Три роки тому відомий сценограф, головний художник Національного театру російської драми імені Лесі Українки, президент Асоціації українських художників театру, професор Михайло Френкель несподівано для багатьох виїхав у США. Головною причиною від’їзду була необхідність перебувати під постійним наглядом кваліфікованих окулістів. Але неймовірно працьовитий Френкель і в Америці вже встиг зробити дуже багато: прочитав курси лекцій в університетах Лос-Анджелеса й Мілуокі, оформив близько десяти спектаклів.
Приїхавши погостювати в Київ, Михайло Френкель зустрівся і з кореспондентом «Дня».
– Михайле Адольфовичу, розкажіть, як працювалося вам в американських театрах?
– Америка чудова тим, що дає змогу бути вільним. Там у театрі немає художньої ради, спектаклі ніхто не забороняє, тож працювати там спокійніше й легше. Усі питання вирішуються без нервів і напруження. В надзвичайному захопленні я був від роботи постановочної частини. У зв’язку з тим, що в Америці на постановку спектаклю витрачають не більше двох місяців, декорації роблять винятково швидко.
– Але ж коли немає цензури ідеологічної, доля спектаклів прямо залежить від їх комерційного успіху?
– Я з такими проблемами не стикався, хоча, безсумнівно, вони є. На американський театр дуже впливають кіноіндустрія й шоу-бізнес. У спектаклях мало метафоричних ходів, декорація, переважно, суто функціональна, «інтер’єрна». Я старався враховувати ці особливості, але й керівництво театрів зважало на мій досвід.
У нашій країні сцена завжди була трибуною. В Америці люди стараються не завантажувати себе складними проблемами в театрі. В американців загалом не заведено скаржитися на життя. Результат раціоналізму — чарівна американська усмішка. А в нас — невикорінна традиція виливати особисті негаразди на колектив. Американці прагнуть досягти цілковитого добробуту й роблять усе, аби мати задоволення сьогодні, а ми все життя надривалися в ім’я світлого майбутнього. На обличчі режисера там не побачиш нестерпної скорботи. Репетиції не викликають страждань у своїх учасників. Це не означає, ясна річ, що немає складностей, тертя, непорозумінь. Але система контрактів не дозволяє людям їсти одне одного. Вони зосереджені передусім на спільній праці, а не на з’ясовуванні стосунків і демонстрації амбіцій.
– Михайле Адольфовичу, для вас завжди було притаманне вільне спілкування зі студентами, лекції в кав’ярні проводили. А які у вас враження від викладання в американських університетах?
– Особливого шоку від внутрішньо й зовнішньо розкріпачених американських студентів у мене не було. Я був готовий до спілкування на рівних і єдине, чого я їм не дозволяв, це обідати на заняттях, і лише тому, що приправи мали дуже гострий запах. В Америці викладач не має права сказати про студента, що той не талановитий. Працювати в американських університетах дуже цікаво. Студенти приїжджають з усього світу, і в аудиторіях стикаються не лише різні думки, а й різні культури, естетики. Мій курс називався «Пластика сценічного простору» і включав як теорію, так і роботу над макетом.
– А про що ви їм розповідаєте на лекціях?
– Я розповідаю про Україну, про яку вони майже нічого не знають. Тепер у багатьох студентів виникло бажання побувати в Києві. Нині ми займаємося розробкою програми студентських обмінів і розвитку українсько-американських театральних контактів.
– Чи мають шанси, на вашу думку, творчі люди з України реалізуватися в Америці?
– У принципі шанси є, але дуже важко вписатись у творчий контекст іншої культури. Як на мене, туди є сенс виїжджати лише тим, хто справді має неординарний талант. Але й у такому випадку — це великий ризик.
Молодим людям завжди легше, у них більше часу на адаптацію до нової культури. А мені все це довелося робити на ходу. Були проблеми з англійською, хоча я вивчав її колись у школі. Проте, здається, нас навчали іноземних мов так, аби ми їх не знали.
В Америці я зустрів величезну кількість художників і артистів із Грузії, Вірменії та Росії. У Штатах можна робити все, що заманеться. Сценографи, приміром, дедалі частіше займаються режисурою, ставлять опери. Вважається, що в Америці бракує театральних режисерів, а в художників це виходить не гірше.
– А де все-таки цікавіше працювати?
– Цікавіше працювати там, де ти потрібен. Там я відчуваю, що потрібен. Хоча я страшенно зворушений тим, що й тут мене не забули. Відчуття таке — нібито й не виїжджав. Є дуже багато пропозицій. Скажімо, Віктор Гірич пропонує в театрі на Липках оформити спектаклі «Чайка» і «Ромео і Джульєтта».
– Михайле Адольфовичу, а чи є хоч щось, чого вам усе-таки бракує в Америці?
– І тут, і там бракує одного — молодості.
