«Свій на свого не здійме руку!/Брат на брата не скаже злого!/Прийме удар, піде на муку/Брат за брата, свій за свого!» Це приспів неформального гімну Євромайдану, що його днями записали українські музиканти та письменники (вірші — Сашка Положинського, музика — гурту Kozak System).
Власне, про музичний образ (і не тільки!) говорили з Іваном напередодні подій, котрі зараз переживаємо. Далі, так би мовити, з перших уст.
Лариса ІВШИНА: — Дуже сподобався виступ Kozak System в рамках Днів української культури в Лондоні. Під вашу музику танцювали навіть ті, хто є ровесниками Beatles. І, мушу сказати, виглядали вони органічно.
Іван ЛЕНЬО: — Ми вже, фактично, об’їздили весь світ. От нещодавно виступали в Канаді — на Bloor West Village Toronto Ukrainian Festival. Дуже багато цікавих людей прийшло. Познайомилися з мільярдером-українцем Євгеном Мельником (до речі, він один із найзаможніших канадців). Той побачив нас на фесті. Потім о першій ночі прийшов послухати нас ще в клуб, де залишився до четвертої ранку. Це я говорю до того, що люди віком від 15 до 70 років захоплюються тим драйвом, який ми видаємо наживо.
Л. І.: — Треба було б мати музичну карту України — щоби контактувати з тими, хто «живий» і створює щось цікаве.
І.Л.: — Почнемо з того, що на цій карті не буде багато виконавців і гуртів. У нас нема повноцінного шоу-бізнесу, тому у нас мало цікавих і потужних команд. Відповідно небагато музичних стилів розвивається. Візьмімо, до прикладу, панк у якійсь західноєвропейській країні. Там у цьому стилі грає і успішно концертує до 300-400 гуртів. Як результат, відбувається велика кількість фестивалів, є дуже великі (фестивалі open-air) та маленькі (клуби) майданчики для виступів. А у нас тут в Україні і трьох якісних гуртів не назбирається. Чомусь українська сучасна культура пройшла повз той самий панк, регбі, транс, даб, метал... Зате в фаворі — поп. Особливо ті, поп-виконавці та поп-гурти, яких прийняли в Росії.
Щоби український гурт став хедлайнером на світових сценах, необхідно, щоб його кліпи показувало європейське МTV. А щоб тебе показувало європейське MTV, мусиш робити англомовні пісні. Співаючи англійською, тобі не вдасться передати справжній український message, втрачаються якісь сакральні штуки. Ось приклад. Наші друзі, молдавани, неперевершений Zdob-si-Zdub запросили до співпраці німецького продюсера і записали альбом англійською мовою. Однак у цьому альбомі особисто для мене від звичного і драйвового Zdob-si-Zduba залишилося щось таке прилизане, причесане, а щонайгірше — штучне! Англомовний Zdob-si-Zdub — це як російськомовна Ніна Матвієнко.
Л.І.: — Я багато разів бачила, як люди спокушалися неорганічною для них англійською щось повідомити світові. Але якщо зроблено талановито в своїй культурі, невже це не зможе пробити мовні бар’єри?
І.Л.: — Є єдина група в світі, яка пробила ці мовні бар’єри, про які ви кажете, і стала мега-зірковою як Metallica, Rolling Stones, Muse, Limp Bizkit, R.H.C.P... Це — Rammstein — німецький гурт, який співає німецькою мовою. Щоб українська команда відбулася на такому рівні, потрібно мати дуже серйозні амбіції і підґрунтя — музичне, ідеологічне, психологічне, а також команду однодумців-професіоналів. Плюс дуже немалі кошти для створення такого шоу.
Л. І.: — А культурне?
І. Л.: — У нас в Україні не так багато знавців справжньої автентичної музики, щоб, опираючись на їхні знання і дослідження, можна було мати такий культурологічний фундамент, аби спробувати замахнутися на продукт світового масштабу. А з режисерів-постановників, які б могли «замутити» таке, я особисто не знаю нікого. Ну, хіба що Влад Троїцький...
Л.І.: — Для того, щоби бути крутими, і вразити всіх, як Мел Гібсон вразив своїм «Хоробрим серцем», нам багато чого не вистачає. Але зараз необхідно сучасною мовою переказати наші основні національні тренди.
І.Л.: — От зараз ми співпрацюємо з кращими сучасними українськими письменниками: Жаданом, Іздриком, Лазуткіним, Полежакою, Карпою... Вони думають над образом модернової України, яку хочуть презентувати і презентують в Європі. Власне, в наступний альбом увійде чимало композицій на їхні тексти.
Анна СВЕНТАХ: — Складно було розкрутити новий бренд з нуля?
І.Л. : — Неймовірно. Це дуже важко психологічно. Не відпускало те, до чого звикли, адже ім’я, яке створювали, наповнювали і мислили ним близько 15 років «без компромісів». Але я радий, що сталося так, як сталося. Отримавши нове ім’я, ми одержали нове життя. На нас по-іншому стали дивитися. Та й ми по-іншому стали бачити. Музика — це також бізнес. Єдине що, треба було б, щоб цим бізнесом займалися менеджери, а не самі музиканти. На жаль, на даному етапі майже всі музиканти українських гуртів самі займаються своєю промоцією.
А.С.: — Але у створенні Kozak System ви могли покластися не тільки на себе, а й на українських письменників, музикантів...
І.Л.: — Наша історія з ребрендингом торкнула багатьох розумних людей, інтелектуалів. Сашко Положинський одразу ж погодився, щоб ми зробили дві-три пісні на його тексти. Такими же швидкими на допомогу виявилися Сергій Жадан, Ірена Карпа, Андрій Середа із гурту «Кому Вниз», Дмитро Лазуткін, Юрко Іздрик... Боюсь когось забути. І нам допомагали не тільки письменники і музиканти, а й люди, далекі від музичного бізнесу.
Надія ТИСЯЧНА: — А ще кажуть, що українцям невластива солідарність...
І.Л.: — Так кажуть ті, які або неглибоко копають, або на собі не відчували солідарності. Українці — дружний, добрий і солідарний народ. Просто не у більшості своїй.
Н.Т.: — Ви часто виступаєте за кордоном і можете сказати, що знають про Україну? І яким чином поширюється інформація про нас, адже своїх культурних центрів ми не маємо?
І.Л.: — Буду відвертий: знають дуже мало. Щоправда, останні п’ять років спостерігаються позитивні тенденції, однак музичних гуртів, яких знають і люблять за кордоном, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Змусити слухати європейця набагато важче, ніж росіянина, адже росіянам зрозуміла мова. Тож якщо ти пишеш класні тексти, то ти апріорі зрозумілий російському народу, і він легко приймає твою музику, якщо вона ще й талановита. А ось європейці сприймають тебе через вібрації, посил, енергію, образ.
Н.Т.: — Вібрації, посил, енергія — у цьому секрет успіху Kozak System в європейських (і не тільки!) країнах?
І.Л.: — Можливо, нам краще за інших вдається передати через музику згусток чоловічої козацької енергії. А головне — ми щиро віримо у те, що робимо. Ми чесні. На сцені не відігруємо і не відпрацьовуємо концерт. Ми «кайфуємо». І це передається глядачу.
А.С.: — Повернімося ще до росіян. Групі «Океан Ельзи» нещодавно виписали штраф у Росії за порушення міграційного законодавства. Чи не вбачаєте в цьому прихованого змісту, особливо у світлі останніх подій?
І.Л.: — Гадаю, там був прихований зміст. Команда «Океан Ельзи» концертує в Росії уже добрих десять років, відіграла безліч концертів на одних умовах, і тут раптом їх запитують: «Хлопці, а у вас є дозвіл на трудову діяльність в Росії?». А чому ж таких запитань не виникало раніше? Очевидно, що це політична акція, яка мала би дати зрозуміти українцям, мовляв не жартуйте з ЄС, бо ми тоді прикрутимо гайки і на музичному рівні також. Навіть на виступ у клубі треба буде брати дозвіл. Але в цьому немає нічого поганого. Ми постійно беремо такі дозволи. Для того, щоб виступати в Європі, будь-яка музична команда повинна отримати візу з правом роботи. Це набагато важче, але нормально.
А.С.: — Як до вас ставляться ваші російські прихильники?
І.Л.: — Якщо ви граєте професійно, натхненно, і це передається слухачеві, то у будь-якій країні вас сприйматимуть адекватно. Винятком може бути тільки ступінь реакції, що залежить від менталітету. Є нації більш стримані, і реагують стримано. Натомість у китайців, японців і корейців — дуже бурхлива реакція на музику. Американці, канадці чи росіяни у цьому плані нічим не відрізняються від українців. Але в жодному випадку команда не повинна виходити на сцену з поганим настроєм чи тим більше з неповагою, хоч і найменшою, до глядача. Сцена не терпить фальшу.
Н.Т.: — А що ви робите перед виступом?
І.Л.: — Ми залишаємося наодинці. Перед самим виходом ми стаємо в коло, обіймаємося і стоїмо рівно стільки, скільки потрібно для відчуття спільності. Таким чином намагаємося відчути, чи все у нас в балансі, чи немає десь пробитої енергетичної зони.
Н.Т.: — Який ринок творчо вам більш цікавий — європейський чи російський?
І.Л.: — Нам цікава Європа, так чи інакше, тому що вона велика і різна. Їздити туди і грати з концертами означає також і вивчати ментальність кожного народу, пізнавати звички, бачити архітектуру, заходити в музеї. Росія нам також цікава, але як можна ставити на шальки терезів Росію і багато країн Європи? Так, Росія — цікава. Я там вчився, закінчив 2 курси Воронезької консерваторії. У нас багато друзів живе в Росії.
Н.Т.: — Чи відрізнялась тодішня і теперішня Росія?
І.Л.: —«Да че уж там...» — оцим. Тепер цього менше. У них є розумні люди. Вони цінують своє книговидавництво, приділяють багато уваги кінематографу. На все треба дивитися об’єктивно, без фільтрів. Те, що є там позитивного, — переймайте, а що у вас є гарного, — вкладайте у це енергію і кошти.
Одним словом, виступати цікаво і там, і там. Однак пропорції — різні.
Питання відсутності українських музикантів на європейських майданчиках зумовлене наявністю кордонів, віз, відстані та негативного іміджу України.
Років десять тому в Чехії нас зупинив поліцейський. Я запитав його про причину зупинки, на що почув у відповідь: «У тебе українські номерні знаки на автомобілі». Як потім виявилося у розмові, в його книзі записів порушників чимало сторінок займали вихідці з міста Бучач Тернопільської області. То він собі уявляє, яка це вся країна, якщо у нього з усіх порушників країн Європи тільки порушники з Бучача займають половину книжки.
І так у кожній країні було. Навіть був момент, коли ми придбали свій автобус, і залишили його з польськими номерами, щоб вільно їздити Європою і не мати цього клейма. Зараз ми повернулися назад до українських номерів. Не тому, що змінилося їхнє ставлення, а тому, що нам хочеться показати всім, що ми, українці, — нормальні. Тож ці «торги» відносно того, куди нам — в ЄС чи МС, виглядають для мене абсолютним блюзнірством і лицемірством. Так чи інакше, ми є європейцями. Якщо ми вступимо до ЄС, у нас зменшиться рівень корупції, ми змушені будемо жити за європейськими законами. Звісно, не всі ці закони є добрі як для нас, так і для людства. У них також є свої проблеми, але ж не елементарні!
Я вважаю доволі цинічним запитання на зразок: європейці, а що ви нам дасте, якщо ми до вас приєднаємося? Ми ж не в цій позиції, щоб шантажувати.
Н.Т.: — Іване, розкажіть про вашу співпрацю з Тарасом Чубаєм.
І.Л.: — Незабаром вийде альбом, який називатиметься... Ні, наразі не скажу. Поки рано.
Але те, що він буде цікавий, гарантую. Нам дуже сподобалося те, що вийшло. Якщо і вам сподобається, будемо раді.
Н.Т.: — У «Вікіпедії» про вас написано, що любите подорожі. ТОР-5 місць — мандрівок Україною від Івана Леньо.
І.Л.: — Не уявляю життя без подорожей. У подорожах, коли ми їдемо на концерт, я читаю — якщо, звісно, мчимо автобаном і за вікном нецікаві краєвиди. Якщо це не автобан, то я дивлюся і насолоджуюся, думаю, якісь ідеї приходять.
А ще я люблю їздити на мотоциклі. Мотоцикл — це як для козака кінь. Коли їдеш на ньому, маєш можливість відчувати ще й палітру запахів. І ця палітра різна. Навіть проїжджаючи з Києва до Чернігова 40 км, (але не дорогою, яка веде через Бровари, а паралельною, що йде поруч із Десною), коли ти переїжджаєш через Київське море і їдеш через село Хотянівка — ось там можна відчути, по-перше, перепад температура десь градусів у вісім (якщо проїжджаєш ліс, то стає холодніше), по-друге, всю палітру запахів: влітку — запах скошеної трави, восени — запах паленого листя і зібраного з городів бадилля! Це неймовірні запахи! Їх не відчуєш у мегаполісі. Врешті, мотоцикл дозволяє з’їхати з головної дороги і поїхати, наприклад, дорогою ґрунтовою.
А ще ми, Kozak System, велосипедисти. Любимо разом на велосипедах вирушати в якісь цікаві і знакові місця. Оскільки їзда повільніша, то й враження повільніше й глибше в тебе входять. Це особливий кайф!
А топові місця... Це — схили Дніпра в районі села Трипілля, Стайки, Виточів, Григорівка. Друге місце — Карпати. Я міг би розділити Карпати на буковинські та гуцульські. Вони різні, починаючи від ментальності людей, котрі там живуть, закінчуючи краєвидами. Третє — Львів. Четверте — Волинь. П’яте місце — Київ, в якому я живу ось уже 20 років.
Н.Т.: — Іване, ви давно так конструктивно і позитивно само налаштувалися на життя? Довженко казав, що один йде і бачить калюжу, а інший — у ній зорі.
І.Л.: — Я не відношу себе до тих, хто бачить тільки зорі. Калюжі бачу також.
Це не моя заслуга, що у всьому намагаюся побачити позитив. Це — заслуга батьків і родоводу.
Я думаю, що кожен із нас, навіть ті, хто не мають на рівні ДНК здатності до аналітики світу через позитив, може збагнути одне: добрим бути приємно. Намагатися у всьому знаходити позитив, — це просто раціонально краще, ніж у всьому знаходити негатив.
