Шанувальники російського художника й письменника відсвяткували
його 195-річчя.
Нинішнього літа в одній із елітарних здравниць Криму я
спостерігала, як діти, які регулярно збираються на психологічні тренінги
в окрему кімнату, бачать на стіні три портрети: графічний Ленін, живописний
Микола Реріх і фотографічний Ошо — крім імен і загальних відомостей про
цю трійцю вони нічого не знають і знати загалом не хочуть. Іконостас нецікавих
кумирів, виставлений дорослими, для них — декорація, на тлі якої можна
роздумувати про власні «психологічні проблеми». Спостерігаючи екзальтовані
захоплення своїх батьків і старших братів, це покоління вже виробило здоровий
скепсис щодо містики й окультизму багатьох iнших навколокультурних явищ.
А ще не так давно, приводячи чергових студентів до музею
російського мистецтва, я бачила, як жваво реагують молоді люди на реріхівську
картину «Святий Миколай» (1911 р.), де православного заступника, який жив
у Малій Азії в VIII столітті н. е., зображено на тлі тибетських вершин.
Відразу ж виникали запитання про зв'язки християнства з буддизмом, про
подорож Христа до Індії, про таємничу «душу світу», загальнолюдські цінності,
взаємодію культур. Ідеї, що хвилювали Миколу Реріха, його переселення до
Індії, його статус «майже гуру» — ось те, що живило «змичку» езотеризму
з масовою культурою, на хвилі якої зросли й «карти Таро», й гороскопи,
й екзотичні подорожі. Не вийшло в нас «варіанту хіпі», сучасна молодь тяжіє
більше до технологічних чудес Заходу, ніж до містичних таємниць Сходу.
Живописна творчість Миколи Реріха так і залишилася «красивою декоративною
плямою», ілюстрацією, а то й просто казкою про далекі країни, де можна
без великих зусиль «вирватися в астрал».
Кінець століття не відчуває вже священного трепету перед
багатьма іменами, навколо яких, здавалося, склався стійкий пієтет «духівників
духовності». Так сталося й зі спадщиною Миколи Реріха, художника й письменника,
про якого складалися легенди ще з довоєнних часів, а вже в середині 80-х,
у перебудовний бум інтересу до «срібного» віку й «російського релігійного
відродження» — просто зростали, як гриби після дощу, різноманітні «товариства,
що осягають шлях і таємниці сім'ї Реріхів». Щоправда, вже тоді багатьох
адептів дошкульно називали «реріхнутими», однак не було такої сімейної
бібліотеки, де б не стояла на полиці його книга, альбом його репродукцій
або спогадів про нього ж.
Тоді вважалося, що, причастившись «таємниць Сходу», багато
хто зможе відкрити для себе паралельні світи в окультній, теософській і
філософській думці. Власне, художня цінність спадщини Реріха якось відсунулася
на задвірки інтересу, хоча багато які музейні зібрання, як заведено, «пишалися»
його роботами, а на виставки репродукцій (!) його індійського циклу вишиковувалися
черги. Сьогодні мало кому, крім фахівців, цікаві живописні полотна Миколи
Реріха часів «Світу мистецтва», який поїхав із революційної Росії до далекої
Індії. А «реріхівські товариства» процвітають завдяки все тим же дамам-
шанувальницям, яким важко змиритися з думкою, що ставлення до кумирів змінюється,
залишаючи лише позачасовий сенс особистості та творчості.
