Про новинки театрального сезону, про творчий ген нинішніх «героїв» нашого часу та інші проблеми, які виникають на сцені й поза нею. На ці та інші запитання «Дня» відповідає художній керівник і генеральний директор Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки.
— Михайле Юрійовичу, перше запитання — традиційне. Які вистави плануються у новому сезоні?
— Це запитання хоч і традиційне, але аж ніяк не просте… Звичайно, можна було б просто перерахувати, але… У нас сезон особливий!
— Чому?
— Ми зараз наближаємося до середини нормального терміну життя театру одного або двох поколінь. Я керую театром 12 років, а життя театру разом із одним лідером, за законами театру ХХ століття, триває 20—25 років. Ми перебуваємо на своєрідному рубежі. Повинен сказати, що ми зараз можемо собі дозволити не випускати жодного спектаклю взагалі. Репертуар широкий, ми здатні з жовтня по червень грати ті спектаклі, які у нас є. Найголовніше для нас сьогодні — це підвищення рівня енергетики, рівня правди, рівня стрімкості ритму в кожному спектаклі. І тому провідний напрямок життя театру в новому сезоні — робота над репертуарними спектаклями, щоб вони стали гнучкішими, сучаснішими і відповідали б тому стрімкому бігу часу, який існує сьогодні. Микола Павлович Акимов казав, що театру, який досяг досконалості, вже ніщо не допоможе. Тому головне — працювати.
Якщо говорити конкретніше… Пішов із життя видатний актор Степан Степанович Олексенко. Ми будемо ставити спектакль «Милий брехун», тому що цей спектакль за своєю проблематикою — вічний. Тепер головну чоловічу роль буде виконувати Юрій Іванович Гребельник.
Ми повернемося ще один раз до «Ревізора». Наближається ювілей Миколи Васильовича Гоголя. Я сподіваюся, що до кінця сезону ми цей спектакль випустимо. При цьому молодь буде займатися різними позаплановими роботами над творами автора.
Зараз продовжуються репетиції спектаклю «На заході сонця» з Валерією Гаврилівною Заклунною і Юрієм Миколайовичем Мажугою.
— Коли будете випускати?
— А коли вийде. У зв’язку з тим, що у нас немає, я б сказав, блошиного нетерпіння випускати нові спектаклі, ми займемося більше внутрішніми речами.
У нас є чудова п’єса за розповідями Ісаака Башивіса Зінгера «У тіні виноградника». Зверніть увагу, «Тойбеле» у нас іде вже 10 років. А цю п’єсу ми почнемо ставити на новій сцені і подивимося, як і коли вона у нас вийде.
— Ви режисер цього спектаклю?
— Ні, в якійсь мірі я буду займатися цією постановкою. Режисер — Надія Петрівна Батуріна. Спектакль, який вона поставила колись, «Пізанська вежа» — один iз кращих у репертуарі театру.
Нещодавно пройшов ювілей Лариси Кадочникової, і ми найближчим часом запустимо спектакль «Дивна місіс Севідж», де вона буде грати головну роль.
Крім цього, у нас є цікава п’єса «Позичте тенора», яку буде ставити Олег Нікітін.
Поки що ми запускаємо ці п’єси цілком поза терміном випуску, крім, можливо, «Ревізора».
У 11-у номері журналу«Новий світ» за минулий рік була опублікована повість Всеволода Петрова про війну. Петров — мистецтвознавець, який нещодавно пішов із життя. А повість він написав відразу після війни — у 1946 році. Очевидно, в ній багато автобіографічного. Автор так написав про війну, що повість більше 60 років пролежала в столі. Тоді той ракурс співіснування людини і війни був неприйнятний для влади. Я півроку працював над сценічним варіантом повісті. Оригінальність цього проекту в тому, що він буде спільним з театральним університетом. Як ми його реалізовуємо — поки сказати важко.
Також ми готуємо проект під назвою «Простір Боровського» виставку, присвячену великому художнику Давиду Боровському. У кінці життя, сидячи ось на цій канапі, Давид на запитання: «Що для вас театр імені Лесі Українки?» — відповів: «Театр імені Лесі Українки — це моє все». Це накладає на нас, які залишилися жити, і на мене, досить близьку Давиду людину, величезну відповідальність, дуже серйозні зобов’язання. Ми хочемо віддати фойє під «Простір Давида Боровського». І це буде не виставка, а його світ, де він жив разом зі своїми грандіозними сценографічними роботами, разом з тим, що він любив, що сповідував. Ми плануємо, якщо все буде добре, відкрити «Простір» у березні наступного року.
— Які небезпеки загрожують театру, як ви висловилися, у середині шляху?
— Втома майстрів, утома середнього покоління, і, на жаль, що не природно, але реально — втома молодих. Раптом творчий ген атрофується, розмивається, і артисти різних поколінь починають грати лише на техніці. І відразу живе з театру йде… Ми це дуже добре бачимо на прикладі багатьох театрів Москви і це, на жаль, загрожує нам також. Ми намагаємося це подолати… Якщо подібне явище поглинає театр — тоді це лихо театру. Я не хочу бути пророком, але коли я читаю про одруження Захарова, гостро усвідомлюю, що чудові артисти втомилися.
Друге, що підстерігає театр і є дуже для нього небезпечним — те, що режисер працює здебільшого з одним поколінням… Спочатку воно дорослішає, потім старіє, а після нього порожнеча… Така порожнеча зараз у ВДТ, у Вахтанговському театрі, Ленкомі… Гнат Петрович Юра, який мудро керував театром імені Франка, це все розумів краще за інших, і в нього зміна поколінь була природнішою. Він думав про майбутнє свого рідного будинку — театру.
Ми у нашому театрі намагаємося, щоб покоління рухалися, розвиваємо середнє покоління і, звичайно, молодих.
— А зміна поколінь у театрi може бути природним процесом?
— На жаль, ні. Це повинен розуміти керівник. Я б так сказав: зміна поколінь може відбуватися природно, тільки якщо лідер розуміє цю необхідність і спрямовує рух театру цим шляхом, тому що самому артисту, за великим рахунком, усе одно…
— Хоч, якщо говорити про горезвісний акторський егоїзм, який, по суті, трагічний… Коли в 60 хочеться грати 20 річних.
— Безумовно. Не обов’язково 20-річних, але актору хочеться постійно бути в центрі уваги, єдиним і неповторним.
Костянтин Павлович Хохлов залишив після себе чудову трупу різних поколінь. І це дало можливість руху театру ще років на 20…
Але є ще третя складова, над якою актори не замислюються, а вона також дуже важлива. У 70—90 рр. минулого сторіччя було наймоднішим авторське кіно. Воно виражало душу режисера і було дуже часто багатозначним, метафоричним, думаючим, містичним і часто вельми талановитим. Але життя наше сьогодні таке, що це не затребуване!
— А що ж затребуване?
— Те, на що кіно сьогодні дуже чуйно відгукнулося. Ось, наприклад, Венеціанський фестиваль… Хто здобув перший приз? Енг Лi за фільм «Жадання»…
Сьогодні і кіно, і театр вимагають дуже гострої концентрації ряду подій. Лірична розповідь, розтягнута у часі, вже не цікава. У кіно це більш очевидно, оскільки глядач голосує ногами — просто не ходить на такі фільми. Якщо кожен спектакль не є цілковито обґрунтованим, психологічно вивіреним видовищем, що складається з ланцюга кульмінаційних подій, — він нецікавий. Це вимагає найвищої акторської майстерності, перегляду позицій навіть майстрів, які не зовсім до цього готові.
У цьому сезоні ми спробуємо наблизитися до розв’язання цих проблем.
— Михайле Юрійовичу, а від чого втомилися молоді актори? Чи є це прикметою часу?
— Ви знаєте, так… Прикмета часу, прикмета покоління. Досить трагічна. Два роки тому я взяв у театр свій курс, хоч це було дуже не просто, тоді на театр навалилися відомі події, біди, драми, утиски. Вже чотирьох чоловік із цього курсу немає в театрі. З різних причин. Не витримали…
У багатьох молодих зараз від нашого дивного життя виникає гасло Остапа Бендера: «Я міг би частинами, але мені треба відразу». А якщо це «відразу» не відбувається — виникає надлам. Дуже небезпечна тенденція. Творчий ген у них стрімко мчить до нуля…
— Але 400 доларів вистачає сьогодні тільки на оплату квартири… І навіть бажаючи повністю присвятити себе мистецтву, людина, на жаль, не здатна харчуватися лише духовною їжею…
— Ви знаєте, на мою думку, що все це так, але і не зовсім так. Наших молодих це стосується у меншій мірі, оскільки багато хто з них за квартиру не платить… Просто є міра людського розуму, чуйності, розуміння, що є головним. У нас знімаються актори різних поколінь. Це не заважає їм бути затребуваними, головними в театрі. Все можна узгодити. Будь-яка зйомка сьогодні добре оплачується. І дуже сумно, коли професія сьогодні стає тільки фабрикою заробляння грошей. У деяких молодих в тому числі. Кожний обирає своє. У театрі ми нікому не забороняємо зніматися. А творча втома від того, що немає ні творчих критеріїв, ні азарту, ні інтересу до мистецтва, театру…
— У знімальній метушні — рекламах, масовках — утрачається громадянськість, особистісна позиція молодих акторів?
— А цього і немає...
— Хіба можливий художник поза контекстом пропонованих обставин часу?
— Так вони і живуть… Це біда навіть декількох молодих поколінь. І це найтрагічніше, що сьогодні існує. Розумієте, сьогодні приходять діти 17— 18 років у театральний, не знаючи Кобилянської, Карпенка- Карого, Коцюбинського, я вже не кажу про велику світову класику! І коли паралельно з цим телебачення — низькопробний продукт, ми упевнено рухаємося до втрати покоління. Нещодавно я прочитав матеріали французьких дослідників. Академіки, кращі інтелектуали Франції забили тривогу: молодь не знає навіть, хто такі Шекспір і Гете… Цитуючи одного з французьких критиків, скажу, що з нації просвітителів вони бояться перетворитися у націю тупиць.
Якщо наша влада не зрозуміє цю животрепетну проблему, якщо не заб’є тривогу, самі розумієте, чим все це загрожує.
— Михайле Юрійовичу, постперебудовний період у театральних колах було заведено називати «часами Молчаліна», а хто герой нашого новітнього часу?
— Не знаю, мені важко сказати. Але, здається, що в надрах країни починає зростати нове покоління, яке, очевидно, знайде свого сильного, розумного, чесного героя і його захочеться наслідувати. А сьогодні…
— …безгеройний час?
— Боюся, що так. Герой може з’явитися, якщо в ньому буде біль за країну, за людей. Очевидно, він буде висловлювати думку нового покоління, нинішніх двадцятирічних.
