Цей колектив здобув заслуженої слави не тільки вдома, а й за межами України. Він дістав схвальні відгуки від таких видатних митців, як композитор Кшиштоф Пендерецький, піаністів Володимира Крайнєва, Елісо Вірсаладзе і Володимира Віардо, скрипалів Гідона Кремера, Сергія Стадлера та Ліани Ісакадзе, співаків Монтсеррат Кабальє та Лучано Паваротті, віолончелістки Наталії Гутман та багато інших майстрів, з якими довелося виступати оркестрантам. Музикознавці відмічають, що сьогодні Філармонічний оркестр на злеті свого творчого потенціалу. Вони вміють передати на концерті іскристу радість буття, що випромінює музика, яку виконує цей молодий, але дуже професійний колектив.
Нині київські меломани вже не мислять собі музичного життя столиці без симфонічного оркестру, який очолює заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародних конкурсів Микола Дядюра. Як каже диригент, «наш колектив активно гастролює за кордоном (Німеччина, Іспанія, Франція, Швейцарія, Польща, Туреччина), але головна діяльність — пропаганда світової класики і національної музичної спадщини адресована вітчизняній публіці». Оркестром здійснені цикли концертів: «Усі симфонії та увертюри Бетховена», «Симфонії та інструментальні концерти Брамса», «Симфонія ХХ сторіччя», «Роберт Шуман і його сучасники». Важко собі зараз уявити, що у 1995 році у музичної громадськості Києва були сумніви: чи потрібен столиці ще один симфонічний колектив, коли вже існує Національний симфонічний оркестр? Та цей уславлений колектив на той час мав свої гастрольні графіки, які не завжди вписувалися в плани Колонного залу ім. Миколи Лисенка, і генеральний директор філармонії Дмитро Остапенко розумів: без створення свого оркестру не обійтися.
21 жовтня 1995 р. в Українському домі (філармонія тоді перебувала у стадії реставрації) відбувся перший концерт новоствореного оркестру, очолюваного Леонідом Тихоновим. А вже наприкінці першого концертного сезону, навесні, колектив поїхав у перші гастролі до Південної Кореї, які пройшли із успіхом. Та невдовзі в умовах відсутності зали та інструментарію від колективу залишилося усього 19 музикантів... Влітку 1996 р. народний артист України Володимир Лукашев, який заступив на посаду генерального директора (Дмитро Остапенко посідав тоді посаду міністра культури) звернувся до професури Національної музичної академії України з проханням створити журі для добору музикантів в оркестр і запросив на посаду головного диригента молодого, але вже досвідченого і талановитого музиканта Миколу Дядюру, який на той час мав два лауреатства на міжнародних конкурсах в Токіо і Будапешті, досвід роботи в Омському симфонічному оркестрі, Національній опері України і симфонічних оркестрах Сеула і Кванг Джу (Південна Корея). З цього часу в оркестрі почалося нове життя.
— Микола Володимировичу, ви проходили стажування в одного із музичних велетнів сучасності — диригента Сейжи Озава.
— Це було у 1988 році. Проходив всесоюзний добір на Міжнародний музичний конкурс у Токіо «Мін Он». За рішенням музичного журі дібрали двох кандидатів від Радянського Союзу. Але, оскільки членом журі був представник японського конкурсу і саме я йому дуже сподобався, він наполіг, аби мене послали третім, так би мовити, понад програму. Після виступу у фіналі, коли я опинився серед п’яти лауреатів, я вже мав, за статутом, персонального перекладача, репетицію із двома кращими оркестрами Японії. Сейжи Озава тоді очолював журі. Він запропонував мені стажування у Тенглвуді, літній резиденції Бостонського симфонічного оркестру (колектив, де він був головним диригентом). Я поїхав у США і понад три місяці вчився у маестро і ще взяв кілька уроків у легендарного диригента Леонарда Бернстайна. Я був свідком його останнього в житті концерту. Це було незабутнє враження...
Диригент Сейжи Озава мені, 27-річному хлопцю, сказав: «Ти мені подобаєшся, що я для тебе можу зробити»? А ви розумієте, що такі запитання бувають у кар’єрі доленосними. Та я на це відповів: «Залишіть мені свій автограф»...
— Як склалася потім ваша доля?
— У 1989 році я вже працював у Національній опері України, а у 1991 у мене був перший контракт із Південною Кореєю. Після півторарічної роботи я рік відпочивав і знов поїхав до Кореї. Потім перервав контракт і приїхав в Україну.
Переді мною стояла складна дилема: вибрати між матеріальним благополуччям в Сеулі та роботою в складних умовах у Києві. Я дуже вдячний Володимиру Анатолійовичу Лукашеву, бо запросити мене — це його ініціатива. Він ставився до мене не просто, як директор, це була справжня творча співпраця. Хоча умови спочатку були важкі: ми не мали залу, інструментів. Вже пізніше, у 1999 році, ми дістали від японського уряду грант на комплектацію духовими інструментами фірми «Ямаха»... Ми довго працювали без підтримки з боку музичної спільноти: весь час висіло питання: нащо Києві ще один оркестр? Хоча в Сеулі, де населення тоді, коли я працював, було під 10 мільйонів, існувало 22 симфонічні оркестри!.. Так от, у Києві проти нашого колективу преса також була настроєна негативно. Якось у одній рецензії нашу роботу назвали «халтурою», і ці слова були дуже образливими. Музиканти мене питали: «Коли ж це закінчиться, ми ж так старанно працюємо»? Але ми домовилися робити свою справу професійно і не звертали з намічено шляху...
— Як складається думка критиків? Один «кікс» у валторни може справити таке негативне враження, що це перекреслить усі прагнення оркестру і диригента...
— Ви знаєте, у нас в Україні дуже багато чудових музикознавців. Але, на жаль, не існує такої інституції, яка є на Заході й яка називається виконавською критикою... Коли під час зарубіжних гастролей ми ввечері даємо концерт, то вранці вже читаємо на нього рецензію. Якщо є зауваження, то вони конкретні: в такому-то такті ось така нота взята нечисто, або на початку частини темп взятий не той... Це викликає повагу, адже розумієш: той, хто пише, добре знає музику. Вважаю, що таких конструктивних критичних статей нам в Україні дуже бракує.
— Сьогодні ваш оркестр багато гастролює. Кажуть, що меломани Франції вже жити без вас не можуть (вже чотири рази ви були базовим оркестром фестивалю в місті Ля Шез-Д’є)...
— Сказати правду, це ми вже без Франції жити не можемо. Під час першого приїзду у 2001 році фестиваль тоді вже існував впродовж 35 років. Ми виконали «Реквієм» Верді, й газета «Фігаро» одразу прореагувала на це схвальним відгуком. Потім почалася наша активна співпраця із дирекціями різних музичних фестивалів Франції. Дуже цікавим вийшов проект, пов’язаний із виконанням творів Гектора Берліоза під час святкування 200-річчя цього великого французького композитора. Я ніколи не забуду виступ після концерту екс-президента Франції Жискара д’Естена. Ми тоді разом із капелою «Думка» виконали «Реквієм» Берліоза. Д’Естен дав ретельну оцінку творчості композитора, а потім детально зупинився на нашому виконанні. Це було так глибоко і професіонально, що викликало подив: як добре політичний діяч розуміється в музиці. Ми тоді виступали у багатьох містах Франції. А у 2003 році, коли святкувалося 200-річчя коронації Наполеона, ми виконали на прохання Посольства Франції в Україні «Коронаційну месу», яка була написана Джованні Паізіелло спеціально до коронації Бонапарта. Спершу вона прозвучала на сцені Колонного залу ім. М. Лисенка у присутності дипломатів, акредитованих в Україні, а потім ми цей твір ще раз виконували вже на фестивалі у Ля Шез-Д’є.
— Часто наші артисти розповідають, що виступати за кордоном їм доводиться за копійки, та ще не в престижних залах, а де завгодно. Де виступає Філармонічний оркестр?
— Умови щоразу різні, але вони гідні. Ми не граємо у провулках чи на відкритих майданах. Наші гастролі завжди відбуваються на високому професійному рівні. За 10 років оркестр дав 500 концертів, підготував 300 концертних програм.
— Розкажіть про новинки, які ви започаткували для публіки?
— Минулого сезону ми започаткували цикл «Вечори української музики. Класика і сучасність», де представляємо творчість наших композиторів. Ми відновили гастрольну діяльність Україною, а не лише виступаємо за кордоном. Наприклад, їздили по містах, де люди за останні 10—15 років жодного разу не чули звучання живого оркестру, бо з початком «перебудови» була зруйнована система гастролей великих творчих колективів. Ми відчули, як потрібно людям те, що ми робимо. У деяких залах люди стояли під стінами, майже на люстри не влізали і слухали концерти. Скажу відверто, що найбільше натхнення я відчуваю саме тоді, коли ми виступаємо в Україні.
— Як вам вдається поєднувати роботу із Симфонічним оркестром філармонії і оркестром Національної опери? Адже це два різні полюси творчої діяльності — диригента?
— Я вважаю, що це щаслива ситуація, коли є можливість поєднати дві сфери діяльності. Кожний диригент мріє про це, коли він досягає певного професійного рівня. Наприклад, у мого педагога Романа Кофмана в Бонні під керуванням оркестр, який є водночас симфонічним і оперним. Я Кофмана часто запрошую виступити з нашим оркестром у Києві та на гастролях, коли у нього є можливість.
Знаєте, робота із симфонічним оркестром — важкий тягар, це не просто створення музики, це стосунки з людьми, кожен з яких — із своїм характером... Дуже багато залежить від диригента: чи може він запропонувати музикантам щось таке, аби вони не відволікалися, мали єдиний енергетичний контакт. Оркестр одержимий тоді, коли одержимий диригент. Він не мусить вистрибувати із фрака. Маестро Бернстайн вчив мене керувати очима, помахом голови...
— А буває таке, що хочеться покрасуватися перед публікою ефектними жестами?
— Я завжди йду від музики, і мені ніколи думати на сцені: у яку краще позу стати. Диригент — це завжди диктатор. Тут є антагонізм: будь яка людина нетерпить диктату, це суперечить нашій природі. А з іншого боку, музиканти розуміють, що людина, яка вимагає, — це те, що їм потрібно. Але сутність в тому, аби цю проблему вирішити так, щоб був творчий результат.
— У вас не було ситуацій, як в Національному симфонічному оркестрі, коли колектив судився із своїм керівником?
— Ні. У нас творча атмосфера.Напрочуд здорова, і ми цим пишаємося. Якщо трапляється якесь непорозуміння із кимсь з музикантів, треба створити такі умови, аби сам колектив «видалив» цей нарив.
