Життя цього митця склалося так, що, представляючи
його нинішньому поколінню читачів, уже доводиться пояснювати, хто це такий...
А між іншим, Микола Холодний свого часу був знаковою фігурою
в українській поезії, своєрідним символом «шістдесятництва». Його вірші
в Україні майже не друкувалися, але ходили в списках і вчились напам'ять.
Доля обійшлася з ним немилосердно. Холодний, творець блискучих
поетичних збірок, що виходили друком то в Парижі, то в Торонто, автор понад
200 монографій, есеїв, розвідок, майже невідомий під цю пору на Батьківщині.
Так сталося: брежнєвським сурмачем він ніколи не був, а прапором дисидентського
руху стати не зміг. Йому судилося чи не найстрашніше — «випасти» у порожнечу
замовчування.
Свого часу викинутий не тільки зі столиці, а й з літератури
(хоча й не так успішно, бо у випадку з Холодним ця потуга виглядає марною),
тихо і непомітно доживає він віку в загумінковому Острі на Чернігівщині.
Тут поет зустрів і своє 60-річчя, напередодні якого відбулась ця розмова.
— Миколо Костьовичу, в переддень недалекого вже завершення
віку модно запитувати про щось на кшталт «найважливіших уроків ХХ сторіччя»
тощо. Певен, і вам є про що сказати. Але мені цікаво, як наприкінці того
ж таки століття вам живеться, просто живеться?
— Ви, можна сказати, рвонули бинти на моїх запечених ранах.
Пройшло вже 33 роки, коли мене, як «небажаний національний елемент» викинули
зі столиці, де я прожив 11 років, а в моєму київському паспорті з'явився
штамп «Выписан». Формально це пов'язувалось з моїм виступом біля пам'ятника
Іванові Франкові, перед вікнами тодішнього ЦК КПУ, де я прочитав два вірші:
«Монолог Івана Франка» і свої знамениті «Собаки».
Передувало цьому виключення мене з п'ятого курсу Київського
держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка — звісно ж, за політичну «неблагонадійність».
Про ці мої перипетії — виселення зі столиці й т. ін. —
можна прочитати у праці тепер уже покійного В'ячеслава Чорновола «Правосуддя
чи рецидиви терору?», надрукованій у журналі «Київ» (1992. № 8. С. 131),
за яку Президент України Л. Д. Кучма вручив В'ячеславу Максимовичу Шевченківську
премію. А я як перебував у чорнобильській зоні, так перебуваю у ній і досі,
дарма, що Верховна Рада скасувала вислання як форму адміністративного покарання.
На символічному Чорнобильському дзвоні на території парку українсько- фінської
дружби викарбуваний мій вірш «Лелеки з Чорнобиля». Не калатати ж мені у
цього дзвона, щоб мене почули. Хоча, можливо, до мого голосу дослухається
хтось із претендентів на високий президентський пост і скаже: «Годі Холодному
скніти на 101-му кілометрі».
— До тих величезних соціально-політичних трансформацій,
що відбулися на терені колишнього СРСР, великою мірою спричинилися люди
саме вашого покоління. Більше того: в Україні до кола «шістдесятників»
ви були причетні особисто. Чим були і чим є сьогодні для Миколи Холодного
ці люди?
— У статті про мене «Коли на прю стають з системою» глибокий
аналітик професор Володимир Здоровега слушно сказав: «вони, романтики і
бунтарі, зробили свою справу, як уміли і могли. І не їхня вина, що цим
скористалися не завжди вмілі та й не завжди чесні проводирі».
До останнього удару серця з пієтетом вимовлятиму імена
Володимира Дрозда і Віктора Кордуна. У роки переслідувань я нелегально
жив на їхніх квартирах. Ці люди врятували мене морально і фізично.
Рух «шістдесятників» задихнувся б ще в ембріональній стадії,
якби не патріотичний голос на нашу підтримку з-за залізної завіси Ростислава
Хом'яка і Марти Богачевської- Хом'як, Ігоря Качуровського, Джорджа Грабовича,
Павла Мурашка, Петра Фединського — ім'я ж їм легіон.
— Миколо Костьовичу, не обійти нам і гострих кутів.
Ваш, іноді нестерпний характер (в чому мав змогу переконатися особисто),
дошкульність і епатажність призвели до того, що серед деяких колег-побратимів
ваше ім'я по сьогодні викликає стійку алергію, часто підкріплену ненормованою
лексикою. Це зрозуміло. Але є на вашу адресу звинувачення серйозніші. І
висловлюють їх люди, які мають право судити за найвищими моральними мірками.
Мова про ваш відхід від дисидентського руху, одним з прапорів якого був
свого часу і Микола Холодний...
— Я не Сергій Бубка, щоб щороку встановлювати олімпійські
рекорди зі стрибків у висоту. Колись Борис Єльцин був моїм кумиром. А зараз
вчиться вже вудити рибу з такими, як сам.
— Пане Миколо, а чому, маючи, здається, відповідний
характер і, до того ж, приклад колег-письменників, в часи «перестройки»
не пірнули з головою в політику? Слабо себе уявити в будівлі на Грушевського,
2?
— Що вам на це сказати? Гра в політику, і в цьому я чимдалі
переконуюся, — це те ж саме, що й забивати «козла». Колись Тичина був міністром
освіти, Бажан — заступником голови Ради міністрів. Ну, й що з того? Якраз
«відповідного характеру», щоб вписатися в контекст серпасто-молоткастої
будівлі на Грушевського, 2, Холодному й не вистачає. Потрібно мати характер
акули. Такого в мене не було, нема й не буде. Або ж потрібно бути стовідсотковим
Митрофаном, маріонеткою якихось політичних сил. Це роль не для мене.
— А нинішня передвиборна гонитва за президентською булавою
вас якимось чином торкається? Хто з кандидатів, ставши Президентом, має
найбільше шансів зупинити цей час безчасся?
— Євген Марчук. Це однозначно.
— А яка, на вашу думку, роль особистості в політиці,
в історії загалом? До речі, чим викликана ваша зацікавленість постаттю
Нестора Махна, в гості до внучатого племінника якого ми торік з вами разом
їздили у Гуляй-Поле?
— Кайзерівський агент, що увійшов в історію за викраденим
паспортом у поміщика Лєніна Миколи Єгоровича, загальмував еволюційний розвиток
Росії, а також України на 70 років. Горбачов повернув колесо історії вліво.
Цій людині ми повинні п'яти цілувати. Це — що стосується особистостей.
Що ж до ролі народних мас, то її вельми яскраво показує
Біблія. Я аж оце недавно, працюючи над автобіографічним романом «Христос
на розп'ятті», довідався із Євангелія від Луки, що арештували Христа зовсім
не римські легіонери, а народ. Саме на його вимогу Пілат, врешті-решт,
змушений був винести Христові смертний вирок, а вбивцю Варавву випустити
на волю.
До образу Нестора Махна серед майстрів пера я звертаюся
не перший. Його неоднозначну постать увіковічнили Валер'ян Підмогильний,
Іван Багряний, Володимир Сосюра та багато інших. Свого часу на мене вішали
ярлик «Махна в літературі». Отож, хочеш не хочеш, треба було познайомитися
з цим демонічним явищем під найменням Махно. Хотілося також дихнути повітрям
степової України, доторкнутися серцем священної Хортиці. Так народжувалася
симфонія «Махно», днями опублікована на сторінках часопису «Кур'єр Кривбасу»,
котрий зголосився висунути її на здобуття Державної премії України ім.
Тараса Шевченка.
— Отже, бунтівничий дух стукає і у ваше серце. А звідки
джерела ваших гумору і сатири?
— Мабуть, від Байди. Яр Славутич дослідив, що Байда був
моїм предком. А ще на моїй батьківщині, під Батурином, є глиновище, де
в ніч на Івана Купала можна накопати віз гумору й сатири. Потрібно тільки
мати добрячого заступа. Такого, як був у Бонавентури.
— Можливо, ви й не були «іnfante terrible» української
літератури. Але свого часу епатували оточуючих таки, кажуть, добряче. Що
зараз в діях «нової генерації» (та й не тільки) дивує, шокує вас?
— Повна апатія до громадянських акцентів, філістерство.
Сподіваюся, що ця вітрянка скороминуча.
— А хто з літераторів молодших поколінь викликає ваше
зацікавлення?
— Літературне покоління або назвімо його генерацією, це
не щось на кшталт остерської артілі 50-х років «Червоний інвалід», яка
спеціалізується на виготовленні лозових кошиків. У бубабіста Андруховича
проза базується на фантасмагорії. У п'єсах бубабіста Ірванця домінує авантюрний
елемент, а поезія «Ода гривні» зіткана з класичного реалізму, без соцреалістичних
домішок.
Поза всілякими «школами» та «генераціями» мені імпонує
новаторська проза Ігоря Павлюка (почитайте його повість «Молекули» в «Сучасності»),
сюрреалістичні новели Василя Чабана, феноменальна п'єса-трагедія сумського
автора Анатолія Гризуна «Був Маяковським».
Ми не дивуємося, чому в Україні немає нобелівських лауреатів?
А де ж вони візьмуться, як ми навіть цинічно «зарізали» або просто замовчали
— і то вже після ліквідації зло творящого КДБ — кандидатури на Шевченківську
премію Михайла Осадчого, Івана Іова, Віктора Неборака, Юрія Шевельова,
Василя Барки, вашого вірного слуги. Юрій Андрухович — той сам відмовився
від цієї здевальвованої відзнаки. Її дають не тим людям — пише в «Нашій
вірі» Євген Сверстюк.
першопоштовхи і «Польових досліджень...», і багатьох інших сучасних творів,
де присутнє «те, що на споді»?..
— Ви, даруйте, реанімуєте теорію єдиного потоку. Ждановські
наглядачі від літератури востаннє інкримінували цю теорію Олександру Дорошкевичу.
Проте маєте рацію: певний плацдарм для еротичного жанру процитований вірш
відвоював. Не забуваймо також, так би мовити, ідейного змісту популярної
української народної пісні «Ой, кум до куми залицявся» або сексуального
багатоборства між Енеєм і Дідоною в «Енеїді» офіцера царської армії Івана
Котляревського. Особливо мій вірш збісив заввідділом пропаганди ЦК ЛКСМУ
Тамару Главак. Ми вам на відрядження стільки грошей вгатили, захлиналася
неодружена Тамара Володимирівна від люті, а ви нам таку пілюлю підсунули.
«Де вірші про шахтарів-маяків Кольчика та Северинова?!» — гатила вона кулаком
по столу. Вірш пережив ЦК комсомолу...
— Костьовичу, ну а не хочеться вам ось так, запросто,
як це дехто й робить, кинути все і махнути хоча б на тиждень, скажімо...
до Парижу? Тим більше, що ви лауреат якоїсь екзотичної їхньої «забугорної»
премії. Як то сталося, до речі?
— Якщо до Парижу, то з кінцями. Хоча все-таки надаю перевагу
Торонто. Не хотілося б складати компанію Несторові Івановичу на цвинтарі
Пер- ля-Шез. Куди почесніше скласти сусідство Уласові Самчуку.
Премію мені присуджено в Римі за видану там 1979 року мою
книгу з історії української пісні «Про душу в пісні та про пісню в душі».
1981 року цю книгу перевидало у Балтиморі та Торонто видавництво ім. Василя
Симоненка «Смолоскип». Римську премію, як, до речі, і гонорари за мої видані
«Смолоскипом» книги отримав 12 років тому, за моїм дорученням, власник
золотих копалень Петро Рубан і, на жаль, досі мені їх не передав. Доведеться
його потривожити і, хоча й не хочеться, відновити панові Петрові пам'ять
за допомогою органів прокуратури. Біблійна заповідь «Не украдь» на рунвірівську
свідомість пана бізнесмена не діє.
Рубан прикарманив премію та гонорари, а киянин Василь Яременко
— архів. Узяв його 1984 року нібито на тимчасове збереження (тоді саме
я звернувся з листом до президента США Рональда Рейгана з проханням про
надання мені політичного притулку Сполученими Штатами) і «зберігає» його
й досі. Хоча потреба в цьому давно відпала.
Як бачите, за мною тягнеться цілий шлейф усіляких проблем.
Колись їх списували то на КДБ, то на ЦК. Тепер нема того й іншого, але
не перевелися добрі люди, які ставлять палиці в колеса. Нещодавно Володимир
Дрозд випросив на державному Олімпі кошти на серію «Сучасна українська
література». Замовчуваного майже 30 років Миколу Холодного рука якогось
доброзичливця викреслила зі списку на видання, а потрапили до нього брежнєвські
сурмачі. Знову — підступні дії КДБ і його генералів? Конституційне право
на рівні можливості для самореалізації — де його гарантії? За все життя
я видав на Батьківщині за державний кошт одну книжку... 14 вересня у Спілці
письменників мій творчий вечір, а я не знаю, за що купити черевики. Влади,
яка б захистила твої елементарні людські права, немає. Анатолій Солов'яненко
не побажав бути похованим на Байковому цвинтарі, на одній алеї з сильними
світу цього. Я ж взагалі не хотів би доживати віку у країні жебраків.
— Ну і, насамкінець. Зрозумів, що Вам зараз пишеться.
Отже, снага є. Але чи нема розчарування в письменницькій долі, в творчості,
загалом в прожитому житті?
— На запитання відповім запитанням. Хто сьогодні керує
в Україні? Вчорашні райкомівці і обкомівці. Один одного вони удостоюють
звань заслужених працівників культури тощо. Я ж від районної адміністрації
не отримав з нагоди свого 60-річчя навіть паршивенького привітання. Як
і Солов'яненків спів, нинішній владі в Україні моя літературна діяльність
не потрібна. Якби я торгував мазутом або унітазами, я був би людиною номер
один. Я не драматизую подій. Не так давно майже таку ж думку в інтерв'ю
газеті «День» висловила шанована за рубежем лауреатка літературних премій
фонду ім. Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов'язання (США,
1997) Оксана Забужко.
Ні за життя, на за п'ять років після смерті у Києві не
видано жодної книги члена Спілки письменників України і Швейцарського відділення
Пен-клубу, багаторічного політв'язня, автора виданої багатьма мовами світу
табірної повісті «Більмо» Михайла Осадчого. Ні про творчість Осадчого,
ні про мою нема навіть згадки у хрестоматіях, підручниках та посібниках
з української літератури. Зате широко представлені вчорашні компартійні
одописці.
Єдине, що мене втішає, так це те, що хрестоматійними стали
популярні в народі мої вірші «Вмирають поети», «Балада про чорну птицю»,
«Перед автопортретом Сергія Параджанова», «Привид», «Дядько має заводи
й фабрики», «Сьогодні у церкві коні...», «Кінь у Києві» та інші. Нехай
політичні хамелеони на лівій полі піджака носять значки лауреатів премії
імені україноненависника Ніколая Островскава, а на правій — його антипода
Тараса Шевченка. Мене ж особисто радує те, що мої вірші 60-х років і досі
декламує по пам'яті голова СПУ Юрій Мушкетик і звичайний остерський пічник
Григорій Любенко.
У статті «Голос однієї російської ув'язненої», з приводу
лакейських привітань поетів та артистів імператорському російському подружжю
у Версалі, мужня Леся Українка писала: «Можна все згнітити. За винятком
голосу душі — він дасть себе почути і в дикій пустелі, і серед натовпу,
і навіть перед царями».
Pеr aspera ad astra!
