Специфіка «Вільної сцени» у тому, що це насамперед вольовий, індивідуальний проект однієї персони, одного режисера — Дмитра Богомазова. Богомазов — улюбленець тієї частини київської публіки, що стомилася від неповороткого консерватизму великих репертуарних сцен. Власне, і сам Дмитро —виходець із репертуарного Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Після поневірянь по чужих підмостках на початку цього року молодому режисеру вдалося нарешті здійснити мрію, що виношується будь-яким побратимом по його цеху — створити свій театр.
«Вільна сцена» заявила про себе дуже цікавим спектаклем за Е. Т. А. Гофманом «Горло». Вже тоді виразно позначилися прикмети стилю нового театру: неодмінно жива музичність, — під кожний спектакль створюється оригінальна музика; великий монтаж постановочних атракціонів; неодмінні комічні акценти навіть у драматичних сюжетах. Іншими словами, уявлення «Вільної сцени» тяжіють до святкової за виконанням і камерної за формою театральності.
У «Морфії» багато знайомих моментів. Художник Олександр Друганов знову вистроїв у гучній залі галереї деяку подібність до лазарету. Багато лікарняного білого. Простір для гри розділяють по діагоналі білі і прозорі ширми. За ними лікарняні ліжка з блідим, флуоресцентним підсвічуванням. Богомазов також залишився вірним собі, змонтувавши сценарій вистави з абсолютно різних, що важливо, недраматургічних джерел — «Записок молодого лікаря» і «Морфію» Булгакова та віршів Кандінського.
Центральна відмінність від попередньої постановки — у розподілі акторської енергії. Це допомагає, до речі, і надати велику організованість текстовому матеріалу, місцями дуже різнорідному. Фактично, «Морфій» — моновистава, однак героя грає не свита (дуже смішна і винахідлива, як у «Горлі»), але атмосфера. Перед Віталієм Лінецьким стоїть найскладніше завдання — передати картину свідомості, що поступово розпадається під впливом могутніх допінгів — з одного боку, і найглибшого, катастрофічного відчаю, що роз’їдає його лікаря Полякова, — з другого. І зробити це без надриву, через іронічне відсторонення і особливого сорту фатальний гумор. Лінецькому, з його трагікомічним талантом, це вдається. Його лікар — і смішний, і страшний у своєму падінні. По суті, всі події у житті сценічного Полякова розвиваються за логікою матеріалізованої галюцинації. Це також заслуга як партнерів Лінецького по грі (з них особливо виділяється Володимир Цивінський — свого роду альтер-его героя, його щоденник, що ожив), так і сценографа Друганова, і композитора Данила Перцова, безпосереднього виконавця музики — Олександра Кохановського. Вистроєний Другановим госпіталь зусиллями Перцова і Кохановського наповнюється дивними звуками, шумами, обривками мелодій. Персонал лікарні раз у раз перетворюється на хор, психоделічний кордебалет, що вторгається у важкі сновидіння героя. Вкупі з іншими постановочними ефектами вистави (з яких особливо запам’ятовується «людина-стрілка», що невблаганно насувається на Полякова у фіналі) все це створює дійсно наркоїдну, інфернальну обстановку, в якій і фінальна смерть лікаря, що зустрічається з дружиною, котра давним-давно його покинула, оперною співачкою, — лише одне з видінь. Однак, незважаючи на всепроникаючу логіку кошмару, у «Морфії» є неявне, не сентиментальне милосердя — до всіх, хто зневірився.
Звичайно, у цієї прем’єри вистачає недоліків. Але це вже недоліки зростання, розвитку, цілком виправимі. Головне, що «Вільна сцена» підтвердила характер, заявила про себе як про найцікавіший, не схожий на інші, сценічний організм. На фоні загального заспокоєння відчаєм у вітчизняному театрі — майже виклик.
