Час існування народів (або історія) характерний тим, що у свої фатальні хвилини народ, присутній у сущому, не завжди і не весь може впізнати у пришвидшених кадрах того сущого всю свою попередню історію, щоб прочитати його погрозливий підтекст, а відтак не усвідомлює величі й жаху того критичного періоду, а можливо — своєї клінічної смерті, після чого може або зникнути навіки, або явитися світові переміненим...
У серцях щирих українців завжди жила їхня героїчна історія, бодай у збідненому вигляді. Навіть у часи найчорнішої фальсифікації й замовчування ми знали, що козаки були героями і що весь наш народ загалом геройський, справжній Гулівер, та якась зла сила, фатум, або просто — вигідне географічне розташування не дає йому змоги спромогтися на власну державу, на раціональне й міцне господарство.
Ось уже цього разу, гадали ми, за нашої безпосередньої присутності, все буде гаразд; майже весь народ висловився на референдумі за незалежність, так само одностайно ми розбудуємо «державу та військо її». Немає агресії сили, а з іншим — впораємося.
Однак з іншим, схоже, впоратися не так-то й просто. «Інше» не лежить на поверхні історії, яку пишуть заангажовані літописці, в організованому, розміреному ритмі народного життя воно майже непомітне, але в переломні періоди історії народу, у часи якихось надзвичайних подій — неминуче вилазить на світ Божий, нерідко перемагаючи здоровий глузд і навіть історичну закономірність. Тоді малі народи, буває, опиняються на чолі історії, а великі — у її підніжку. Називають цю силу ще ментальністю, або вдачею народу. Наразі нам ідеться про гірші риси нашої вдачі, — кращі ми знаємо, вони й у піснях оспівані, і в художніх творах змальовані. А ось гірші нам інколи наші недруги в анекдотах підносять; тоді ми гніваємося, дуже гніваємося. Проте саме вони, гірші риси нашої національної вдачі, — як ті ліліпути, що змогли-таки пов'язати Гулівера, фатально в'яжуть і нас по руках та ногах.
Останні роки в Україні — це роки фактично її клінічної смерті: стоїть економіка, у полях зимують буряки, усі соціальні верстви в небачених злиднях. Окрім однієї, нової — мафіозно-кланової верстви. Та в якихось, на перший погляд, незначних явищах і подіях сьогодення, придивившись, як у спресованому вигляді, можемо побачити всю нашу історію. Ми бачимо героїзм і самовідданість, які увіллються в кілька фраз Великого літопису цього народу. Ми бачимо й інше, яке в той літопис не потрапить через несумлінність або недомисліє літописців. Та саме це інше, як ліліпути, знову зв'яже (може зв'язати) нашого Гулівера. А нащадки народу, як завжди, все спишуть на географічне розташування та підступність сусідів. Вони підступні, але мова наразі не про них. Ми нарешті не з чужих анекдотів, а наочно маємо змогу побачити цих ліліпутів — наші власні страх, захланність, зраду, продажність, переродження, лінивство. Мені не хочеться писати цих слів, але, щоб знищити ворога, щоб позбутися болячки, потрібно насамперед назвати й визнати їх. Кожен зокрема може міркувати так: ну, поступлюся трішки сумлінням — зате ж у кишеню, в господу щось крапне, дітей повлаштовую, книжку видам. Одне слово, користі від того більше, аніж шкоди. Та там така манюсінька шкода... Шкодливців, дорогенькі, багато. І якщо кожен трішки попустить там, де треба тримати всім і з усіх сил, — вага не втримається: впаде і всіх подушить із їхніми маленькими краденими вигодами. Ось що означає в переломні часи невинне «загравання» з моральними принципами.
Історія з нас ще й ось у який спосіб покепкувала, не залишивши нам жодного шансу на виправдання: мовляв, терор, сила... Сьогодні не 33-й рік, а Кучма з Кравченком — не Сталін з Берією. Це не та диявольська потуга, яку неможливо подолати, це лише її безплотна тінь. Історія жорстко, але правдиво показала, що ми, виявляється, й тіні боїмося. Боятися сили — це одне, це зрозуміло, а тіні боятися — це вже, панове, сумно. Сумно дивитися на конвульсії страху й догідливості з боку армії українських чиновників, а тим паче — з боку «солі землі», української інтелігенції. Так, це вже не трагедія, це фарс, кіно, це бліді кадри — перед кінцем чи перед конче потрібною переміною, хірургічним втручанням у власну вдачу, яке можливе тоді, коли обпече пекучий сором, коли все у собі усвідомиш...
... «Літературна Україна» — «Газета українських письменників України» від 7 жовтня 1999 року. Вгорі — повідомлення «У Спілці письменників України»: «Ситуацію, що склалася в Україні напередодні президентських виборів, обговорено на черговому засіданні президії ради Спілки письменників України». Як пише кореспондент, відбулися бурхливі дебати з приводу того, кого ж організація підтримуватиме на президентських виборах, навіть голосувалося питання про рейтингове визначення кандидата. Однак «гарячі» (саме так — у лапках) пропозиції було відхилено. В результаті дебатів президія ради ухвалила заяву. Не дочитавши решти інформації про засідання, шукаю на сторінці заяву: як же визначилися наші моральні чільники? До чого закликають рядових членів організації й темний народ? «Оберемо президента — патріота» — називається документ. «...Окремим кандидатам необхідно поступитися й підтримати того, хто має найбільші шанси перемогти...» Яка свіжа думка! «Закликаємо голосувати за того, хто гарантує... наведе... забезпечить... хто сприятиме... підтримуватиме... створить...» «Закликаємо голосувати проти тих, які...» Одне слово — «будуватимуть не українську, а російську Україну, думають тільки про власне збагачення», не шанують української мови, не розмовляють нею... Не знайшовши конкретного прізвища, чую, як починаю паленіти від сорому. Оце-то пройшли між крапельками, ще краще, як, свого часу Леонід Макарович. Дарма що обличчя втратили, зате ж не замочилися.
Як воно мало б бути із нашим розкиданим за різними віковими та політичними полюсами письменницьким людом? Який, окрім усього іншого, сам по собі, а письменницькі функціонери — самі по собі. Чесна й пряма постава представницького письменницького органу зобов'язує не до вивертів, а до чесної інформації. Йшлося, мовляв, про таких і таких кандидатів. На користь кожного з них були такі аргументи, але єдиної думки, мовляв, не дійшли. Можливо, саме в аргументах собака заритий? Не існує аргументів на користь чинного Президента, та сказати про це — страшно й поки що невигідно (чому — див. нижче). Закликати голосувати за найбільш достойного — кортить, але що, коли він не виграє вибори? Тоді чинний одіграється. Ні, про всяк випадок треба прикинутися патріотичними простачками... Не назвати жодного прізвища, обмежитися заяложеною демагогією. Та з певним прозорим сигналом для чинного, він зрозуміє. Цей сигнал — матеріал у центрі сторінки, в якому розповідається про «зустріч Президента України Леоніда Кучми з провідними українськими митцями», і на цій зустрічі «тато» пообіцяли «розібратися, розпорядитися, посприяти, допомогти...»
Певна річ, стан культури в Україні — катастрофічний, але поки не вийде з колапсу економіка, а на чолі держави не стане сильна особистість, цей стан не зміниться, попри окремі подачки та обіцянки. Однак, дурячи самих себе, «провідні митці» всує сподіваються, що «Президент Леонід Кучма» виколупне їм з коліна та й дасть. Усі бачимо, чого спромігся досягти за п'ять років президентства чинний: занепад, корупція, злочинність, грабування держави кланами, шалені позики, з якими наступного року нам загрожує дефолт. Дефолт буде, якщо мене не переоберуть, погрожує він, бо лише я зможу домовитися з закордонними банкірами, реструктуризувати борг... Цирк, та й годі. Неначе це й не він довів державу до такого катастрофічного стану. Та даймо йому ще один шанс — станемо банкрутами й будемо продані з молотка.
Чи не логічніше було б письменникам боротися (а вони могли б зробити багато, маючи авторитетну газету та організації в областях) за сильну особистість, за такого президента, який створив би інтелігенції (та й усім) умови для гідного існування й законного заробляння грошей, щоб не доводилося щоразу лестити й випрошувати, а потім ходити на задніх лапках за «сприяння Президента України Л.Д.Кучми...» у виданні серії «Сучасна українська література», за крихти, які той може дати за хорошу поведінку, а може й не дати. Неначе він власник усього, що є в державі, а не такий самий службовець, як інші, лише вищий рангом. Ох, «не встанемо, мамо...» Спочатку народ сам плодить тиранів і хабарників, а потім у запічку нарікає на них.
Позиція Спілки письменників у президентських виборах — це спроба сидіти на двох стільцях, примітивна хитруватість українського дядька. Цілком зрозуміло й закономірно можна було б письменникам обійтися без заяв: творчі люди, кожен має свою думку, кожен для себе визначився з кандидатом, бо так воно і є, — та не плодити такий стидобний документ, компрометуючи рядових членів Спілки.
...Це — колективна хитрість і лякливість, а скільки є прикладів індивідуальної. Як легко може навіть нікчемний чоловічок маніпулювати великими чоловічками, маючи в руках владу й народні гроші, коли ті великі чоловічки спутані ліліпутами низьких, недостойних рис.
Можна було б ще говорити про інших ліліпутів, як-от чорна заздрість на благополуччя сусіда чи лють на представника іншої національності, який, тим часом, коли нам ліньки поворушитися, своєю кмітливістю, працею, наполегливістю множить власні статки, будує кар'єру. Питається, хто нам на нашій власній землі забороняє працювати, творити добро й радість? Хто скував нам ноги, зв'язав руки, спаралізував розум? Назвіть його, а тоді спільно з ним боротимемося. ...Перераховувати ще раз? Страх, заздрість, захланність, хитрість, лінощі... et caetera. Чи візьмімо боязнь теперішнього, яка випливає з невпевненості у власних силах. Ми воліємо жити минулим, мертвим: «відхрещуємося» в язичників, відроджуємо суспільні стани, які відійшли в історію, замість того, щоб простувати нарівні з іншими народами, — і не соромимося канючити позики в тих інших народів та носити їхні недоноски. Звичайно, відтворювати ритуали та базікати про свою винятковість легше, ніж працювати. Глянеш інколи на якесь зібрання дорослих людей — і страх бере: театр... Голови одне одному землею посипають, тоді як нікому ту землю родючу доглянути, бур'янами глушиться.
...Ось вона, надворі, у зборах робітників і службовців, які одностайно висувають «дорогого Леоніда...», у торгах і низькому розрахунку політичних партій, у ганебних заявах громадських організацій, — наша історія пробігає перед нами у спресованому вигляді, пробігають наші найбільші вороги, щоб ми могли увічi їм подивитися і нарешті визначитися: зникнути хочемо з історичної арени — чи переродитись до здорового, гідного, нормального державного життя. Не побоїмося їх назвати, визнати, боротися з ними — житимемо!
