, аби й мене прийняли вчитися. Тоді їй було 15, а мені 10 років. Мені, звичайно, відмовили — ще мала. Тоді Женя пішла в Управління трудовими резервами і заявила, що доки сестру не приймете, не піду! В розмові з’ясувалося, що керівник був добре знав нашого батька. Просто доля. Так ми почали вчитися — сестра на слюсаря з ремонту радіоапаратури (до речі, потім усе життя сама собі лагодила телефони), а я на токаря.
Коли мені було 16 років, наші дороги ненадовго розійшлися: Женя вчилася в консерваторії, а я (за комсомольською путівкою) будувала залізницю Оренбург — Горськ. У 23 роки приїхала у відпустку погостювати, і сестра сказала: «Досить, наїздилася». Заочно звільнила мене, і з тих пір я залишилася в Києві. У той час Женя вже рік працювала в театрі. Вона мала кімнату в двокімнатній квартирі, куди забрала маму, а потім і мене. 1958 року вона привела мене до Віктора Петровича Гонтаря, директора Київського театру опери і балету, та попросила, аби допоміг влаштуватися куди-небудь працювати. Коли він запитав, хто я, то засміявся: «З такою фізіономією, і токар. На який завод? На сцену її!» І зарахував мене в міманс. Потім була студія при Театрі оперети. Викладач із вокалу сказав, що я повинна співати. Женя підтримала цю ідею, але які там співи? Коли відкрився набір у Балет на льоду, з першого ж туру Вахтанг Вронський і Роберт Клявін узяли мене в трупу. Дізнавшись, що я відмовилася співати, сестра дуже розсердилася, але свого рішення я не змінила. Мабуть, гордість розшаленіла. Може, і даремно, хто знає?
Знаєте, Женю по життю неначе щось вело. Треба ж було їй так прагнути до Харкова, аби в самодіяльності її почув харківський композитор Зиновій Давидович Заграничний, який запросив співати в хорі «Трудових резервів», щоб її далі почули... Пізніше вона казала, сміючись: «Напевно, коли я народилася, Господь доторкнувся до мого горла...»
Мені досі не віриться, що поруч ніколи не буде Жені, особливо сльози навертаються коли чую, як прекрасно співають її учениці, коли зі сцени звучать арії, які вона колись блискуче сама співала...
— Зоє Семенівно, чи доклав зусилль до організації ювілейних торжеств Фонд ім. Мірошниченко?
— На жаль, Фонд із нашою родиною не контактує, і ми не знаємо практично нічого про їхню діяльність.
— А як вирішено питання з пам’ятником Євгенії Семенівні?
— Після мого невеликого інтерв’ю, що я дала в одній із київських газет, невдовзі з’явилося оголошення про збір пожертвувань, оскільки пристойний пам’ятник коштує дорого — близько трьохсот тисяч доларів, а в нашої сім’ї таких грошей немає. Відгукнулися всього декілька чоловік, зокрема фоніатор Леонід Тринос і Віктор Гаращенко — великий шанувальник таланту Євгенії Семенівни. Частину коштів пропонує докласти Міністерство культури і туризму. Є два цікавих проекти монумента. Я вірю, що пам’ятник обов’язково постане, і це буде скоро.
— Чи вирішується питання створення Малої опери — нездійсненої мрії Мірошниченко?
— Це дуже болюче питання. Я вважаю, що Женю вбив не рак, який був вдало прооперований (до її порятунку приєдналися близькі люди — Роза Родіонівна Ванєєва та її чоловік Володимир Миколайович, які залучили своїх друзів, які дали необхідні кошти і доклали величезних зусиль), а тривога за нову будівлю — камерну оперну сцену для своїх творчих дітей — підкосила життєві сили сестри. Безкінечні суди за продану під будівлею землю вимотували і засмучували її. Здавалося б, є чудова зала з досконалою акустикою (Будинок культури трамвайників)... Коли Женя ввійшла до зали, то заспівала (ще будучи студенткою, вона виступала на цій сцені, коли там функціонував Клуб трамвайників), але мерія Києва грошей на ремонт не давала, адже це мав бути Муніципальний камерний оперний театр. Мер Леонід Черновецький у прямому ефірі в Савіка Шустера заявив, що цього театру немає і ніколи не буде. І слова свого дотримав! Міське управління культури також не виявило зацікавленості. Тут, напевно, потрібні були спільні зусилля всіх структур: і міністерства, і НМАУ, адже випускникам музакадемії після випуску часто нікуди дітися. Мала опера — це її постійний біль. Скільки разів я заставала Женю в сльозах, і щоразу причиною їх була безвихідь у питанні з Малою оперою. Вона у відчаї готова була дати ім’я театру будь-якої людини, яка допомогла б його підняти. Незадовго до операції Женя виголосила таку фразу: «Ми помираємо не від хвороб, а від образ...» Її вбила байдужість.
Женя була патріотом України. Незважаючи на численні пропозиції працювати в інших театрах і за кордоном, вона залишилася вірною київській сцені, де відбулося її становлення, де прийшла світова слава. Всі свої сили вона віддавала учням. Працювала, творила, вчила заради слави нашої Батьківщини. Мірошниченко підготувала прекрасних співаків, які своїм талантом прославляють Україну. А найкращою пам’яттю про неї стане відкриття в Києві Малої опери, яку потрібно назвати ім’ям Євгенії Мірошниченко!
КОМЕНТАР
Август ЖУКОВ, проректор із навчальної роботи Київського інституту музики ім. Р. Глієра:
— Мала опера Києву потрібна, але маємо бути реалістами. Що ми маємо сьогодні? З кожним роком усе більше руйнується будівля (Будинок культури трамвайників) з прекрасною акустикою залу, яка нині використовується не за призначенням. Адже це приміщення може приносити реальну користь, але поки не вирішені проблеми з виділенням додаткової землі під добудову приміщення. У міському бюджеті Києва немає коштів не лише на реконструкцію приміщення, але й на створення всієї структури Малої опери — оркестр, хор, обслуговуючий персонал. Наш ректор Олександр Злотник звернувся в Київську міськадміністрацію з ідеєю об’єднати Інститут музики ім. Р. Глієра і так званої Малої опери (що існує сьогодні лише на папері). Наш навчальний заклад має хорошу репутацію, за роки своєї багатолітньої діяльності випустив багато видатних музикантів. Але, на жаль, ми не маємо пристойного сценічного майданчика. І це при тому, що виступаємо організаторами всіляких концертів, проводимо авторитетні конкурси, зокрема Міжнародний конкурс піаністів пам’яті В. Горовіца, духовиків ім. Антонова, а під ці проекти ми змушені орендувати чужі зали. У нас є готова «команда», а також інститут має фінансові можливості: по-перше, залучати спонсорів, по-друге, використовувати спеціальний рахунок. Звичайно, мільйони ми відразу не знайдемо, але поетапно вдихнути життя у вмираючу будівлю ми спроможні. Ми пропонуємо назвати залу ім’ям Є. С. Мірошниченко та заснувати Конкурс вокалістів її імені. І надавати сценічний майданчик майбутнім лауреатам, випускникам музичних вузів. На цьому етапі наші пропозиції розглядає Київська міська адміністрація.
Від редакції. Кілька днів тому Олександр БРИГИНЕЦЬ, депутат, голова комісії Київради з питань культури та туризму, голова робочої групи Київради з вивчення ситуації, що склалась навколо «Театрально-видовищного закладу культури «Київська мала опера», як повідомляє УНІАН, заявив, що центральна та міська влада підтримують проект створення у Києві Малої опери в приміщенні історичної пам’ятки на вулиці Дегтярівська, 5: «Ми всі за те, щоб Мала опера існувала та процвітала! Тепер залишається вбрати це в лаштунки реальних справ. Євгенія Семенівна за життя робила все можливе, аби поставити на ноги свою інтелектуальну «дитину» — Малу оперу (спочатку планувалось її відкрити 2007-го, потім 2009 р. — Л.Т.)... Сподіваюся, і тепер, після її смерті, ім’я легендарної співачки допомагатиме Малій опері вирішувати купу проблем, яка нині існує».
